Наші життєво важливі комунікації — криниця, плантація бабаїв, курінь — знаходилися на рівній відстані одна від одної. Тому Гудзонович назвав цю місцевість Золотим трикутником.
— Є Бермудський трикутник, — сказав він. — Правда, є й Золотий — десь на кордоні Лаосу, Бірми й Таїланду. Але та назва, по-моєму, не відповідає дійсності. Який же то в дідька Золотий трикутник, якщо в ньому іде кругообіг, транспортування "білої смерті" — маку й опію — для виготовлення наркотиків! Наша острівна криничка, ця грядка бабаїв та хатинка на дереві — дорожче за все золото світу.
"Савельич был прав. Делать было нечего", — знову згадалося знайоме.
Я все більше помічаю: замість того, щоб подумати самим, люди часто вдаються до запозичення, користуються готовими формулами, відкритими розумовим пошуком інших. І я серед них не виняток. Свідчення того — моє посилання на Пушкіна, бо ліньки, бачте, напружити розум, самому пошукати оригінального слова.
Та й Гудзонович — плагіатор! — передер, чого він, однак, і не приховує, назву Золотий.
Край неба на сході ледь рожевів, а ми вже не спали. Звісивши ноги з перехрестя гілок дерева — гумору, спостерігали, як над лагуною рідшає туман та хвилі відпливу, котячись в океан, тягнуть за собою пасма відмерлих водорослин, покруч коряг і гілок.
— Течія потужна, — відзначив Толстиков. — Якби був човен, можна б залишити острів і спробувати перебратись на інший. А раптом там є люди? Тоді б ми були на коні.
— Звичайно, треба щось робити, — докинув я. Гумор нас не годував. Крім шпичаків, ніяких плодів на ньому не було. Спасибі й за те, що хоч пристановище дав: ми спали, не потерпаючи, що якась нечисть полоскоче п'яти.
На коралових островах Отруйні змії не водяться. Єдине, чого ми боялися, — пацюків, але й вони тепер не могли нас дістати.
Втім, терпіли ми від москітів — їхні укуси дуже жалючі — та ще, як не дивно, від кокосових злодіїв — крабів. Здається, вони нам мстили за вторгнення в свої володіння, за те, що кожного разу ми намагалися їх піймати.
— Поспіть трохи на гуморі, а я принесу води й бабаїв, — сказав я Гудзоновичу, спускаючись вниз.
Одного разу на узбережжі ми знайшли кілька висохлих кокосів. Видно, течія принесла їх сюди з іншого суходолу.
Із тих горіхів, зв'язавши їх докупи, ми й зробили відерця, якими носили воду.
Узявши "відра" та кинувши на плечі коромисло, я подався до криниці.
Уже розвиднілось, і стежку, яку ми протоптали серед трави, добре було видно в гущавині лісу.
Весело мені на світанні, коли народжується день! Мрії крилаті, й завжди думаєш, як би більше встигнути зробити, поки не спуститься вечір і землю не огорне ніч… А тіло — аж бринить від радості.
Так почувавсь я й нині, на мить відключившись од жорстокої дійсності, забувши про все, що сталося з нами самими і особливо — з нашими товаришами.
Смерть боцмана Кузьмича — вона перша чорним крилом торкнулася моєї душі, наповнила її гіркотою й смутком; потім потонув "Гідролог", загинуло стільки людей; потім помер машиніст, потонули хлопці-океанологи. Та й решта товаришів з двох інших шлюпок невідомо де.
Моя світанкова безжурність! Навіть від згадки про все те вона затьмарилася.
Сумний ішов я лісом. Думи роїлися, похмуріші одна від одної.
Про що ж бо я думав? Я думав…
… чого на світі так багато зла і навіщо воно. Чи не для того, щоб одні жили, як вареник у маслі, а інші ледве животіли? Без лекцій Гудзоновича, на своєму гіркому моряцькому досвіді переконавсь я, що людці й нелюди будь-що намагаються штовхнути планету в смертельну прірву. На атомному вогні вони сподіваються погріти руки, збагатитися ще більше.
…військова база американців Дієго-Гарсія на архіпелазі Чагос, в Індійському океані, де мені довелося бувати; атомні полігони на острові Різдва, атолах Еніветок, Бікіні — вони що, для блага й добробуту людського?
…невидимий оку радіоактивний пил, усі ті стронції й цезії коростою лягли на прекрасне лице Землі. Плодючі поля, колись незаймані води напилися отрути. Що ж бо чекає людей прийдешнього, двадцять першого століття — вгасання правічної в'язі роду, деформована психіка, духовна й тілесна смерть?
…щовечора над суходолами й океанами Всесвіт напинає зоряне вітрило, і ми тут, на цьому невідомому острові, кожного разу милуємось небом. Прекрасні ви, зорі, і небо, що вас породило!.. — але і туди вже простяглися щупальця атомного спрута.
…крихітка живої матерії, я мимоволі й свідомо протестую проти знищення й згуби. Я не хочу помирати! Життя — прекрасне: і спалах блискавки над весняним полем, й запах покропленої дощем куряви на дорозі, що, вирвавшись з-поміж розлогих степових пагорбів, в'юниться, біжить в далеч; постійно відчуваю на чолі шовковий дотик маминої руки — вона мене розбуджує вранці: "Прокинься, синку, — люди вже стали до праці…"
Мамо, мамо, життя таке прекрасне, і, якщо не підірвешся й не знесилишся, так багато можна встигнути зробити.
Я не дам нікому губити живе, його щонайменший вияв — билинку і ту заступлю горою — нехай живе, квітне.
Так я думав, йдучи до криниці.
Сонце зійшло. Крізь плетиво гущавини впали на воду його вогнисті краплі.
У відрах моїх плюскотіло сонце.
Припадаючи на хвору ногу, з коромислом на плечі та з відрами вповні я дибав додому.
— …А знаєте, Савелію Гудзоновичу, біля криниці хтось лущив горіхи — кожура, шматочки шкаралупи та копри.
— Що ти таке говориш?!
— Те, що бачив на власні очі.
— Не міг же їх лущити святий дух?
— Не знаю.
— Тоді ти сиди тут, а я піду і все як слід роздивлюся
Гудзонович зліз із дерева, а я, намацавши під "подушкою" — зібганим в оберемок листям хібіскуса — целофановий мішечок, дістав із нього висохлі папери й почав гортати.
Вода роз'їла зображення на фотографії, і я побачив лише материні очі, що глянули на мене допитливо й ласкаво. Підмочило й вірші.
Чимало сторінок записника боцмана перетворилися на вату. Та більшість, як не дивно, збереглися. Кузьмич писав простим олівцем, і це врятувало щоденник від згуби. Щоправда, текст його в деяких місцях, з сильно підмоклими сторінками, важко було розібрати.
Я заходився читати.
Розділ двадцять перший
ДОРОГА БЕРЕ РОЗГІН
(Сторінки із щоденника боцмана Кузьмича)
…Тож, як любили говорити латиняни: аб інітіо, тобто — з самого початку. Будемо й ми танцювати від пічки!
Народивсь я в глухому степовому селі на півдні України, де, звичайно, ніколи не було моря, ба — навіть ставка.
Таким чином, змалку вода знайома мені лише з криниці. І коли запитують: "Звідки у вас, Кузьмичу, така пристрасть до моря?" — я, їй-право, гублюся й не знаю, що відповісти.
Удався таким — і край. Бо хіба обов'язково треба жити біля самого океан-моря, щоб стати моряком? Більшість із тих, з ким я плавав і плаваю нині, люди суходільні. Лише капітан мого останнього судна — "Вихора" — з Примор'я. Село його, Терні, на березі океану.
Після рейсу в Полінезію Євген Петрович запросив нас до себе на полювання. Штурман Шарашкін, старший механік Андрієвський і я поїхали в те далеке уссурійське село. Пам'ятаю, я підстрелив тоді вепра. Проте він нам не дістався — десь у гущавині нечіпайника,[41] за гірським розпадком загубився його слід.
Але… До чого тут цей кабан! Отже, на чому я зупинився? А, так — народивсь я в глухому селі. Фашисти все дотла спалили в нашому краї, і, коли їх вигнали, ми, підлітки, нарівні з дорослими заходилися працювати в колгоспі.
Поля були занедбані, лише пирій та чортополох ріс буйно. А нечисті в землі всілякої — мін, снарядів, — годі й сказати. Багато моїх односельців підірвалося на мінах; хто на смерть, а хто на все життя лишився калікою.
Я теж відчув на собі круппівського металу. Одного разу, коли ми волочили пар, борона зачепилася за протитанкову міну, вона вибухнула, мене й тракториста, Миколу Пшеничного, повітряна хвиля відкинула геть від нашого ХТЗ. Зорана земля пом'якшила падіння, проте осколків не уникнули. Ще й досі у мене на стегнах промацується затвердіння — жирові капсули з осколками. Хірург порадив їх не чіпати.
Виходить, фашистська сталь і по війні нагадує про лихоліття. Що ж, забувати про те не можна. Не маємо права забувати! Надто багато горя війна принесла людям.
Коли мені виповнилося шістнадцять, саме проводився набір — брали людей на відбудову шахт Донбасу. В наше село прийшла рознарядка — відправити чотирьох чоловік.
Мужчин у селі майже не було, а ті, що повернулися з фронту — і здорові й покалічені,— потрібні були колгоспу. Вибір випав на "зелень" — на нас, хлопчаків. Так ми опинилися у Горлівці.
Щоб не подумали, ніби я ледарював замолоду, скажу: у мене є медаль за доблесну працю. А недавно, у зв'язку з ювілеєм шахти, яку я колись відбудовував, надіслали пам'ятний знак і грамоту. Розшукали мене, бач, аж за тридев'ять земель, на морі, хоч з тих пір немало збігло води.
(Продовження на наступній сторінці)