— Не дозволяється! — суворо відказав цирульник. — Тут трапляються такі жигани: дай йому бритву, а він — іншого або сам себе по горлу — чирк. Одне слово, штрафний батальйон!
Мимовільний холод поповз по спині в поета. Ось куди наказав його запроторити тупий і жорстокий гольштейнець19, "сильний державний цар православний", як співається в нещодавно затвердженому національному гімні "Боже царя храни". В усьому христолюбивому воїнстві панують німецькі різки-шпіцрутени, муштра, мордобій, тупа палочна дисципліна, але тут, в оцих лінійних батальйонах, вона доведена до абсурду.
— Та ти не бійся: я тебе не поріжу, — казав цирульник, ритмічно водячи лезом по ременю. — Не лише солдатів, панів офіцерів і самого генерала щодня голю, — вів він далі, по-своєму зрозумівши хвилювання, що позначилося на рухливому обличчі новака.
— Лишіть мені хоча б мої бачки, — попросив Шевченко, торкаючись пальцями скронь і вилиць з шовковистими ясно-каштановими "котлетками".
— Не дозволяється, — категорично відрубав цирульник.
І почав вправно змахувати разом із бородою і його улюблені бачки, відпущені тоді, коли дали йому "вольну" і він вступив до Академії художеств.
— Зате солдатам вуса дозволені, а в кінноті так навіть обов'язкові. Хвацький вигляд від них у солдата, — казав цирульник, намилюючи Тарасу Григоровичу щоку. — Хочеш, вуса тобі для хвацькості залишу? Ваш брат хохол завжди при вусах.
— Ну що ж, залиш, — раптом посміхнувся Шевченко. — Буду з вусами, як запорозький козак.
Цирульник любив своє діло і ще довго возився з поетом, щось підрівнював та підправляв. Нарешті, милуючись своєю роботою, задоволено клацнув язиком.
— Геть усе в акураті! Не кавалер — картинка!
Він витягнув з-за обшлага мундира маленьке копійчане дзеркальце і подав його Шевченкові.
Тарас Григорович останній раз дивився на себе п'ятого квітня, одягнений у фрак, на постоялому дворі під Києвом у Броварах, коли чіпляв до лацкана маленький букетик флер-д'оранжу, як весільний боярин професора Костомарова20. Відтоді минуло два місяці — всього шістдесят п'ять днів, але з цього поганенького дзеркальця глянув на нього незнайомий літній чоловік з очима, в яких застигла така безмежна туга, що Шевченко мимоволі відсахнувся.
На десять років постарів він за ці два місяці: від носа до куточків губів залягли глибокі скорботні зморшки. Щезли випещені і звичні бачки, а ще не зовсім відрослі вуса незграбно стирчали над спущеними кутиками рота якоюсь шпичкастою моржевою щетинкою. Зник і темно-мусянжовий хвилястий чубок на тім'ї, а низько підстрижене під гребінець волосся лежало плоско, непомірно збільшуючи й без того великий опуклий лоб.
— Як єсть бравий кавалер, — повторив цирульник, чекаючи похвали своїй роботі.
"Це жахливо", — хотів сказати Шевченко, але промовчав і просто дав цирульникові приготовану асигнацію.
Цирульник здивовано зиркнув на чудернацького клієнта, але, зраділий несподіваному заробітку, браво виструнчився і гаркнув, як генералові:
— Покірно дякуємо! Вип'ю чарочку за ваше здоров'ячко!
В казармі Тарас Григорович ліг на нари долілиць, пригнічений і приголомшений разючою зміною своєї зовнішності. Але не за пишним волоссям і не за елегантними бачками сумував він: у жалюгідному копійчаному дзеркальці побачив він відбиток своїх душевних мук і зрозумів, що не зміг приховати їх у собі, прикривши машкарою презирства або удаваної байдужості. Йому здавалося, що він міцно замкнув перед Дубельтом21 і Орловим22 усі тайники свого внутрішнього світу й ані на мить не виказав їм, в яку безодню розпачу вони його вкинули. Але, значить, вони все-таки бачили свою перемогу, раділи й потай сміялися з нього...
Слів не було. Та й не було з ким заговорити в цій напівпорожній казармі, де кілька таких же "забритих", як і він, коротали останні дні перед етапом. Але вони швидше нагадували постійних мешканців нічліжок з петербурзьких "Пісків"23 або жиганів, про яких розповідав йому балакучий цирульник. Не було навіть собаки, чи кицьки, або іншого ласкавого звіряти, що невідомо як, але відчувають людське горе і вміють полохливою ласкою часом притамувати тугу.
Шевченко закусив губи і одвернувся до стінки, але за кілька хвилин підвівся і торохнув по нарах кулаком:
— Годі! Треба не тільки навчитися тримати свої нерви в руках. Треба навчитися керувати власною мімікою, створити собі машкару, щоб ані очі, ані лінії губів, ані залом брів не виказували таємного болю. І я цього доб'юся. Так, доб'юся будь-якою ціною!
І він так міцно стиснув щелепи, що жовна чітко виступили під шкірою, а зморшка поміж брів значно поглибшала.
В цю мить чудернацькою вихлявою ходою наблизилася до нього людина років тридцяти з блискучими смолисто-чорними очима і такою ж шапкою кучерявого розкуйовдженого волосся:
— Дозвольте відрекомендуватися. Козловський, Андрій Козлов-ський! Дворянин!
— Шевченко, — сухо сказав, злегка вклонившись, поет, але руки не подав.
Козловський і бровою не моргнув на таке привітання і без запрошення сів поруч.
— Опинилися ми, мон шер*, можна сказати, на краю світу. Вас за що сюди запроторили, якщо це не таємниця?
Манери і розв'язний тон Козловського дратували і коробили Тараса Григоровича, і він відповів уникливо і неясно:
— Та так, знаєте... Дещо написав, а декому і не сподобалося...
— Вексельочки? — по-своєму зрозумів Козловський і ніби зрадів.
— От і я теж підмахнув декілька. У нас із папахеном почерк схожий, можна навіть сказати — однаковий. Обоє — Козловські, обоє Андрії. Отже, настав термін. А він, старий чорт, — оскаженів. Я, каже, горбом наживав, а ти програвати будеш?! Ну, один, другий раз мамахен врятувала, а потім він мене й запроторив... Кащей проклятий!.. Подохне ж, у труну з собою не забере. Ну, та я йому ще все пригадаю!
— люто блиснув він очима. — Ми з ним ще колись порахуємось!
— Пробачте великодушно, — урвав його мову Шевченко. — Все це дуже сумно, навіть трагічно, але я вісім діб не спав. Усе тіло ниє від тряски. Хочу полежати. Іншим разом поговоримо.
— Розумію-с! Компрене і пардон**, — схопився Козловський. — Піду! Але... чи не знайдеться у вас в борг кельк шоз... *** Ну хоча б на чверть штофа або на "мерзавчик"?
І раптом обличчя його з хвацько-зухвалого стало приниженим і улесливо-жалюгідним, як у голодного собаки, що побачив хліб. Шевченко пошукав у кишені і дав йому кілька мідяків.
— Сердечно дякую! — на льоту підхопив їх Козловський. — Бажаю доброго відпочинку!
І тією ж вихлястою і чудернацькою ходою рушив до виходу, а Шевченко знов випростався на нарах, але сну не було. Уривчасті думки кружляли в голові стривоженим роєм. Майбутнє стояло перед ним непроглядною темною запоною, а все, що оточувало його, здавалося якоюсь клоакою, в якій мусило догоріти його життя. Він підвівся, підійшов до бачка, напився холодної води й попросив днювального, який поруч в'язав віники зі свіжого кураю, що-небудь почитати.
— Та в нас тільки божественне дозволяється, — відповів той, подумавши. — Ті, що з старовірів, ті дійсно цікавляться, а котрі з панів, так не дуже до того прихильні.
* Мій дорогий (фр.) Тут і далі посторінкові виноски автора. ** Розумію і прошу вибачити (перекручена французька мова). *** Що-небудь (фр.).
— Давай хоч божественне, — посміхнувся Шевченко, — і в божественному розумна людина багато цікавого вичитає.
Днювальний пошукав на полиці й витяг товстенну Біблію з на-піввіддертою оправою, струснув з неї на порозі цілу хмару пилюки і подав Тарасу Григоровичу.
— Ти тільки не здумай на цигарки сторінки видирати, — додав він повчально. І знов узявся в'язати свої віники.
Біблія. Шевченко добре знав її, любив грізно-викривальні провіщання пророка Єремії, захоплювався повними любострастя і солодкої знемоги рядками царя Соломона, його трагічним коханням до смаглявої дівчини з винограднику, і повними їдкої жовчі псалмами Давида, гнаного сином своїм Авесаломом. Шевченко лежав долілиць, спершись на лікті, і, як мандрівник, змучений спрагою, вбирав у себе ці стародавні слова, сповнені для нього таємного, лише йому зрозумілого змісту і солодкої гіркоти спогадів про далеке дитинство, що було таке злиденне і жалюгідне, але тепер здавалося йому прекрасним. І душа його потроху відтавала в теплій ніжності думок про нього і потроху освітлювалася неясною надією на таку нереальну, примарну волю.
Підійшовши до людини, що лежала на нарах, Лазаревський нерішуче зупинився. Від хвилювання він раптом забув ім'я поета і всі слова, якими хотів йому висловити своє захоплення, любов і обожнювання, і тільки спитав, затинаючись:
— Пробачте, ви Шевченко? Ви наш Кобзар?
(Продовження на наступній сторінці)