Ранком прокинувся якось увесь зразу і відчув, що не побачить її ніколи. І це маленьке "ніколи" здавалося тепер таким страшним і безнадійно незрозумілим.
– Як так ніколи? Що за дурне слово?
У голові виникала певність, що от він зараз піде туди в степ, де ходили вони, й неодмінно зустріне її там.
Було сонячно й гарно надворі. Хотілося всміхнутися хмарам і сказати:
– А, здоров, Катерино, – потім до землі припасти, поцілувати її. – От я знов з тобою!
І така радість впала на нього, що в комуну прийшов, усміхаючись. Там Андрій подивився здивовано.
– Де Данило? – аби щось сказати.
– Не знаю… Ну, до побачення, мабуть, їду (саме в цю хвилину вирішив Михайло, що їде).
Дома речі склав, пішов спочатку брати відпустку, а потім до Петра.
Галя саме білизну полоскала. Мовчки сів, глянув на двері, що вели в кімнату Катеринину, і знову відчув себе самотнім: "ніколи".
І знову стало страшно, схотілося завити, по підлозі з криком полізти: "І як Галя може білизну полоскати". Сидів мовчки, не рухаючись, щоб не сталося чого. А нудьга, як біль у зубі, охопила все тіло.
– Поїзд в тридцять на дванадцяту…
Галя головою хитнула, ніби знала вже все.
Почала колисати колиску.
– А-а-а!
Позіхнула, уважно подивилася.
– Скоро приїдеш?
– Не знаю.
Знову головою хитнула, ніби так і треба. Посиділи тихо. Дитина плакала. Підвівся:
– Прощай! – Ще раз обдивився кімнату, глянув на двері Катерининої кімнати: – Можна туди?
Пішов. Сів там, голову на руки поклав… Постукала Галя:
– Час вже до поїзду.
Підвівся, схопив за руку, всміхнувся якось криво, спитав:
– Пам’ятаєш: ех, ти, Галю моя, комсомолочка! – Хотів ще додати щось, та рукою махнув. Галя повернулася мовчки й витягла щось з шухляди:
– Це вона залишила.
– Ні, не треба…
Пішов. Надворі темно було… По дорозі зустрів Петра. Той, як завжди, кудись поспішав.
– Виїздиш зовсім?
– Не знаю.
– Зустрів Данила, знову сьогодні пішла від нього Марійка…
– Та-а-к.
Йшли мовчки. Пройшли два квартали. Розмова не в’язалася. Тоді Петро почав прощатися.
– Ну, повертайся швидше.
Розійшлися – Михайло просто, а Петро повернув за ріг, додому.
Туман. Десь блимає зеленою зіркою трамвай. Над заводами ліворуч догорає сяйво. Було вогко й темно. Перехожі лаялись, потрапляючи в болото ногою. З неба сіяв дрібний, нудний дощик. Лише струмки дзвеніли так, ніби прийшла весна.
Михайло поспішав на поїзд. Враз якась темна постать виринула з імли.
– Підемо?..
Вдарило в голову. Подивився, скрикнув здивовано:
– Марійка!
Відскочила та:
– Я… я не впізнала.
За руку взяв, казав радісно:
– Ходім, ходім зо мною, – і потягнув з собою.
– Не хочу… Не піду з тобою.
– Та не бійся, не те…
Йшла покірливо. Привів на вокзал. Став до каси й міцно за руку тримав, ніби боявся: втече.
Вийшли на перон. Чекати довго не довелося. Сіли.
Марійка забилася в найдальший куток, вдарив другий дзвінок, поліз вбік вокзал.
Ось стоїть дівчина і комусь рукою махає: прощайте, прощайте.
Михайло вискакує до присінку вагона й кричить:
– До побачення!
Та здивовано дивиться, але Михайло, сміючись, іде в вагон і сідає поруч Марійки.
Порожньо. Майже нікого немає, і верхньої полиці підіймати не треба…
Закурює. Тягне в себе синій дим і дивиться спокійно на вогні міста, де було так багато гарного. Дивиться на Марійку і чує, як вона плаче.
Поїзд летить. То вище, то нижче дріт. Перша станція, друга, третя. Встала Марійка й пішла вмитися: фарбу зітерла; подумала: "Чи надовго ж".
– Ляж краще, тобі так незручно.
Слухняно, ніби боязко ноги простягнула.
Вкрив пальтом. Сів коло неї, а вона притулилася мовчки. Проходив кондуктор, подумав: "Закохані". Тихо розмову вели…
Коли Петро повернувся додому, Галина лежала, головою в подушку ховаючись. Він стомлено скинув пальто, стомлено сів коло неї.
– Чого ти, Галю?
– Тоскно. Приходив Михайло. Чекав на тебе…
– Знаю. Зустрів дорогою.
Сиділи мовчки. Надворі вітер шугав і гудів під стінками.
– От тепер ми з тобою зовсім самі: й Михайло покинув нас, – сказала Галя.
– Нічого, якось буде.
Закричала дитина. Галя скочила, почала гойдати. Петро ходив з кутка в куток, щось думав. Раптом повернувся до Галі:
– А ти знаєш, Галю, у нас якось справді не те…
– Гармонія, – насмішкувато шепнула Галя з темного кутка.
– Якось самотньо стало.
Галя кинулася до нього й заридала на плечі. Він пригорнув її й тихо гладив… Гладив і не казав нічого…
Коли ж на село прийшла вістка, то мати Катерини заплакала, а потім, згадавши, що час годувати свині, пішла виносити помиї, шморгаючи носом…
Батько мовчки сидів і довго в той день не лягав спати, а комсомол зробив вечір спогадів: це ті, що з нею на фронті були…
Дмитро з Ніною згадували часто. Згадували, казали:
Ніна:
– Гарна була дівчина, трохи з фантазіями, але…
Дмитро:
– Розумна дуже… Ми краще робимо, так, Ніно?
Ніна замахувалася рукою… Іван і Андрій:
– Таки та Катерина гуляща баба була… Хе-хе! Й вона согрішила, значить. А яка строга була на вигляд… і не підходь. А Михайло не дурень.
Петро мовчки ходив на посаду, а Галина перечитувала зшитки, вночі вдивлялася в чорний морок і шукала відповіді.
IV
Дзвеніла знову весна. Знову голуби світилися в небі, а за заводським парканом хлопчики грали в цурки.
Галину Петро розважав:
– Ет, кинь журитися, ще будуть…
– А Павлика не вернеш.
– Спорудимо.
Стали прощатися, як щось постукало.
– Хто там? Це Михайло, – побігли вдвох.
– Звідки? Чому не писав нічого?
– Та пустіть же, шию одірвете… От які… – За ним стояла Марійка.
– Марійко! Одружилися ви, чи що? – почав Петро.
– Ні, – відповідала та.
– От, чому стоїте, заходьте.
– Ні-ні. Хай до мене ідуть. Тут зовсім недалеко, за рогом.
– Хіба ви розійшлися? – здивувався Михайло.
– Галинина фантазія, так краще, – каже.
Галина схопила під руку Марійку, і вони швидко пішли вперед. За ними рушили хлопці.
– А чому б нам у степ не піти.
Погодилися всі. Михайло сказав, що швидко їх дожене.
– Тут на хвилину, в одне місце.
Коли всі сховалися за рогом, на цвинтар побіг, серед зелені ледве розшукав. Могила завалилася вже, і чудно стало, що там під землею вона, – Катерина.
– Катю, Катю! – покликав.
Сів на могилу, зірвав квітку обережно сховав.
Наздогнав аж за містом. Сміялися, про щось змагалися.
– Про що це ви?
– Та от надрукував він, Петро це, свою поему і носа тепер угору дере.
– Та кинь, у мене зуби болять.
– Нічого. У великих людей завжди або зуби болять, або голова хвора.
– А ви зовсім не змінилися, – сказав Михайло.
– А ти зовсім інший став, Михайло, ніжний якийсь…
Далеко внизу блакитною стрічкою біг Дніпро. Сіли.
– Як же ви? Розказуйте. Коли я їхав, мені здавалося, що не все було гаразд… А Павлик де?
– Вмер… – тінь пройшла, а Петро:
– Не біда, як ми нового назвемо, Галю?
– Ще не закаялися?
– Ні.
Надвечір сиділи в Галини.
– Що роблять хлопці?
– А… нічого, по службовій лінії пішли. Митя вже секретар газети, а ті непогані теж посади мають.
– Так. А Данило?
– А Данило одружився.
– Що ти, Марійко?
– Нічого. – Пішла Галина й принесла щось.
– Це дала мені Катерина… Отой синенький зшиток тобі передати наказувала, а це на, прочитай, Михайле.
Михайло розвернув перший зшиток. Там було:
Гармонія і свинушник (Повість).
Комсомолу з тривожною любов’ю.
– Читай, читай!
Михайло почав:
"Я омочила перо своє в кров, любов’ю й зненавистю на папір дихнула я. Я люблю людину, коли стоїть вона просто, бентежлива й непокійно-буйна. Коли вона каже:
– Що з того, що тут стіна? Я мушу пройти, я мушу вперед пройти.
І проходить або вмирає…
Я ненавиджу тебе, людино, за те, що ти ходиш крадькома… Зупиняєшся часто і вклоняєшся на всі боки.
Я не люблю, коли ти прислухаєшся до бурчання шлунка й запевняєш, що то найкраща музика.
Я гукаю на всіх, хто відчув відблиски проміння й бачить світло:
– Розбийте ці стіни, болото засмоктує нас.
Вже сонце сходить і золотить обрій!
(Продовження на наступній сторінці)