"Таки влипли в халепу!" — з гіркотою подумав я. Хоч Паганель і твердив, що полінезійці сумирні й привітні, одначе…
Ми поспіхом схопили в'язки бананів та плоди динного дерева і майнули в гущавину. Щоб по слідах, залишених на піску, остров'яни не виявили нашої присутності, узліссям, між трав, відійшли далеко від куреня.
Із засідки, серед приземкуватих карликових пальм, що росли обіруч, видно було лагуну та коралову торочку берега, на яку вже впало місячне сяйво.
Човни поволі пристали до берега, і ті, хто в них сидів, скочили на пісок.
їх було багато, остров'ян: галасливі дівчата, стрункі, смаглотілі юнаки. Літні, худорляві й мовчазні, човнярі, що, як потім ми дізнались, звуться кайхоли, лишались на місці, не випускаючи з рук весел.
"Наше щастя, — майнула думка, — що рибалки вийшли на берег далеко від куреня". Проте — не вмер Данило, та галушкою вдавило! — уникнувши однієї небезпеки, ми потрапили в іншу: човни пристали навпроти нашої засідки.
Остров'ян від нас відділяло якихось сто метрів. Варто кому-небудь з них наблизитись до кущів — і нас викрито.
Я відчув, як глухо калатає моє серце. Наташа й Журавка, затамувавши подих, принишкли теж.
— Може, відійти далі? — пошепки запитав я.
— Сиди, бога ради! — дратівливо озвавсь Журавка. Потім примирливо додав: — Пізно рухатись: щонайменший шурхіт викаже нас. Лишається єдине — сидіти мовчки й не базікати.
Узбережжя, куди причалили остров'яни, нагадувало широкий гранітний пірс. За вузькою, простягнутою вздовж води смугою піску розкинувся рівний, майже квадратний майданчик.
Ми вдень докладно обстежили Акулячий острів, заходили й на "пірс". Берег був пустельний, жодної ознаки, що його хтось відвідує, не помітили. Та, як видно, помилились. Виявляється, це облюбований полінезійцями причал, який вони безпомилково знайшли навіть серед ночі. Що остров'яни тут не вперше і їм знайома кожна п'ядь суходолу, свідчило й те, що троє з них майнуло в кущі, — зовсім поряд хряснула одна, ще одна гілка, — і незабаром повернулись до берега з оберемками хмизу.
З човнів винесли якийсь вантаж, поклали його на берегове каміння, а гілля кинули в одну купу, за кілька метрів од води — в центрі майдану.
Високий кремезний рибалка, котрий, як і інші кайхоли, сидів у човні, тепер підвівся, вийшов на берег. Розпуклою квіткою спалахнув над його головою смолоскип. Остров'янин присів навпочіпки перед купою хмизу, підніс огненний квач під гілля — і багаття зайнялося.
Темрява враз відступила, тіні від пальм та казуаринових дерев заворушилися. Залежно від того, пригасав чи розгорався вогонь, тіні то зупинялись, то знову, мов живі, налякано кидалися врозтіч.
Ось на майданчик з темряви грайливою зграйкою випурхнуло кілька дівчат, за ними повагом вийшли хлопці. Спідниці у хлопців були короткі, в дівчат же сягали землі.
Я замилувався вродою полінезійок.
Гінкі, як бамбукові тростинки, дівчата легкою ходою зійшлися в центрі кола. Відблиски вогню впали на їхнє тіло, і воно здалося викуваним з бронзи чи латуні. Це був не той густо-чорний, притаманний неграм та папуасам колір. Скоріше він нагадував степову засмагу — так, скажімо, аби ви засмагли під сонцем наших помірних широт.
Великі, над якими розкрилилось густобрів'я, очі дивилися ласкаво й привітно. Обличчя вилицювате, по-дитячому підпухлі губи, трохи сплюснутий ніс — їй-право, така врода стрічається і в степовичок. Разки намиста з дрібних черепашок, яке обвивало шию, та довгі, хвилястими потоками розлиті за плечима коси ще більше підкреслювали цю несподівану схожість.
— Хула-хула! — вигукнув високий, що був, мабуть, за старшого, остров'янин, і всі вишикувались у чотири ряди: хлопці з боків, дівчата — всередині.
Поблизу багаття розташувався оркестр. Він складався з кількох сопілкарів. Я помітив, що тонкі бамбучини музиканти прикладають не до губів, а вставляють у ніздрю, затуливши водночас іншу пальцем.
Це була носова сопілка, інакше флейта Пана. На деяких островах Полінезії вона зветься фанго-фанго.
Крім цих духових інструментів, у руках одного з музик з'явилася сурма — певніше, видовжена перламутрова черепашка. Гострий кінець її був зрізаний, і в нього вставлено дерев'яний мундштук.
Кілька остров'ян тримали славетну полінезійську мандоліну — уколеле, струни якої розливають приглушені, басовиті і дуже мелодійні звуки.
Були й барабани — їх в оркестрі налічувалось чи не більше за всі інші інструменти. Формою вони нагадували високий циліндр, один бік якого обтягнутий шкурою акули. До барабанів прилучався гонг лалі: ну, точнісінько мініатюрний човен, перевернутий догори днищем, об яке вдаряють двома короткими палицями.
Видно було, що музиканти лаштуються грати.
— Хула-хула! — вдруге кинув той, старший. І гулянка почалася.
Під чіткий, розгонистий барабанний дріб, удари гонга та переливи сопілок танцюристи, які до цього стояли непорушно, стрепенувшись, заворушились. Їхні руки зметнулися, розкинулись — здалося, на узбережжя злетілись чайки.
Не сходячи з місця, хлопці й дівчата ніби пливли, перескакуючи з хвилі на хвилю, — виконували танок.
Сі' і маїна ка алу іфа,
Сі' і маїна ка алу аке! —
підохочував, сиплючи скоромовкою, той, що стояв попереду, — ведучий.
Ме' а факаофа тана момохо,
Ме' а факаофа тана хохоло! —
повторював він.
І у відповідь лунало багатоголосо:
Е-і-е!
Е-і-е!
… І-і-і!
То танцюристи, не переводячи подиху, хором відповідали на закличні слова свого ватажка.
Місяць пливе в голубім піднебессі,
Місяць пливе, ледь торкаючись хвиль:
Сяєвом срібним захлюпані плеса,
Сяєво срібне струмить звідусіль.
Ось що означали ті почуті нами слова. То була пісня, в якій вславлялися острови й атоли, пісня-гімн природі, з якою остров'яни злилися воєдино, стали її невід'ємною і нерозривною часткою.
"Безтурботні, довірливі діти природи!" — ворухнулося в мені. Я згадав — про них розказував боцман — Маршаллові острови, з яких американці виселили тубільців, перетворивши ті далекі землі на місце випробування ядерної зброї. Хоч би щупальці поневолювачів не простягнулися й сюди…
Місяць, про який оповідалося в полінезійській пісні, і справді вибився з-за хмар, піднявсь угору, вище дерев.
Він освітив, так що не залишалося вже жодної тіні, щонайтемніші закутки острова. В його тремтливому, всевладному сяєві ніби ожила, забриніла кожна гілка і від ніжного дотику проміння розхлюпувала чаруючу срібну музику.
Коли відлунали останні слова на честь нічного владики — місяця, лави танцюристів перешикувались. Хлопці відступили в глибину "сцени", а на майданчику зостались лише дівчата.
Я вперше тоді зрозумів, що руками можна так багато сказати…
Дівчата, ставши в коло, присіли. Потім, випроставшись на повний зріст, рвучко викинули поперед себе руки. Вони в них замигтіли, затріпотіли дрібно-дрібно, як пальмове віття, коли налетить вітер.
Ще кілька ударів гонга та барабанів — і руки знову розкрилились над узбережжям, ніби жбурляючи щось на воду.
Коли темп музики уповільнився і став чіткішим, дівчата гуртом потягли те щось до себе. Помахи їх рук були такі виразні й красномовні, що перед очима постала жива картина риболовлі…
Спочатку полінезійки сплітали сіті, закидали їх у море, потім, повні риби, заходилися витягати.
— Як у цих танцях вдало передано трудовий процес! — захоплено мовила Наташа. — Неначе в нашій російській "Дубинушці".
— Справжній балет, — додав Журавка.
— Балет чи ні, — озвавсь і я, — незаперечно єдине: це — прекрасно!
— А що, може, потанцюєш разом із ними? — єхидно запитав Журавка. — То виходь, скажи: я, мовляв, такий-то й такий — Солоний-Пресолоний, вітрами обвіяний, хвилями забризканий, жадаю з вами, чародійки, утнути гопака.
— Гопак у полінезійців зветься хула-хула, — уточнила Наташа.
— Ну, отже, хула-хула…
— Красненько дякую, — відказав я. — Але мирної ідилії порушувати не збираюсь.
— Боїшся, Солоний? — засміялась Наташа.
— Аніскілечки! — розхрабрився я. — От коли так, зараз підведусь і вийду з гущавини.
— Ти що — божевільний?! — здивовано блимнув на мене очима Журавка. — Жартів не розумієш, чи що?
Не встиг він це сказати, як над вухом раптом щось просвистіло, — тоненька галузка папайї, під стовбуром якої ми сиділи, впала мені до ніг.
— Лягайте! Мерщій!! — вихопилося в Журавки. Ми припали до землі, не перестаючи, правда, поглядати туди, на "сцену", де вже юрмилися полінезійці.
Високий, кремезний юнак замахнувся і ще раз метнув у бік джунглів довгий спис.
— Іка! Куа pay, куа pay, те тоа, те тоа. Куа та, куа та! — крикнув він.
Це, виявилось, був бойовий клич ("До бою! Лавами, о воїни, шикуйтесь!"), який звав остров'ян до битви.
(Продовження на наступній сторінці)