Ніна була цілком задоволена. Цілі дні за допомогою Марійки вона шила чепчики, укривальця, міряла, примірювала й вираховувала, що в неї на зиму буде дитина.
Дмитро був чоловік куди кращий за Петра. Він розумів, що тепер треба бути солідним. Став твердою ногою на посаді і мріяв незабаром посісти місце секретаря в місцевій газеті (17-й розряд).
Ніна почувала себе більш упевнено і тепер вона питання поставила руба.
– На два місяці поїду на відпочинок. Ти ж обіцяв тоді, пам’ятаєш? Ну, а тепер, то вже й говорити нічого.
Дмитро погодився і вона щомісяця брала у нього тридцять карбованців і ховала в найдальший куток.
Крім всього цього, у них була ще одна новина: купили гарну обстанову, а Дмитро спромігся влаштувати в себе телефона.
Погано було лише одне. Ніна мусіла вийти з комсомолу, бо Дмитро хотів, щоб у нього була гарна, здорова дитина.
– Нам тепер потрібні здорові діти, – казав він.
На Ніну трохи нарікали за те, що вона відійшла від громадського життя, але це нічого, бо зате Дмитро в партії був активістом.
II
Марійка вже чотири місяці живе в Катерини. Стала вона тепер мовчазна й сувора. Приходить з роботи й удома сидить. Данила уникає, не говорить з ним, а коли не приходить довго, – нервується. Той забігав частенько, але теж ніби боїться залишатися з нею на самоті. Катерина тривожно стежила за ними й сказала раз:
– Що ви, Даниле? Вас Марійка чекає, болить вся, а ви не гаразд робите.
– Та я ж забігаю до вас.
– Треба прийти, а не забігати.
– Я, – почав Данило і заговорив швидко-швидко, – я не знаю… Хочеться іноді поцілувати її, а потім вийняти гроші, на стіл покласти: на, за труди. Я боюся себе… Це паскудство, я знаю.
– Ех, ви, а що на суді казали?
– Що суд? От мені суд, – вдарив себе в груди.
– Як урочисто… Ви себе любите, а не її.
– Може.
Ввійшли Галя й Марійка.
– От і купили. А!.. Данило!
Данило підводиться і вклоняється до всіх. Марійка мовчки дивиться вслід, а Катерина:
– Де були?
– До Ніни ходили.
– Як живе вона?
– Добре, здається, – каже Галя, а Марійка підводить очи і говорить злим, тремтючим голосом:
– Де там… Аборти й аборти, а Дмитро до проституток ходив, – і запнулася.
Катерина загладила:
– Ну, час годувати дитину, вже й так спізнилися на півгодини. Дивись, Галю, не буду пускати, – ти ж тепер Соропкоп ходячий…
А Марійка вперто:
– До проститутки ходив, а Ніна знає й сміється: "А що йому робити, коли я не могла". От, Ніна гадала мати на зиму дитину, а тепер знову…
– Кинь, Марійко!
– Ходив. А Ніна вираховувала, що на ті гроші цілий місяць на курорті можна жити… – і заплакала…
А Катерина знов балакала з Данилом. А Данило:
– Ви не знаєте, Катю, а я… я в Івана подробиці всі розпитав. О, він добре усе пам’ятає, а я все розпитую, розпитую.
– І ви йому досі й шиї не скрутили: треба вам від Івана перебратися, а ні, то хай Марійка знову на вулицю йде, як не хочете жити з нею: нащо мучити даром.
– Не можу я.
– А не можете, – розсердилася, – тоді забирайтеся… Я скажу, що ви виїхали.
– І виїхати не можу…
Подивилася суворо:
– Ех, що з вами балакати.
А Марійці в той вечір сказала:
– Слухай, думала довго я. Краще вирвати разом. Данила не вернеш. Та й вертати не варто.
– А! Я так і знала. Хорошим прикинувся. Знала. Тепер знову на вулицю…
– Можна якось інакше буде влаштуватися.
– Ну, вас, – вилаялася Марійка, – всі однакові.
– А Галя?
– Ет, вони ще діти. Яка там любов, коли забути старого не можуть.
Хустку схопила, хрьопнула дверима й вибігла.
– Що там сталося? – спитала Галя.
– Нічого, – сказала Катерина й вийшла на вулицю. "І як вона не побачила, що не час так ще балакати з Марійкою". Повернулася аж о десятій.
А на другий день Данило з Катериною радився, як би йому з Марійкою разом приміщення десь знайти.
– Тепер, може, що й вийде, але ж стукніть ще раз Івана… Ви почали виправлятися.
А сама марніла. Видно, вивіявся дух степовий. Казала Михайлові, блідо осміхаючись:
– От останнє листя впаде й умру.
– Що з тобою?
– Так. Холодно мені…
– Холодно?
– Уяви собі, революція по всьому світі пройшла, і залишився десь шматок, де все по старому… Ну, звичайно, ми б збройного силою зробили там все… А тепер у побуті нашому революція захопила маленький клаптик, а останнє липко й вогко обгортає цей невеличкий, маленький шматок, – не можна ж всього разом зробити.
– Ну що ж, можна й повільно: камінчик до камінчика. Навіщо ж даремно втрачати сили на тривогу й на сум.
– Який-бо ти. Хіба ти завжди робиш так, щоб не витрачати даремно сил?
– Намагаюся.
– А коли б потопала людина… Що б ти зробив?
– Не кричав би, і коли б плавати не міг, то побіг би й приніс пояса.
– Ну, а якби сам потопав… Спокійно чекав би, поки принесуть того пояса.
– Ну, я цього вже не знаю.
– А я себе так почуваю, ніби потопаю, і знаєш, – враз суворо й гостро, – що ти винен. Ти. Ти не любиш мене.
– Чудна ти. Здається, що якби земля в сто разів швидше крутилася, то й того тобі мало було. Ти то весь світ перевернула б, а то раптом така маленька й хвора здаєшся… Що з тобою? Скажи, що з тобою?
Відповіла Катерина:
– От, останній сніг стане й умру.
– Кинь дурниці.
– У тебе одна відповідь: кинь дурниці. Не хвора я й не дурниці це, а просто нервова я, бо вагітна…
– Жартуєш ти.
– Ні, справді. Чому так здивувався? – Нахилилася: – Ти радий?
Всміхнувся ніяково. Радий…
Глянула, а він враз засміявся, заклопотано в вічі дивився, обгорнув.
"Як свою", – майнула думка.
– Ну, радіти нічого. Дитини не буде.
– ?
– Не хочу.
Чутно було, що нервується знову.
– Що ж ти зробиш?
– Те, що роблять усі.
І чекала відповіді. Може, скаже він, що це неможливо, що він не хоче… Ах, він не хоче.
Але Михайло сказав:
– Ще більше будеш киснути… Не краще ж, коли вже так трапилося, то хай буде. Як сказати правду… Мені байдуже, як хочеш… Але це небезпечно – аборт той, та й недобре якось… Хворіти будеш.
– Ну, будь же щирим. Порадь мені, що зробити. Ех! Тобі ніяково просто… Тепер ніяково… Бо ти ще не звик до мене… Піди, повчись у Дмитра й Ніни… Що так дивишся? Ну?
– Якась нервова ти…
– Ні, я не нервова… Я хочу тепер до кінця добалакатись. Ти ж не хочеш дитини, сам сказав.
– Я не казав.
– Так… Я тебе не виную… Ти – нічого. Коли буде дитина, то ти так просто не кинеш мене. І от вже тепер ти психологічно не можеш від мене піти. От чого ти боїшся? От як в тобі старе говорить. Ну, чого дивишся так? Чому мовчиш?
– Я й не хочу від тебе йти.
– А якби схотів?..
– Теж не кинув би.
– Тепер? Дурень…
– Ну?
Замовкла, схилилася.
"І найжахливіше те, що це для кожної жінки. От, і мені в перший раз неприємно, а далі звикну…"
– Так будеш робити? Я не хочу тебе ні в той бік, ні в інший штовхати, але знай, що я проти цього… Принципово проти, хоча всякі обставини бувають. Ти твердо вирішила?
– Твердо, – сказала й чекала все, що він скаже щось, знайде якесь слово, скаже, скаже неодмінно. Але він мовчав.
– Роби, але я б, коли не хотіла, я б нічого не сказав, а…
– А з радістю переніс це нещастя?
– Ні. Не роби тепер… Знайду гарного лікаря і щоб я про все знав, а коли гроші…
Глянула мовчки. Пішла. Підбіг.
– Ну, чого ти?
– Іди геть від мене, – руку вирвала…
Довго чекав Михайло, чи не вернеться, а вона йшла, чекаючи, що дожене.
Михайло не здогнав її. Вона не повернулася.
Ввечері запалила світло. Знов думки почали стрибати. Якби він схотів. Сьогодні так у нього визирнуло рило свиняче. Злякавсь. Злякавсь, що прив’яже. Боїться за неї, значить, хоч трошки любить. Якби він сказав щось… Хоч слово одне… Вона б не робила нічого. Не хоче вона… Не хоче. Можна б кинути все і Михайла, і самій жити з дитиною. Ні, коли вже так, то краще б вона мала її від незнайомого зовсім. Ех, Миша! Стиснула руки.
– Любий, не можу, – шепотіла тихо, і здалося, що він просить її, а вона посміхається: – Ти справді гадав, що зроблю? Дурний!
Але було порожньо й тихо навколо й Михайло не приходив.
"…Коли так… Не буде". – Заспокоїлась. Пішла до Галиної кімнати, а там Петро запитав:
(Продовження на наступній сторінці)