Піймати пальмового краба на землі не просто. Прудкі, вони вмить ховаються серед трави. І ми в цьому переконалися. Як не старалися піймати хоч би одного, нічого не вийшло, — раки блискавично кидалися врізнобіч.
— Треба лізти на дерево — он їх скільки сидить, — показав Гудзонович на високе дерево, кроною і стовбуром схоже на сагову пальму.
— Сидять на голодному пайку, бо горіхів чортма.
— Ну, я поліз, — нарешті відважився Толстиков.
— Вибачте, через цю покалічену ногу не можу вам бути за компанію.
— Тебе ніхто й не запрошує,— відказав Савелій Гудзонович. — Сиди і жди, поки я видряпаюсь під гілля. А вже потім не дрімай: я кидатиму клишоногих, ти тільки встигай ловити.
— Гаразд.
Руками й ногами обхопивши стовбур, Толстиков поліз угору.
Щоб ви не напружувалися й не "малювали", як зараз кажуть, портрет з уяви, зазначу: на Гудзоновичу була подерта тільняшка й такі ж діряві труси. Замість капелюха на маківці лисої, як коліно, голови саморобний, сяк-так сплетений з трави бриль.
Толстиков давно не голився, тому заріс густою щетиною; на обличчі стирчав лише ніс та волого поблискували вставні металеві зуби.
Вперед і тільки вперед, сантиметр за сантиметром долав він нелегкий шлях вгору.
Ось і крона. Знизу мені видно, як верхолаз простягає руку до гілки, нахиляє її до себе, струшує, і тієї ж миті мені на голову падає крабова злива.
Я встигаю схопити кілька крабів, але вони кусаються, і долоні мої від болю мимохіть розтуляються. Клишоногі верхолази зникають у траві.
— Чого ти репетуєш? — запитує Толстиков.
— Вони… кусаються, — пояснив я.
— Ну і що? Терпи, інакше ми залишимося без їжі.
— Попробую…
Знову посипалась крабова злива. Та я тепер — обачний: знявши із себе тільник, підставив його під зливу, і клишоногі попадали на нього.
— Нічого у вас не вийде! — сказав я, помітивши, що краби намагаються вибратись.
І, зібгавши поли тільника, міцно затиснув гичку. Краби завовтузилися, як павуки в банці.
— Ну як? — поцікавився Гудзонович.
— Піймав, а тільки — що з ними робити, живими? Як тільки я відпущу гичку тільника, вони обов'язково виповзуть.
— Ти що, маленький, не розумієш? Придуши їх ногами.
Так я й зробив, потрощивши клишоногі панцирі. Правда, кілька все-таки втекло.
— Давайте, я готовий! — подав знак.
Толстиков сіпонув за гілку, але замість крабів полетів униз сам. Упав він на пружинисті, кучеряві чагарі, інакше б лиха не минути.
Ми заходилися обідати.
Спечний полудень. Тиша. Не чути ні голосу хвиль, ані птахів, лише наше пожадливе хрумкання.
Краби виявилися справді смачними. Делікатес! Пообідавши, ми лягли в траву спочити. Гудзонович облизував губи, мов лев, який з'їв мишу, — голоду він так і не втамував.
Дерево, на яке лазив Толстиков, зовсім не пальма. Воно звалося, як ми довідалися потім, гумор.
Через кілька років по цьому, їдучи до матері в гості, я затримався в Києві і випадково потрапив у Палац культури на концерт. Було, пам'ятаю, перше квітня, і київські автори-дотепники веселили публіку.
В кінці вечора я наважився й підійшов до відомого гумориста Олега Чорногуза, що виступав теж. Подякувавши йому за вечір, розповів, між іншим, про епізод, коли ми з Гудзоновичем ловили пальмових крабів.
— То кажете, по-мікронезійськи, мовою чаморро дерево звалося гумор? — запитав Олег Федорович.
— Гумор, — відповів я. — Принаймні так нам сказали тубільці з острова Айрік, на який ми потрапили. Навіть наголос у тому слові на першому складі — гумор, — додав я.
— Цікаво, — думаючи про щось своє, мовив Чорногуз.
Серйозний і зосереджений (а я-то гадав, усі гумористи веселуни!), він щось записав у блокноті. Попросив і мою адресу. Боюся, щоб, чого доброго, Олег Федорович не пропісочив мене з тим клятим деревом гумор! Ну, та я цілком покладаюся на його благородство й тактовність.
Коли вщухла спека, ми заходилися будувати курінь. Адже десь треба було спати, і не ніч, не дві…
Навиків у мене в цій справі досить. Ще в дитинстві у рідному селі ми, підлітки, з очерету й рогози зводили в березі "тубільні" хижки (переслідує мене й досі лоскітливий дотик бархатистих стрічок рогози і м'який трунок водяної м'яти та нехворощі); на далеких островах Індійського океану теж доводилося будувати хатки на курячих лапках.
Ми назбирали фікусового листя, наламали гілок хібіскуса, мускатника й острівної шовковиці. Все стягли до розлогої пальми, вибачте, — до гумору.
— Мене ваші "зайчики" так налякали, що я боюся спати на землі,— сказав я Гудзоновичу.
— Та і я не бажаю обніматися з пацюками, — погодився він. — Пацюк є пацюк: спочатку нюхне, потім, ніби цілуючи, масним язиком і губами лизне, а далі, відважившись, заходиться гризти. Їхній ненаситній, всюдисущій породі всього мало. Зажерливі, як акули.
— Так вони і є акули, лише суходільні.
Вирішили курінь збудувати на кількаметровій відстані од землі, в розвилці крислатого дерева — гумору. Крім пацюків, яких ми вже бачили двічі, тут, виявляється, водяться і рукокрилі крилани — теж не доведи боже спілкуватися з ними!
Сонце ще не сіло, як палац наш був готовий.
Попрацювали ми справді старанно. Лише у праці та у вчинках, як я помітив, розкривається людина.
На "Вихорі" Савелій Гудзонович Толстиков змушений був нидіти од неробства. Кожен трудився, маючи конкретне завдання: океанологи, штурмани, капітан, матроси. І лише Гудзонович, помічник капітана із загальних питань, приречений був на бездіяльність; в причіпках до нас, мореплавців-трударів, знаходив собі заняття.
Людей ще ніхто не зміг перехитрити, вони бачать, що до чого, й перш за все шанують працьовитість. Тому-то зневажливо ставились ми до Гудзоновича.
А що нині? Савелій Гудзонович виріс у моїх очах. Я гідно оцінив його вперту старанність, коли почалася буря і ми налягали на весла; і тут, на острові, він не язиком молов, а працював не покладаючи рук.
Курінь, збудований нами на гуморі, був схожий на велетенське гніздо чорногуза.
Гудзонович, вірний звичці повчати й направляти, сказав:
— Згідно з інструкцією, треба документально зафіксувати все, що ми робимо, тобто наші дії. У даному разі — про оглядини острова, побудову куреня.
— А те, як ви ловили крабів на гуморі? — поцікавився я.
— І це слід зазначити, — серйозно відповів Толстиков. — Ось тільки як? Ба, Васько, — спохватився він. — Так у тебе ж зошит, і не один. Давай пустимо на протокол?
— Е, ні, вибачте, — заперечив я. — Зошитів цих я вам псувати не дам!
— Як так: не дам? І взагалі, що значить — псувати? — обурився він. — Я старший, і я, згідно з службовим обов'язком, повинен знати, що в тебе за пазухою. І, якщо це необхідно, попсувати!
— Дурниці! — стояв на своєму я. — У мене листи від дівчат. Не станете ж ви на них писати якийсь там протокол?
— А чому б і не написати? Ти що, вважаєш, що дівочі зізнання важливіші за офіційне діловодство?
— Так, вважаю! — набичився я.
— Дивно… Більш ніж дивно чути таке. Він нахвалявся завести на мене особову справу, але раптом пурхнув крилан, пробігло кілька пацюків — і Гудзонович з переляку подерся на гумор.
Сонце торкнулося води. Настала ніч.
Розділ двадцятий
ЗОЛОТИЙ ТРИКУТНИК
Якщо добре подумати — ідилія та й тільки! Адже на острові ні мавп, ні крокодилів не водиться.
Мавпи, як відомо, стомлюють своїми витівками й галасом, а крокодили просто небезпечні.
Отож ми були врятовані від кривляння й надмірної активності одних і зубатої пащі других. Пацюки та крилани, ця хижа дрібнота, до уваги не бралася. Зрештою, ми їх просто перестали помічати або ж полохали, жбурляючи уламки коралів.
З їстівного на восьмий день нашого життя-буття на острові, назви якого ми так і не знали, на галяві серед кущів мускатника й гарденії знайшли дикоростуче— чи, може, кимось давно посаджене — таро, велетенський бульбоплід, що заміняє остров'янам картоплю.
Таро солодкувате і смаком нагадує кормовий буряк. Тут, на цьому мікронезійському острові, як і на архіпелагах Гілберта й Елліс, воно — дізналися ми потім — зветься не таро, а бабаї.
Одного кореневища досить, щоб втамувати і спрагу і голод кожного із нас. І ми скалками мушлі заходилися виколупувати з піску кущ бабаї.
— Це наш рятівний город, — заявив Гудзонович, наминаючи бульбоплід. — Хтозна, скільки тут доведеться прожити. Тож будемо його оберігати від щурів і криланів.
А що ті робили сюди наскоки, ми помітили одразу: багато кореневищ, особливо по краях плантації, зверху були надгризені й підгнили.
Таким чином, про свій побут ми подбали. Воду для пиття знайшли ще в перший день; тоді ж поставили курінь, а через тиждень натрапили на бабаї, наш гарантований харч. Я кажу гарантований, бо пальмові краби виявились ненадійним харчем: вони зникали, як міраж, і були невловимі, незважаючи на те, що ми за ними ганялися постійно.
(Продовження на наступній сторінці)