Почалась біганина. Довго кружляли вони, потім разом сіли й зробили поважні обличчя, а сміх з-під куточків вуст струмком б’є.
– Ми з тобою прийшли побалакати.
– Ну, вже в цьому я не порадник. Казала, куди поспішати? Набридне ще білизну латати.
Ні-ні… У них все буде інакше. Вони з Петром житимуть добре. От вона побачить.
Не вірить Катерина. Буде Петро на посаду ходити, а вона дома кухню вивчати. Житимуть же разом.
– Я їй не дам.
– А хто ж буде?
– Я.
– Ти ж не вмієш.
– Я не вмію?
І вони знову почали сперечатися. Хто, що буде робити…
– А діти хто робитиме? Ти? – Катерина спитала в Петра.
– Я… я не знаю, як то?
Галина аж сіла…
– То вже я. То вже я. Не дозволю, – знову почали бігати коло столу, стілець поламали.
– Та стійте, а що ти позавчора казала, Галю?
– Я? Ну да, – потім підбігла, почала шепотіти. Катерина тільки головою покрутила:
– Знаю, – додала: – По очах бачу, – а Галина почервоніла по сами вуха.
А Петро, ніби це його не обходило, розглядав малюнки по стінах.
– Колись я гадала, що Петро серйозний хлопець.
– А тепер, Катю?
– А тепер бачу, що такий дурний, як і Галя.
– А от побачимо, хто розумніший, чи ми, чи ви.
– Добре, добре, якщо так, зваріть мені щось. Зробимо бенкет. Ех, подружжя мікроскопічне ви.
Як виходила Катерина, чомусь Михайла згадала й шкода стало чи себе, чи Петра й Галини; задумливо спускалася східцями вниз.
За дверима чутно було сміх, і біганину веселу, і галас.
"Наварять", – подумала. Повернула за ріг і якби Петро й Галина не були так заклопотані обідом, то у вікно вони б побачили, що Катерина повернула не ліворуч до заводу, а праворуч, до Михайла.
– Я до тебе… Побалакати хочу. Залишила вдома Галю й Петра варити обід, – сказала й тривога засіріла в очах: – Біда мені з ними, що й робити, не знаю, а треба їх якось до ладу довести…
А Михайло подумав: "І всіх їх треба до ладу довести", – і від думки цієї в серці забуяла така радість і ніжність, що схотілося взяти її на руки й понести кудись далеко-далеко, сказати: "Бідна моя, хороша дівчинко, кинь, відпочинь хоч трохи", – подивитися в очи темні…
Схопив за руку її:
– Ходім, ходім.
Вітер рве скиби голої землі: це перший день осінньо-бурхливий хмари жене. Ідуть вони без дороги просто на ту могилу, що туманіє в імлі.
Холодно й порожньо навколо. Чорна земля, і вітер, і небо хмарне. Шляху немає. Просто полем, шкутильгаючи, перечіплюючись за скиби зораного степу. І немає кінця цьому степові й цим чорним килимам набухлим. Нахиляється, каже Михайло:
– Катю, ну справді ж не можна так… Сили останні вже губиш, голодуєш.
– Ет, кинь.
– Що там кинь, будемо вмісті жити…
Коли б не любила, то, може, й жила.
Вітер бивсь і плакав осінньо.
– Михайло!
– ?
– Подивись, які хмари. Ніби який палац старовинний.
Налетів знову вітер, розбив, розламав старовинний палац той, закашляла Катерина. Зігнулася. Кров…
– А, нічого, це так…
– А Галина казала, що по ночах не спиш. Як так можна?
– Нічого мені не буде, до самої смерти.
Взяв за руку, боляче злісно сіпнув:
– Що ж мовчала ти, Катерино?
Глянула холодно й плечима знизала.
– Ну?
– Що там – ну? Свинство це, – одвернувся, мовчав. – Душу вивертаєш всю, а кажеш, любиш…
– Та ну-у? – ласкаво рукою по руці: – У, гарячий. Ще не одружилися, а кричиш. А далі що буде?
Глянув, – сміється.
– Як ти можеш так? Не розбереш, чи жартуєш, чи справді.
– Я правду кажу. Будемо жити разом. Тепленька кімната, коло ліжка килимчик. А ліжко широке, на двох. Ти будеш на посаду ходити, а я кашку варити дітям… Ну! Ближче сідай. Поцілуй. Так. Ну, не вмієш, отак треба.
Вітер бився, заплутавшись в хмарах, а по небу летіли шматки сірої вати. Сходилися на хвилину в жагучих обіймах і знову летіли.
А вітер буйно кучері крутив на ріллі і, аж заходячись, кликав.
– А-а-а-а!
Як прощалися, глянув у вічі:
– Ну? – спитав.
– Нічого, – відповіла, а потім, як дитина, рукою закрилась і, крутнувшись, побігла. Повернулася швидко.
– Стій, – задихалася.
– Я тебе проведу.
– Ні-ні, послухай, – засміялася; сонце з-за хмар золоте, а хмари темні – це очи, сказала: – А як буде дитина, кашку варитимеш?
І стояла бліда, очи темні, чекали відповіді, як на важливе питання. Відповіді не почула, втекла.
Вже було темно, коли постукала в двері.
– Відчиніть.
Вийшла Галя, розтріпана, зі збитим волоссям, Катерина подивилась:
– Наварили?
Потім побачила, – долі лежав розбитий глечик, на столі розкиданий хліб і лушпиння з картоплі.
– Так!
– А як він лізе.
– Я? Я ліз? Ах ти, кішка, – скрикнув Петро (він сидів на лаві з перев’язаною рукою). – Дивіться на неї. Роздряпала мені руку, а потім на мене звертає. Правда і я трохи винний, а нащо вона танцювала, нащо у неї ямочки на шиї.
– Ех, ви. Ну хоч картоплі зварили? – і спробувала виделкою в каструлі. – Та вона ще сира. А коли ви вкинули?
– Я хотів давно вкинути, так Галя не давала.
– Ну, ну, – сварилася та ложкою.
Їли хліб, поки не зварилася картопля.
Ввесь вечір Катерина мовчала. У Галини й Петра своя розмова. Осіння ніч заглядала до хати. Петро все хотів щось сказати, та не наважувався. Він сидів поруч з Галиною і штовхав її ліктем; та швидко оберталася й робила страшні очи, але видко й вона не слухала спільної розмови.
– Галю, ходім гуляти.
Галя показала язика.
– Ходім же!
– Е, ні, – запротестувала Катерина, – що це ти хочеш її заморити зовсім, дві ночі десь пропадали і сьогодні до ранку.
Вона почала випроваджувати Петра. Той сперечався, лаявся, називав її лялькою крижаною з серцем дубовим, закликав Галю скинути тиранство людей, що нічого не розуміють в деяких делікатних справах… Але все ж мусів піти.
Галина заснула на колінах у Катерини.
Довго сиділа та, потім роздягла, перенесла її на ліжко, ніжно всміхнулася.
– Ех ти, Галю, моя комсомолочка!..
Нічого. Вона біля неї буде… Підійшла до вікна. Знову гостро стисло серце й потекли далекі-далекі спогади.
Забалакала Галина уві сні. Кликала Петра. Катерина підійшла, поцілувала, а та сердито.
– Ну?
– Нічого.
– А коли нічого, так не цілуй! – Потім розкрила очи: – А це ти, Катерино, а мені здалося, що це Петро. Що я казала?
– Нічого, спи.
– А ти коли ляжеш? І сьогодні не будеш спати?
– Не знаю.
– Петро завтра переїздить до мене, – казала Галя, – бо тепер вже не можна…
– Та що вам дурним зробиш?
Ранком Петро й Михайло переносили речі. Саме виносили перший і останній пакунок з килимом, як на воротях здибали хлопців.
– А, здоров, герої. Куди це ви?
– Я переїжджаю.
– Ге! І ти! О боже! За Дмитром?
– Думаю, що ні.
– Ну, чорт з вами. Ми лягаємо спати, бо сьогодні ж треба ще погуляти й самогон розпити.
Коли хлопці прийшли до Галі, вона сказала, показуючи на Катерину:
– От, про любов говоримо… Катерина й думати про неї боїться, а нам віщує страшне та сумне.
– От, ви, Галю, добре живете тепер з Петром, а потім побачимо, що далі буде.
– А чого хочете, – запитав Петро.
– Не знаю й сама. От в роботі я не боюся себе розгубити, а в любові так здається, що розгублюся, трудно уникнути закисання. Любити хочеться якось по-новому…
– Ну любіть собі по-новому, – нервово перебив Михайло, – хто вам не дає. От Петро з Галиною думають же щось нове створити. Правда, Петре, ви ж не думаєте зробити свинушника?
– О ні, – в один голос.
– Ах, ви не розумієте нічого… До любові ми по-старому підходимо. Чому Петро й Галина хочуть жити разом, чому? Тому, що весь світ ворожий їм, і я їм чужа (не протестуйте) і всі. От тому теперішня людина й шукає, й будує сім’ю, бо не може жити одиноко. А які щасливі будуть ті люди, коли не треба буде любити так мізерно, так егоїстично, коли всі будуть близькими… І так буває боляче іноді.
– Боляче. А яка користь з того болю?
– Ви, Михайле, завжди шукаєте користі?
– Завжди. Ми повинні себе в сталевий панцер закути. Не дуже мріяти, а робити більше, а то ми ніколи нічого не зробимо, ніколи не знищимо цей свинушник.
– Що?
– Свинушник, кажу.
– Ну-да, але ж треба якось робити. Треба довбати, довбати, бо весь світ, всіх людей не переробиш разом, якось пристосовуватися треба…
Катерина:
– Не хочу я пристосовуватися до свинушника.
(Продовження на наступній сторінці)