Одного дня зовсім не прийшов у майстерню.
Доручили Матвієві довідатись — чому. По обіді прийшов Матвій, сумний, задуманий. Розповідає: переказував Андрій, щоб його виписали з гуртка.
— Чого?
— Казав, що з цього нічого не вийде, тільки слави наробимо. Те-пер бігає з малими дітьми та змії пускає. На всьому його кутку змії аж гудуть, цілу повітряну флоту розвів.
Сів коло столу Петро Михайлович, задумався. Пожурилися хлопці... Якось уже й робота не йшла до рук. Скучно без Андрія, та й робота без нього надовго затягнеться... А може, ще й не вийде ні-чого...
Петро Михайлович ніби догадався про їхні думки:
— Коли й у вас, хлопці, теж є така думка, то кажіть зразу.
— Чи вийде що, чи не вийде, а кінчати, й гадаю, треба,— роздумливо казав Матвій.— Взялися, повинні кінчити!
— Ні, справа таки вийде,— після задуми гаряче промовив Петро, мало не стукнув рукою,— мусить вийти! Будемо кінчати.
— А до того я ще скажу вам, хлопці, от що,— промовив Петро Михайлович,— не будемо варті ми доброго слова, коли будемо кидати на половині свою роботу. Путящого робітника так із нас ніколи й не вийде. Ні характеру, ні волі, ні витримки... Так і будемо цілий вік починати і не кінчати. І вийде з нас не активна людина, а якась ганчірка. Тому моя думка теж така: що б не було, а діло до-вести до краю. Хай протягнеться ще місяць, два — все одно. Зразу не вдасться робота, розпитаємось у тямущих людей, почнемо на-ново, а не будемо кидати, не будемо розкисати. Під боком у нас Київ, а в Києві люди, які нам охоче допоможуть: чого самі не до-беремо — поїдемо, повеземо до Києва; не буде за що — пішки підемо... І коли твердо захочемо, я певний у тому, ми справу доведемо до бажаного краю. Кажіть, не покинете діла, поки на половині?
— Не покинемо, хіба вже не знаю що.
Гаряче стиснули один одному руки.
Незчулися, як у роботі пролетіло скілька днів.
Зробили нервюри, приготували поперечини, подушку.
Коли нервюри стабілізатора й підтримні поверхні були прироблені до своїх поперечин, почали натягувати на них полотно... Прийшлось добре — діло йде як слід.
Приходили рано, розходились на ніч. Часом при світлі працю-вали. Вже й не чули, що там і говорили про них на селі. Часто то один, то другий і ночувати залишались у школі. Зробили стерно поворотів, стабілізатор... Озирнули свою роботу — повеселіли, підбадьорились. Зразу якось почули, що діло на лад іде, що в них щось вийде.
— А знаєте що, хлопці? Коли буде у нас справа і далі так іти,— ра-до потираючи руки, казав Петро Михайлович,— через два-три дні у нас моделя буде готова.
У хлопців аж серце забилось:
— Невже так швидко? Не може бути!..
— Ага,— засміявся Петро Михайлович,— тепер швидко, а пам’ятаєте, як ви спочатку хотіли всю моделю за один день зробити.
Пригадали хлопці, теж стали сміятися. Погомоніли, посміялися і знову до роботи.
VI.
ПІЗНЬОЇ НОЧІ
Звечора Петро Михайлович довго писав листи. Зранку дід Назар збирався на базар у місто, і треба було скінчити їх сьогодні. Написавши листи, Петро Михайлович пішов до діда Назара, щоб передати їх. Переходячи через клас, він побачив, що двері в майстерню одчинено, там горить світло. Лунав голос у порожніх класах. Підійшов ближче. На стільці коло столу сидів Назар, перед ним в одній сорочці, босий стояв Петро, в одній руці кусок черствого хліба, другою вимахує, очі аж блищать. Щось говорить... Прислухався:
— І не тільки, діду, вона буде світити нам у хаті, електричність — це такий кінь, що коли ми зможемо його запрягти, він усе буде нам робити: орати, молотити, возити. Село наше засяє вночі, удень загудуть електричні млини, на полях забігають трактори... О, тоді, діду, заживемо...
Мимоволі заслухався Петро Михайлович, не хотів перебивати, пішов посидіти на ганок. Думав собі: як цей хлопець швидко зростає розумово, міцніє — недавно ще був дитина.
Сів на ганку. Ніч була темна, зоряна. Село спало. Через майдан рипнула хвіртка, почулися веселі, п’яні голоси, безладна пісня. "Либонь, це од Латки,— подумав Петро Михайлович,— чого це вони?" Далі догадався: "Еге, голубчику, це ж ти самогончиком підторговуєш".
— Де...е ...я...я...— п’яним затягнув хтось голосом, далі зразу пере-став, кричить — голос лине до школи: — Гей, ви, інженери, подавай мені зараз той самий чортоплан, хай везе додому...
— Завтра, завтра, Федоре Івановичу!.. Не ґвалтуйте!.. Вставайте, біда мені з вами! — чути коло нього улесливий голос.
— Ні! Я докажу їм, безштанькам!
— Завтра, завтра, Федоре Івановичу!.. Не ґвалтуйте!..
"Так і є!" — подумав Петро Михайлович.
VІІ.
ГОТОВО
Далі пішла робота певно й швидко наближалась до кінця. В майстерню почали навідуватись члени гуртка, далі — все більше й більше, і незабаром шуміло вже там, як у вулику. Всі побачили, що справа виходить, допомагали, підбадьорювали, хоч це було вже тепер і зайве. Зайшов якось і Андрій, тихий, змарнілий, про-хав, чи можна йому подивитися. Йому, звичайно, дозволили. Ди-вився Андрій на роботу, і часом було помітно, як у нього загорались очі, щоб вхопити щось зробити чи допомогти, але втримував себе: його ніхто не закликав, а самому було соромно. Часом повертався і рішуче виходив із майстерні, але незабаром вертав-ся знову, так ніби його хто силоміць тягнув сюди... Стоїть, руки на грудях склавши, очей з роботи не зводить, а очі так і їдять робо-ту... Помітно, хоч і не був давно в майстерні,— все зрозумів уже... Часом, коли що не так робилося, аж кривився, аж тупав на місці — не міг витримати і хоч істиха, боязко підказував, давав коротеньку пораду.
Прийшов день, коли мали скінчити роботу. Ще зранку зібрався увесь до одного авіаційний гурток; поприходило багато з інших гуртків побачити роботу своїх товаришів. Кінчали, коли було повно в майстерні людей.
Приробили підтримну поверхню до подушки, подушку до рамців. Прикріпили стабілізатор, установили стерно...
Петро Михайлович подивився веселими очима на учнів, про-мовив урочисто:
— Тепер на оці два гачки надінемо резиновий шнур, і наш аероплан буде готовий.
Швидко і напружено, навіть трохи хвилюючись, докінчував Петро останню роботу. В майстерні було так тихо, ніби не було там ні духу... Одступив:
— Готово!
На столі стояв невеличкий чепурненький аероплан — ну зовсім, зовсім такий, як літають, тільки що маленький.
— Слава!.. Слава!..— залунало в майстерні; зашуміли, захвилювались.
— Стійте, заждіть,— спиняв їх Петро Михайлович,— рано ще раді-ти. Тільки тоді, як аероплан наш полетить, ми можемо сказати, що діло довели до кінця.
— Полетить, полетить,— гукали всі.
— Ну, це ми ще побачимо. Зараз уже вечоріє, крім того, надворі вітер, сьогодні вже пускати не будемо.
Нетерплячі, а особливо менші, аж танцювали, щоб сьогодні пустити, але старші вже мали витримку й казали, що краще пускати аероплан завтра зранку, якщо не буде вітру.
— Рано ми не будемо пускати, пустимо годині о дванадцятій,— радив Петро Михайлович,— об одинадцятій годині прибуває на нашу станцію потяг, а завтра цим потягом обіцяв прибути до нас... знаєте хто?
— Хто, хто такий? — зацікавились школярі.
— Обіцяв прибути до нас товариш Микола, отой літун, що ви бачили його в Києві на аеродромі, пам’ятаєте? Я йому писав у листі про нашу роботу, про те, як вороже поставились до нас у селі, і він обіцяв приїхати до нас і прочитати нашим селянам лекцію про авіацію. Товариші піонери повинні цю справу взяти до своїх рук і оповістити всіх, особливо молодь.
— От добре, от добре,— пораділи школярі, аж у долоні заплескали,— коди наш аероплан не полетить, він нам розкаже тоді, що треба зробити.
— От через те я й радив би не пускати нашу моделю до його при-їзду.
Всі погодились на цьому, а піонери з комсомолом взялися оповіщати село про приїзд літуна й авіаційні збори.
VIII.
СМІЙСЯ, ВРАЖЕ, ТА НЕ ДУЖЕ!
Другого дня, як навмисне, зранку погода була на диво гарна; ясно світило сонце, на небі — ні хмариночки: синє, синє, але про-зоре; і дерево стоїть тихо, листом не колихне. Цвірінькають горобці, гомонять на майдані діти. Була неділя. Коло школи зібрались мало не всі школярі. Дожидали гостя з Києва, забігали наперед, визирали. Зрештою побачили: од станції верталися Петро й Андрій, що ходили зустрічати літуна. Верталися самі, помалу, не-весело.
— Ну що, немає?
— Не приїхав. Кожну людину, що виходила з вагонів, оглядали, не бачили й похожого.
Було досадно: його ж так сподівалися, його так дожидали. На-що було обіцяти.
Вийшов Петро Михайлович, теж дивувався:
— Мабуть, йому щось перешкодило. Та ще він колись прибуде до нас,— заспокоював.
— Як же тепер — будемо самі пускати? — запитав його Петро.
— Звичайно, спробуємо пустити самі, ідіть винесіть моделю.
Винесли. З галасом, із гамором.
Малі діти, що пасли на вигоні свині та гуси, спершу на школу ніби не звертали уваги; коли ж тільки винесли моделю, один чогось помчав до Латки, а всі інші, як по команді, кинулись до гур-ту; стали трохи осторонь уряд, позакладали нащось за спину руки, дожидають...
(Продовження на наступній сторінці)