Неподалік із води витикалися ледь помітні плавці. "От капосні! — вилаявсь я. — Вже напоготові". Кажуть, ніби акули завжди супроводжують човни і кораблі, особливо якщо має трапитися лихо. Теж віщуни-пророки! Ну, та я в це не дуже вірю. Хоч… "Буревісника" усю дорогу не залишав акулячий кортеж, і човен наш перекинувся. Чи немає тут взаємозв'язку?
Акули кружляли й кружляли, а ми, незважаючи на них, пливли собі далі. На збуруннях і оголених відпливом коралових перешийках скакали у воду. Переконавшись, що поряд немає акул, волоком тягли пліт. Потім знову налягали на весла. Так нарешті дістались до південно-західної бухти.
Друзі чекали на нас.
— Відважним мореплавцям — ура! — привітав Окань.
— А де Наталка і Варфоломійович?
— Е, — підніс Василь угору палець, загадково посміхаючись. — Таємниця…
На узліссі під кошлатими чагарями побачили таке: Наташа підкидала у вогонь хмиз, а Паганель заклопотано куховарив.
Ми всілися до "столу", і Адам Варфоломійович почастував нас рибою по-полінезійськи.
Вона була загорнута в бананове листя, пропарена, запечена, мов у духовці. Навіть кістки розм'якли. Смачна, але на зубах рипів пісок.
Щоб не образити куховара, їли мовчки, удаючи, ніби подобається.
— Де це ви, Адаме Варфоломійовичу, навчилися так смачно готувати? — моргнувши нам по-змовницьки, запитав Мотовило. — Чи, бува, не в академії вас учать?
Не підозрюючи, що хлопець кепкує, природознавець відповів:
— О, це довга історія. Ну, а коли вже цікавитесь, скажу: багато мандрував, ще більше читав. Крім усього іншого, і книжки про смачну та поживну страву.
— Гм, воно й видно — виучка у вас першокласна! — Погодився Мотовило.
Трапеза скінчилась. Цьому острову теж скажемо: прощай!
… Спочатку ми не розуміли, для чого Василь допитувався в Адама Варфоломійовича, як із каракатиці виготовляють сіро-брунатного кольору фарбу — сепію. Невтямки було й те, навіщо він сушить та зшиває докупи шматочки кори якогось острівного дерева. А виявилось — він готує записник, і кора та заміняє йому папір.
— Нестор-літописець, — сказала Наталка, довідавшись, що Окань веде щоденник.
Після того як ми перебралися з Акулячого острова, Василь одного разу дав мені погортати свій зшиток.
— Записник, як відомо, пишеться тільки для себе, — сказав Окань. — У ньому роздуми про життя, філософські погляди на речі, начерки перебігу думок та почуттів. Ну, і, звісно, — якщо це стосується письменницьких щоденників, — заготовки для майбутніх творів. Згадай хоч би Чехова або інших майстрів слова, хто вів щоденник, — додав він.
"Ну й дивак! — подумав я. — Себе з Чеховим порівнює".
Ніяких таких роздумів у Василевому записникові я не помітив. Просто він фіксував окремі випадки з нашого життя-буття на атолі. "Сьогодні на берег, тікаючи від косаток, викинувся кит", "У боцмана розболівся зуб, і він на всіх злий, як чорт", "… Солоного ледь не зжерли акули", — такі й подібні "роздуми" рясніли на цупких, зморшкуватих аркушиках його щоденника.
Було ще там кілька, з невдало підібраними і перекресленими римами, віршів. Для Василя все це, може, чогось і варте, та я пропустив його, не читаючи. Увагу мою прикувало інше — сторінки, на яких розповідалося про наше перебування на острові Матіа.
Розділ шістнадцятий
ДОБРИДЕНЬ — ДАЙТЕ КУРКУ!
(З щоденника Василя Оканя)
5 лютого, вівторок… Чудасія! Зараз на Україні, мабуть, тріщать морози, дітлахи катаються на санчатах, грають у сніжки.
З хліва біля хати, де стоїть наша Лиска, пашить теплом; солодко пахне сіно, а над димарем — свічкою в небо дим. З принишклих, засніжених полів насуваються бузкові сутінки. Ніби бачу: мама йде по воду. Сніг під ногами рип-рип, і зруб на криниці в дядьковому дворі обріс крижаною бородою.
Об цямрину тихо б'ється відро — сріблястий, як і тоді, в дитинстві, дзвін лине в надвечір'ї. Розхлюпана на бризки вода замерзає на льоту, не торкнувшись долу.
А тут — літо вповні. Що ж, Південна півкуля, і, звісна річ, усе тут навпаки. Вода в океані майже тридцять градусів: купаєшся — не освіжає. Спечно, задушливо. Одне слово, букет екзотики!
Нас семеро. За старшого — боцман, або ще дракон, як ми його звемо. Людина він гарна, от тільки дуже вимогливий: все щоб було, як він сказав, інакше — лихо. Мені від нього теж не раз перепадало на горіхи. Та найбільше дістається Мотовилу — є в нас такий матрос. Хлопець непоганий, правда, хвальковитий і язик має, як лопату. Але й Мотовило останнім часом змінився, став серйознішим: мабуть, випробування, що випало на нашу долю, подіяло й на нього.
Решта — люди як люди: одна молоденька дівчина з-під Полтави — Наталка, помічник нашого природознавця Адама Варфоломійовича, чи й сама вона природознавець — я так і не зрозумів; матрос першого класу Володя Журавка, ну, та ще мій тезко — Василь Солоний. Цей, як і я, салага. "Віск", — сказав про нас боцман. А з цього воску, мовляв, можна виліпити справжнього матроса.
Звичайно, ні я, ні тим паче Солоний — ослячої впертості в кожного з нас по зав'язку — на віск не схожі. Ну, та дракон так вважає, а нам від цього ні холодно, ні жарко.
Давно мандруємо ми з острова на острів. Це вже третій, на який перебралися. Зветься він Матіа — до речі, так само, як і тутешня стеблиста трава, з якої остров'яни плетуть собі кошики.
Після нелегкої мандрівки через протоку пліт хвилею прибило в невеличку бухту на східному березі Матіа.
Ми поставили його на прикол, а самі подалися в глиб острова.
Треба сказати, що людей з цього суходолу мої товариші вже бачили — ті якось припливали до Акулячого острова. Отже, тепер ми з ними маємо стрітись.
Якою буде зустріч і, взагалі, що на нас чекає, — ніхто не зна.
— Не один мореплавець, — сказав Мотовило, — загинув від руки остров'ян. Он і Джеймса Кука вбили канаки — мешканці Гавайських островів.
— Бо зухвалий англієць жорстоко з ними поводився, — відповів Адам Варфоломійович. — Грабував тамтешні поселення, оскверняв храми, навіть захопив кілька бранців. От йому й віддячили довбнею по голові! Чогось же наших, вітчизняних мореплавців, які майже в один час із Куком відвідали Полінезію, ніхто й пальцем не зачепив. Навпаки, і Крузенштерну, і Лисянському, й Лазареву полінезійці за їхню доброту та людяність лише дякували. І пам'ять про них не згасла й дотепер. Чимало земель в Океанії назвали ті славетні першовідкривачі іменами росіян. Є такі суходоли в Полінезії. Навіть десь поряд із Туамако, — додав Адам Варфоломійович.
Звичайно, ми не першовідкривачі — хтось із європейців на цьому острові вже бував! І не варті того, щоб нашим іменем називали архіпелаги (не мріємо про це, а може, хто й думає, та не зізнається). Ми хочемо зустрітися з остров'янами, попросити їх, щоб вони перевезли нас на захід Туамако, де перебуває група наших дослідників, що висадились там водночас із нами. Бо корабля нашого чогось немає, — чи не трапилось лихо? — і ми залишились напризволяще: адже "Буревісник" мав повернутися і забрати нас звідси ще тиждень тому.
… Затока з плотом — десь за частоколом пальм. Крізь густі нетрі пробирались ми до західного узбережжя Матіа, де мало бути тубільне поселення.
Цей острів дещо не схожий на попередні — Акулячий чи Кілі-Кілі. Ну, по-перше, він гористіший — може, тому полінезійці на ньому й оселились: він рятує їх од тропічних ураганів. По-друге, кокосових пальм значно рясніше — цілі плантації, одна більша одної, хоч, правда, буря накоїла лиха й тут — подекуди дерева були потрощені теж. І останнє, на що ми звернули увагу, — в кількох місцях серед гущавини трапилися викопані і викладені кам'яними брилами з боків криниці, в яких була прісна, трохи солонувата вода.
Криниці, як ми зрозуміли, наповнюються під час злив. І навіть тоді, коли настає засушлива пора і дошкуляє спека, вони не висихають: вода, просочившись крізь м'який, горішній грунт, зберігається внизу, у вапнякових порожнинах. Ну, а де вода, там і життя, — особливо на таких відлюдних атолах, як Туамако.
Забачивши криниці, ми кинулися до них, пожадливо заходились пити. А втамувавши спрагу, вирушили далі.
Спочатку стежки не було. Всюди переплетена між собою гущавина. Схожі на верби, але з гострим, як осока, листям пандануси; лапата папороть, приземкуваті деревця, якась висохла трава.
— То — опунція, — показав на порослі по узбережжю кущисті стебла Адам Варфоломійович. — Вона належить до родини кактусових, батьківщина її — Південна Америка. Та, як бачите, якимось чином переселилася й сюди. Колючки її небезпечні — легко можна поранитись.
Але пізно Паганель нас попередив — Солоний уже наступив на траву, глибоко проколов ногу.
За густоліссям та болотистими озерцями очам відкрилась широка галява, до якої з обох боків підступав тінистий кокосовий гай.
Пальми росли рідко, на кількаметровій відстані одна від одної. На кожній — внизу зарубки. "Хінемоа, Техура, Мата, Амалані, Туа", — прочитали ми і пізніше довідались, що кожній пальмі дається, власне, жіноче ім'я… Траплялися й понівечені, зламані бурею дерева, — звичайно, їх було не стільки, як на Кілі-Кілі.
(Продовження на наступній сторінці)