Чим далі од води, черепашки ставали просто мертвим, знебарвленим груддям, на яке ми намагалися стати й просунутися уперед. Це допомагало. Крок за кроком, ступаючи на колись живе диво, а нині на похмурі костомахи мушель, наближалися до гущавини, до жаданого затінку, де сподівалися знайти воду та що-небудь їстівне.
Мені вже доводилося бувати на подібних суходолах і навіть у схожих на цю ситуаціях.
В одному із перших рейсів, коли я на "Буревіснику — Глорія" вирушив до архіпелагів південної частини Тихого океану, човен, спущений на воду, в якому було кілька чоловік і серед них я, підхопила течія, й він потонув. Ми опинилися на невеликому острівці з атола Туамако. Та й в Індійському океані не менше перепало на горіхи: підводний полон… ув'язнення на об'єктах "Мурена" і "Баракуда"…. скеля Голова Дракона, куди мене і двох моїх товаришів перевезли невідомі злочинці. Нарешті втеча й висадка на атол Хібоко.
Висадка… Яка там в біса висадка! Наш човен, як шкаралупу кокосового горіха, хвилі жбуронули на берег. Та ми не загинули, зробили все можливе й неможливе, щоб вижити, перемогти.
Тепер ось цей невідомий острів. Забагато, скажете ви, нещасть на долю однієї людини. А що — я їх сам вибираю, ті нещастя! Правда, один любитель моря, який того моря і в очі не бачив, з чудернацьким прізвищем Гам-Подвончик, вислухавши про мої поневіряння, зауважив:
— Море у тебе, Гайовий, схоже на потойбічний світ — похмуре, а події, що відбуваються на ньому, — на марсіанські пригоди з книжок сучасних фантастів. Такого не буває і ніколи не може бути. Крапка, абзац! — додав він.
На жаль, буває, і мирному плаванню мирних кораблів на просторах океанів сьогодні намагаються перетнути шлях всілякі лиходії.
Що ж до моїх поневірянь, які, на думку Гам-Подвончика, схожі на марсіанські пригоди, то відверто скажу: з творами сучасних фантастів не знайомий. Правда, трапилася одного разу книжка Олександра Тесленка, і я її прочитав запоєм. Але в ній розповідалося не про Марс, а про якісь зоряні галактики.
Отож — про що я почав? А, так: на подібних коралових суходолах мені вже доводилося бувати.
— Цікавий лісок! — вигукнув Савелій Гудзонович, заходячи в затінок приземистої гущавини та високих дерев між нею.
Ліс справді був незвичний. Незвичний тим, що в ньому — це впадало в око — була порушена єдність й правічна гармонія: корячкуваті, мов гадюччя, гіллям і корінням переплетені між собою чагарі розрослися, заглушаючи стрункі, колись життєдайні дерева. Нищила їх ця покруч, карлики-нікчеми, чи, може, губила якась інша сила, я не знаю…
Папороть вигналася так високо, що заступала сонце. Такі ж високі й розкидисті були й лопухи — лула, як ми потім довідалися, звали їх тут. Стебла отруйного, схожого на молочай кротона зіп'ялися вище підліска — звивисто, врізнобіч, ніби на сучки дерев кинули сотні товстих, вузлуватих гарапників.
Водолюбні чагарі — мангри — ростуть, як відомо, в заболочених місцях. Проте тут, на сухому, вони так забуяли, що утворили суцільний живопліт. Але листя було якесь жухле, скручене трубочками і…
"Не листя, а кокони шовкопряда. Чи, може, то остров'яни-тубільці, задобрюючи своїх богів, повісили на гілки паперові стрічки, як віруючі в Японії вішають на деревах перед синтоїстським святилищем так зване гохей?" — подумав я.
Листя велетенських фікусів теж нагадувало вицвілі й пожмакані аркуші паперу. Та найбільше вразили нас пальми й казуарини. Перші стояли оголені, без віття — лише стовбури примарно й лячно стриміли в небо. На хвощовій казуарині, схожій на нашу сосну, м'яка довгаста хвоя набула іржаво-рудого й подекуди кармінного, немов запечена кров, відтінку. Ніби її густо намастили суриком.
Такого я ще ніколи не бачив. На всіх островах, де мені випало мандрувати, казуарини були темно-смарагдові або ж просто зелені. А тут — он яке диво!
Пряно пахла кущиста куркума, з кореневища якої тубільці вичавлюють фарбу. Квіти плумерії, завжди дрібні, невеликі, вражали своїми величезними розмірами. Буяла й терміналія прибережна.
— Що за ліс? — здивувався я.
— А хто його знає,— відповів Гудзонович. — Якийсь хаос, усе навпаки.
Я ще розповім, що то за ліс і що це взагалі за острів…
— О-ох!
Жахнувшись, зопалу кинувсь я вбік.
— Ти що, Васько? — здивувався Гудзонович.
Але тієї ж миті здригнувся й сам. Щось руде, вгодоване, завбільшки з кроля шмигонуло поміж ніг.
— Зайчики, — не второпав Толстиков.
Десятків зо два "зайчиків" пробігло знову, не звертаючи на нас ніякої уваги.
— Та це ж пацюки! Пацюки! — вигукнув Гудзонович. — А бодай тобі, гидь яка! — плюнув він.
І сміх і гріх — я таки не міг стримати посмішки, а Толстиков, витираючи спітніле чоло, не переставав лаятися.
Ми заглибилися в тропічний ліс і незабаром натрапили на те, чого жадали найбільше на світі. Серед стеблистої густої трави, неподалік від розлогого мускатника казковим оком виблискувала ковбаня.
Вода!
— Вода! Вода!! — заволали разом.
Трава довкруг затіняла це вологе смарагдове око.
Ми припали до нього устами. Цілюща водиця…
— Більше нікуди не хочу йти, — поплескуючи себе по тугому, мов барабан, животу, заявив я.
— Ти, друже, живеш однією миттю, — відказав Толстиков. — Так не годиться. Треба подумати і про майбутнє, принаймні хоч би про те, що ми будемо сьогодні їсти та де влаштуємося на нічліг.
— А й справді,— відповів я.
Невдовзі вийшли на протилежний берег острова. Отже, суходіл цей впоперек не більше кілометра… А вийшовши, побачили широку лагуну і ген вдалині, обабіч неї, острови.
Забігаючи наперед, скажу: вже потім, коли повернулися на Батьківщину, я поцікавився, що ж розповідають навігаційні довідники про атол, на який нас закинула доля.
Ось що я прочитав у лоції: "Атол Малоелап (Кавен або інакше — Аракчеєва) розташований між паралелями 8°29 —8°55 північної широти і 170°50 —171° 15 меридіанами східної довготи.
Цей атол утворений рифами, на яких лежить безліч пласких, невеликих острівців. Лагуна досить широка, витягнута з північного заходу на південний схід. Ширина дванадцять миль… Острівці Еніджун, Тароа, Кавен, Айрік. Останній розташований на південній окраїні атола; на південно-західному мисі лежить затонуле судно з примітними рештками корпусу над водою, що з далини нагадує гостроверху скелю.
Припливно-відпливні течії у лагуні змінюють свій напрямок під час повної й малої води; у вересні 1908 року між атолом Малоелап і Джалуїт виявлено східну течію, яка має швидкість півтора вузла.
На острові є отруйні москіти…"
Ну і так далі й тому подібні навігаційні й географічно-зоологічні подробиці.
Так куди ж нас все-таки прибило бурею? На який острів? Цього ми поки що не знали.
— Атол, видно, чималий, — порушив мовчанку Савелій Гудзонович, з-під долоні оглядаючи лагуну й суходоли довкруг неї.— Не може бути, щоб на ньому не жили люди — краса ж бо яка! — вигукнув він, показуючи рукою на овид.
Я, здається, вже говорив: острови нагадували припнуті в заводі човни. Тільки човни були величезні, а замість щогл на них росли гінкі дерева, щоправда, без верховіть, із кістяками гілок, оголені — без листя і без кори.
Води лагуни підковою вигнули берег. Там, де ми стояли, був центр вигину — бухточка, що вклинилася глибоко в суходіл. Обабіч неї лежала, притиснута гущавиною до води, довгаста, але вузька смуга берега. Ліворуч, у південній частині острова, високих дерев було більше, і, може, там ростуть і плодоносять пальми, чого ми не побачили тут. А пальми, їхні плоди — то наш порятунок. Адже без їжі ми довго не протягнемо.
— Давайте, Гудзоновичу, поставимо мітку, де криниця, щоб її часом не загубити, а самі підемо далі,— запропонував я.
— Я теж так вважаю, — відгукнувся Толстиков.
Ми ткнули в пісок за кілька метрів од води довжелезну лозину.
— Ну, а тепер давай, Васько, розходитися — ти йди ліворуч, а я праворуч. Так ми більше встигнемо оглянути, поки не звечоріло.
— Гаразд.
І ми подалися в протилежні боки.
Розділ дев'ятнадцятий
ПЕРШІ КРОКИ
Того дня ми так нічого й не знайшли — ні кокосових горіхів, ані інших плодів.
Усе довкруг квітло, буяло (правда, буяли чагарі та бур'яни), а їстівного — хоч плач! — не стрічалося.
Голод змушував діяти, робив нас винахідливими.
— Я ловитиму раків, — заявив Гудзонович.
— Раки поживні,— мовив я, облизуючи пошерхлі губи. — Але їх у тутешніх водах може й не бути. Проте обов'язково є пальмові краби.
— Я їх і мав на увазі,— пояснив Толстиков.
Мені так хотілося їсти, що від згадки про страву темніло в очах, і я вже бачив себе з соковитою раковою шийкою в зубах.
Аби ми знали, аби ми знали, що… Ніжне, пропахле морем м'ясо крабів, та ще устриці, більш за все — і за рибу й за водорості — накопичують у собі стронцій-90, смертоносну отруту, розпорошену з сусідніх атолів Бікіні й Еніветок по всьому океану.
(Продовження на наступній сторінці)