«На коралових атолах» Леонід Тендюк — сторінка 31

Читати онлайн повість Леоніда Тендюка «На коралових атолах»

A

    Там, де ті павуки присмоктались, все живе зникало. Зірка — а це була вона, акантастер! — вивернувши і просунувши через рот шлунок, прилипала ним до крихітних коралових поліпів і всі до останнього поїдала.

    Я просунув під акантастер палицю, відірвав її од грунту і перекинув горілиць. На місці колишніх коралів забіліла зірчата лисина, а тіло хижачки знизу покривали ще не перетравлені поліпи.

    Так ось що мав на увазі Паганель!

    Цей терновий вінок справді ненажерливий. Вторгається в коралові займища, нищить їх. А голі вапняки потім легко кришаться хвилями. І маєш: дивовижний витвір природи — кораловий риф — зруйновано. "Невже акантастри такі всевладні, що безкарно чинитимуть зло?!" — подумав я. Адам Варфоломійович, пригадується, щось говорив про молюсків тритонів. Я бачив їхні черепашки. Вони незвичайної краси — гостроконечні, з двома широко розтуленими пелюстками-дверцятами, що відкривають вхід у середину казкової перламутрової хатинки. Єдиний, хто поїдає хижих зірок, сказав Паганель, це невеличка креветка гуменокера і тритон. Але останнього стало обмаль.

    Терновий вінок псує рифи, люди ж, у свою чергу, сприяють цьому руйнуванню, визбируючи для своїх утіх черепашки тритона.

    Захоплений невеселими думками, я пропливав, раз у раз поринаючи, над пустельними займищами.

    — Солоний, Солоний! — почув раптом, випірнувши на поверхню.

    Оглянувся — на березі стоїть Паганель, жбурляючи грудки в затоку, а до мене чимдуж пливе, вимахуючи руками, Наташа.

    — Сюди! Швидше! — крикнула.

    Я не зрозумів, чого вона волає. Та все ж підплив ближче.

    — Бачиш? — боязко показала на плесо.

    За кілька десятків метрів від нас з води витикалися скошені, мов трикутний парус, плавці. Акули! Мене кинуло в дрож. Що робити?

    Потім, згадуючи цю пригоду, ми пожартуємо з Наташиного переляку і з того, як я, уздрівши плавці, кумедно рвонувся вперед. Те буде пізніше… А зараз нам не до жартів.

    У спіненій воді акул ставало дедалі більше. Описуючи широкі півкола, вони готувались до нападу. На бистрині саме плавав косяк золотої макрелі, і хижа зграя, звичайно ж, уже обрала для себе жертву.

    Ось над хвилями щось хвостато плеснуло, потім, віялом розпорошуючи бризки, впало на воду — там ураз розпливлася багряна пляма.

    Перед моїм внутрішнім зором одна страшніша від одної промайнули картини — те, як акули нападають на людей. Я вже бачив когось без рук, без ніг. Та й себе бачив калікою, — навіть помацав машинально, чи цілі ноги.

    Блискавкою майнуло почуте чи вичитане десь: коли нападає акула, слід збовтувати воду, плескаючи по ній руками. А ще (це вже в останню мить, перед самим нападом) влучати у найвразливіше місце на тілі хижачки — в акулячі очі.

    Ну, воду я збурюю й так — страх та інстинкт самозбереження додає сил. А от як бути з очима, не збагну. Поки я їх намацаю, акула мене проковтне — хоч, здається, ще не було випадку, щоб акула ковтнула людину живцем, — вона її розтерзує.

    Тигрів південних морів — так ще звуть акул — завжди супроводжують маленькі, смугасті, як зебра, рибки-лоцмани. І не лише супроводжують, вони показують шлях до жертви, — тому й звуться лоцманами, або поводирями.

    А зараз переді мною серед коралового густолісся сила-силенна різних рибок. Хоч вони й не смугасті — через переляк їх і не роздивишся як слід! — я всіх вважаю акулячими лоцманами, через що й гамселю по воді руками й ногами. А ще, мов на курей, кричу:

    — А киш, киш, здохли б ви!

    Наташа пливе наввимашки поруч. Вона трохи випередила мене, теж щосили орудує руками, але рухи її чіткіші, і довкруг менший вир та колотнеча — гладінь води ледь-ледь поморщена брижами.

    — Швидше, швидше! — підохочує Паганель, не перестаючи кидати груддя.

    Його "артилерія", мабуть, влучає в ціль — акули одна за одною починають відпливати далі, і відстань між нами збільшується.

    Помах, другий — і ми на березі. У-ух, яка втома! Голова паморочиться, серце бухкає молотом.

    — Ну, що, доплавався? — перепитує Наталка. — Теж мені дурень — поліз чортові в пащу, — свариться вона, розкидавши поруч зі мною руки.

    — Спасибі тобі… — тільки й знаходжу, що їй відповісти.

    — Дякуй Адаму Варфоломійовичу, — скромно відповіла моя рятівниця. — Це він угледів акул.

    Він чи не він, але я сповнений вдячності до тебе, Наталко! Он яка ти, наша непримітна супутниця. Глянеш — ніколи не скажеш, що таке мале, худеньке здатне на відвагу. А бач, не побоялась — аби мене виручити з біди, кинулась акулам ледве не в саму пащу.

    На цьому острові і взагалі в плаванні серце, мабуть, грубіє. Та нині я відчув, як у ньому ворухнулося щось тепле, ніби огорнула ласкава хвиля. Я з ніжністю глянув на дівчину.

    — Ми вас кликали, гукали, а ви, — дорікав Адам Варфоломійович, — либонь, дуже захопилися терновим вінком. От Наталя Кіндратівна і кинулась у воду.

    Невдовзі з усіх усюд зійшлися друзі. Тільки й розмов, що про акул.

    — Мабуть, жижки затряслися, коли угледів плавці, — піддражнював мене Мотовило.

    — Останнім часом Солоний без витребеньок обійтися не може, — докинув боцман. — Навіть Мотовила обскакав… А Наталка — молодець! Обов'язково доповім про це капітану, — пообіцяв він.

    — Ще б пак! Як же їй не бути такою, — не переставав лихословити Мотовило. — Вона спить і бачить Солоного в ореолі героя. Ах, ах, ідеал, бездоганний, "Сіндбад-мореплавець"! — ущипливо закінчив він.

    "Патякай, патякай! — подумав я. — Просто завидки беруть, що Наталка гарно до мене ставиться. А втім, я впевнений, вона б і ради нього, Мотовила, відважилась на подібний вчинок. Бо така вже вона людина".

    У мене в кущах невеличка схованка. Просто я там іноді дещо майстрував та так і залишив його під деревами.

    То були невеличкі, сплетені з кори личаки. Потім ще пов'язка для стегон — я бачив щось подібне на полінезійках тієї ночі на Акулячому острові… Крислатий бриль, дерев'яний барабан.

    — Наташо, — покликав тихо. Вона підійшла до кущів.

    — Ану, приміряй!

    — Ой… — зашарілась. — Солоний, що ти? Ви й так мене вбрали — ось і намисто з перлів, — наче королеву.

    — А тепер буде ще й це, — і я простягнув їй свої вироби.

    — Черевички ніби на замовлення — якраз по нозі; капелюшок годящий теж, і пов'язка — о краса яка! — подобається, — вдячно мовила Наташа.

    Вона одяглася, стала схожа на тубільну красуню-полінезійку: бронзовотіла, струнка. Сонце обсипало її ніжними пелюстками.

    — Екзотично, люкс-торпеда! — захоплено вигукнув Мотовило.

    А Окань тут же склав:

    Я вгледів не Наталку — Афродіту,

    Що вродою затьмарила півсвіту.

    За кілька хвилин перед тим, як залишити острів, я побачив на узбережжі викладені камінцями слова: "Наталка + Солоний = …" — ну, і тому подібні письмена.

    — Твоя робота? — поцікавився в Мотовила. Замість нього відповів Окань:

    — Верба волянт, скріпта манент, що в перекладі з латині означає: слова відлітають, написане лишається.

    Прощавай, Кілі-Кілі!

    Пліт підхопило течією і швидко-швидко понесло до Акулячого острова.

    Причалили ми в тому місці, де зупинялись минулого разу, — в невеличкій бухті на східній стороні суходолу. Там не стали будувати куренів, просто неба і заночували.

    Ніч стояла погожа, тепла. Лише над ранок сипонув дощ — квапливий, короткочасний, так ніби хто поспіхом кинув згори кілька жмень краплин.

    Тоді-то, як тільки розвиднілось, боцман гукнув:

    — Збираймося, час у дорогу!

    Прокинулись важко — минулий день був напружений, ми стомилися. Та слово боцмана — закон: ніхто не став йому перечити. Скупавшись хто де, зійшлися до великого мангрового куща.

    Щоб перебратися на сусідній острівець, звідки тієї ночі припливали полінезійці, треба перегнати пліт у другий кінець Акулячого острова, до місця нашої колишньої, де я був з Наташею і Журавкою, ночівлі.

    Ми розбилися на дві групи. Адам Варфоломійович, Наташа та Окань попрямували навпростець, решта, з боцманом на чолі, відв'язавши пліт, пустилися в плавання вздовж узбережжя.

    Лагуна тиха, непорушна, мов ставок або лісове озеро. Жодної щонайменшої зморшки на її гладіні. Але й тут, у внутрішніх водах атола, відчувалось, як струмують невидимі течії.

    — Коли б це наше каботажне плавання, — похмуро мовив Андрійович, — не закінчилось кепсько.

    — Чого?

    — Та все через ті ж кляті течії, — відповів він. — Хто їх знає, куди вони спрямовані: підхопить нечиста сила та й винесе в океан. А там і жаба моні дасть!

    Ми пливли поки що вдало, без пригод. Від берега не віддалялися. Подекуди мангрова гущавина підступала так близько, що до неї можна дістати рукою. І я навіть кілька разів схопив за віття, підтягнув пліт, і він незвично швидко посунувся вперед.

    — Облиш! — наказав боцман. — Так можна і впасти. А в лагуні, он бачиш, твої знайомі.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора