Матвєєв був з уральських козаків і засуджував в душі миколаївський режим, який дуже обмежував старі традиційні привілеї яїць-ких козаків. Людина щира й пряма, Матвєєв ненавидів безпідставні обіцянки й удавані розради. Вислухавши Лазаревського, він був явно зворушений і навіть схвильований. Лазаревський благав його залишити Шевченка в Оренбурзі, де були гуманні й освічені люди, хороші лікарі, була бібліотека й таке-сяке культурне життя. Полковник нічого не обіцяв, але наші юнаки вийшли від нього окрилені надією, були певні, що, у всякому разі, їх прохання не буде забуте.
Але, коли наступного дня Матвєєв переглянув справу Шевченка, виявилося, що наказ про зарахування поета в п'ятий лінійний батальйон, розквартирований частково в Орську, частково в суміжних фортецях, вже підписаний, а копію його повіз нарочний у Петербург у Військове міністерство.
Така поквапливість дуже здивувала Матвєєва. Він навіть послав вершника навздогін за нарочним, але фельд'єгер Відлер того ж ранку виїхав з Оренбурга назад у столицю і взяв нарочного в свій тарантас. Посланець Матвєєва, мало не загнавши коня, повернувся назад з першої поштової станції, так і не виконавши полковникового наказу.
III. НА ЖАЙЛЯУ!
На десятий день після смерті Шакіра повернулися до Джанте-мира його розвідники, надіслані в Семиріччя, щоб потай від інших аулів вибрати і закріпити за ним хороші літні пасовища в горах Алатау. Всі уже догадувалися, що цього року аул відкочує набагато далі, ніж завжди, тільки ніхто не наважувався розпитувати про це грізного бая.
Спізнившись, посланці одразу попрямували до Джантемира.
— Ну як? — спитав бай, не відповівши на їх салем.
— Слава Аллахові і пророку його, — відповів сорокарічний хазяйновитий Мурзабай, якому Джантемир довіряв більше ніж іншим. — Там за річкою Ілі вже тепло, а в горах ще сніг по коліна. Місце дуже хороше, вздовж річки, що живиться від величезного льодовика на хребті Кунгея. Нижче навколо — ліси, повні ягід, горіхів та різних фруктів.
— Знаю! — перепинив його Джантемир. — Закріпили ви його
за аулом?
— Аякже! Траву поперев'язували в дев'яти місцях біля водопою. Сніг порозгрібали і виклали чорним камінням твою тамгу на землі.
— А потім випаде новий сніг і занесе мою тамгу так, що й не відшукати! — насмішкувато кинув Джантемир. — Оце, як кажуть, порадували!
Вузькі щілинки його очей на плескуватому тлустому обличчі з набряклими щоками і мішками під очима обурено блиснули. Сидів він, схрестивши ноги, на білій кошмі навпроти входу, на почесному місці, яке лише зрідка уступав найважнішим гостям, сидів в маленькій тюбетейці на лисій голеній голові, широко розкинувши поли малинового шовкового халата, і вся його постать нагадувала страхітливого й потворного китайського ідола. Коли він розтуляв губи, видно було його рідкі й гострі зуби, що, наче ікла в хижака, виступали з рота.
— Даремно ти сердишся, Джантемир-ага, — спокійно зупинив його Мурзабай. — Ми й на стрімких скелях жовтою фарбою твою тамгу намалювали, і на старих ялинах зробили зарубки сокирою в багатьох місцях, а подекуди кору позрубували і на свіжій деревині розпеченим ножем тамгу випалили.
— О-то-то! — задоволено кивнув головою Джантемир. — Це ви добре вигадали. Ну, ідіть відпочивайте. Якщо не буде дощу, позавтра вирушимо в путь.
На світанку, коли Кумині вийшла з юрти і, дивлячись, як з-за грані землі виповзає криваве і ніби напівпрозоре сонце, заспівала свою скорботну пісню-жоктау, весь аул вже знав, що завтра почнеться кочівля.
Біля білих байських юрт зберігалися під повітками легкі літні юрти, в яких живуть на літньому пасовищі в горах. Всі три Джан-темирових жінки Зейнеб, товста Нурипа і Шаукен розбирали їх за допомогою двох служників і спритної Кульжан, дбайливо оглядали їх і казали служникам, яку почистити, а яку полагодити перед кочуванням. Поруч жигіти гострили на камені соїли, ножі і бухарські ятагани, наче збиралися не кочувати, а в баримту або в який наскок. В юртах жінки витрушували все з скринь і окремо складали потрібне влітку, відбирали собі і дітям найкращі оздоби і святковий одяг для урочистого виступу в путь, а старі люди готували риболовне приладдя, сіті, гачки та так звані "морди", щоб рибалити в степових річках та озерах, яких чимало зустрінеться їм в дорозі.
Шлях стелився їм далекий. Раділи йому тільки діти й підлітки, що їхатимуть верблюдами разом з матерями або верхи. Все, що зустрічатиметься їм у путі, буде для них розвагою і радістю. Але похмуро супилися чабани й табунники, для яких кочування було найважчою і найвідповідальнішою роботою.
Кумині хвилювалася: вона розуміла, що навіть для рідного сина не відклав би Джантемир початок кочування, а Жайсак ще не міг ані їхати верхи, ані навіть підвестися і встати на ноги без сторонньої допомоги. Кульжан, що, як і за життя Шакіра, кожного дня носила їм молоко і баранину, застала Кумині в сльозах:
— Щось трапилося, люба тіточко Кумині? — кинулася вона до вдови.
— Доведеться нам лишитися тут жатаками, стерегти зимівлю, — ковтаючи сльози, відповіла Кумині. — Жайсак ще не може їхати верхи. А тут ми з голоду помремо без худоби.
— А хіба верблюдом він не здужає їхати? Невже батько не виконав своєї обіцянки і не дав йому коня і верблюда?
— Дав, але де ж мені взяти сідло для лежачого?
— У Зейнеб є таке сідло! — радісно вигукнула Кульжан. — Я оце бачила його під повіткою.
— Та хіба ж вона дасть?..
— Аяйне питатиму, — труснула косами Кульжан, і чорні очі її блиснули бешкетним вогнем. — Ти тільки, тіточко Кумині, не виїжджай наперед разом зі всіма жінками. Якщо хтось спитає, де ти поділася, я скажу, що ти на кладовищі прощаєшся з могилою Шакір-аги і доженеш аул на стоянці. Сідай на коня, а Жайсака покладемо на верблюда і рушайте позаду всього аулу. Табун і вівці здіймуть таку куряву, що за нею ніхто вас не бачитиме, а потім десь на ночівлі, коли й помітять сідло, ніхто вже не відбере, а я все візьму на себе.
— Аллах тебе благослови, дівчинко! — від щирого серця подякувала Кумині, і бліда радість торкнула усмішкою її передчасно зів'ялі уста.
Допізна диміли ватри біля чорних і білих юрт. Люди варили ман-ти і пекли на дорогу коржі, наливали молоком бурдюки, лагодили сідла та вуздечки, плели аркани з вовни та кінського волоса, вибивали килими, і, хоча на перший погляд в Жайсаковій юрті ніби не було чого й складати, Кумині поралася мало не всю ніч і тільки перед світанком закуняла.
Ранок наступного дня випав сонячний і безхмарний. Степ посивів від паморозі, але тільки-но відірвалося сонце від краю землі і попливло все вище й вище, сивина одразу зникла, і великі, прозорі краплі роси заблищали на стеблинках торішнього ковилу та полину. Земля прокинулася від довгого зимового сну і радісно трепетала новим життям. Де-не-де пробивалася свіжа травичка. З нірок обережно визирали вусаті ховрашки, і чорні намистинки їх очей на пласкуватих, ніби прилизаних, голівках з веселою цікавістю дивилися на світ. У торішній траві пищали і вовтузилися миші. Вухастий, довгоногий тушканчик стояв на кротовій купині і не помічав, як ззаду підповзає до нього гадюка. В повітрі кружляли і тонко дзвеніли перші комарі. Ластівки стрімко свердлили вітер і на льоту ковтали їх, а високо в небі наче висів, тріпочучи крильцями, і радісно розливав свої трелі перший жайворонок.
Аул давно був на ногах. І знов проміж юрт палали багаття. Люди поквапливо снідали перед дорогою, сідлали коней. З юрт виносили скрині, в'юки і килимові торби. Дехто вже розбирав юрту і вантажив на покірливого верблюда, що за наказом хазяїна став на коліна або навіть ліг на землю, поки накладали на нього і зв'язували і кере-ге, і схожі на павуків жердини для склепіння з круглим шангараком посередині та тундуком, і важку повсть. Всі поспішали, метушилися, по кілька разів перевіряли, чи все потрібне взято і чи добре все зв'язано і укладено. Плакали немовлята, бо ніколи було матерям їх заколисувати і годувати. Зате підлітки радо готувалися в дорогу і або діловито допомагали дорослим, або докучали їм розпитуванням.
Кульжан ще звечора принесла для Жайсака верблюже сідло, а крем'язень Тайжан урвав на світанку хвилину і прибіг допомогти Кумині. Спритно осідлав він молодого верблюда, примостив сідло і поклав на нього Жайсака, потім розібрав юрту і навантажив на старого верблюда разом зі всіма пожитками безпорадної вдови, тоді побіг збирати в дорогу свою сім'ю. За годину аул був готовий до виступу.
Рушили в суворо встановленому звичаєм порядку: першими помчали троє розвідників, що оглядають степ, у разі чого попереджають аул про небезпеку, вибирають місце для відпочинку і для ночівлі. Коли вони зникли за обрієм, вирушили тридцять тюлен-гутів, добре озброєних соїлами, шакпарами, ножами, пращами та бухарськими ятаганами, і вже за ними повільно і урочисто рушили верблюди.
Попереду їхали жінки на двогорбих верблюдах з немовлятами і малими дітьми, яскраві й строкаті в своїх святкових вбраннях на тлі ледь зазеленілого степу. Шовкові і оксамитові безрукавки, дівочі хустки та тюбетеєчки з жмутами пугачиного пір'я, нашиті на одяг срібні та золоті монети, браслети та сережки, величезні срібні ґудзики, зі вправленими в них скалочками кольорового скла, а іноді й дорогоцінного каміння — усе це блищало і мінилося на сонці серед сніжно-білих покривал молодиць та бабусь, які спадали їм на плечі і на спину верблюда.
(Продовження на наступній сторінці)