Шевченко непоквапливо відклав Біблію і окинув Лазаревського недовірливим і досить непривітним поглядом, потім повільно підвівся. Що йому треба, цьому молоденькому чиновнику в розхристаному віцмундирі, з форменим кашкетом в руці? Після всього пережитого з дня арешту в кожному урядовці бачив він або підозрював філера чи провокатора, як от Попов24, та інші, що їх підсаджували до в'язнів жандарми в казематах Третього відділу. В кращому разі це просто провінціальний обиватель, такий собі Бобчинський чи Добчинський, для якого поява засланого "сочинителя" якщо не сенсація, то у всякому разі цікава новина, тема для розмов з оренбурзькими панночками та дамами, яким так легко морочити голови, розповідаючи "під секретом" нібито великі таємниці.
— Чим можу служити? — спитав Тарас Григорович так сухо, що в будь-якого іншого відвідувача одразу б відпала охота продовжувати розмову.
Але Лазаревський нічого не помічав. Він тільки знав, що це Шевченко — той дивовижний чарівник слова, який вперше примусив рідну українську мову звучати з такою ж силою і красою, якою зазвучала російська мова під чарівним пером великого Пушкіна і Лєрмонтова або німецька в вогненних строфах Фрідріха Шіллера.
— Боже мій! Де слова знайти, як висловити, скільки радості, скільки чудових хвилин пережив я над вашим "Кобзарем"! — повторював він, склавши руки на грудях. — Та ми з Сергієм Левицьким всю зиму читали вас і перечитували! Напам'ять мало не всю книжку вивчили. А "Гайдамаки"! Виписали їх і рахували дні, коли їх нарешті одержимо. И уві сні не бачили, що доживемо до зустрічі з вами! Це жтака... таке...
Він раптом загнувся, заплутався, зрозумівши, що не можна назвати радістю або щастям цю скорботну зустріч, і в пориві побожності й співчуття стиснув Тараса Григоровича в обіймах.
Невловимим рухом плеча Шевченко звільнився з його обіймів і, не дивлячись на нього, усе ще сухо відповів:
— За хорошу думку про мої твори — спасибі. Радий, що міг зробити вам приємність.
— Приємність — сказати мало. Це така радість... Ми так сумуємо тут, на чужині. Адже ж ми ваші земляки — чернігівці. Призначили нас сюди по закінченні університету. Третій рік служимо, а служба така нудна, — зітхнув юнак так щиро, що Шевченко вперше уважно глянув на нього вивчаючим, хоч іще й недовірливим поглядом.
Лазаревський сидів на самому краєчку нар і дивився на свого улюбленого поета так, як дивляться школярі після вистави на славетних акторів, зворушені й приголомшені їх грою, і разом із тим з такою пекучою жалістю, що Тарасу Григоровичу стало незручно за свою недовірливість і сухість. То гіркий досвід останніх місяців розкрив перед ним таку сторону життя, яка підказувала йому чи й не зайву обережність.
Лазаревський хотів одразу висловити все, що мав у серці, і одразу довідатись усе про улюбленого поета. Розпитувати було незручно, боявся торкнутися свіжої рани в його душі. Він зам'явся, розгубився. Не вистачало духу спитати про найстрашніше, але й найважливіше: за що і хто посмів зробити таке з поетом. Його ж бо навіть не на вільне поселення привезено, як деяких інших політичних, а віддано в солдати на двадцять п'ять років та ще й в один з лінійних батальйонів Оренбурзької прикордонної лінійної округи, що поруч із диким степом, де так часто нападають на жалюгідні фортеці і прикордонні пости напіврозбійницькі племена з Коканда й Хіви.
Тим часом два підозрілих типи в подертих солдатських шинелях, які смажили в грубі щось настромлене на багнет, тепер непомітно підібралися ближче й, удаючи, що шукають щось у своєму дранті, явно підслухували, про що розмовляє їх новий сусіда з тоненьким білявим чиновником. Шевченко це помітив і з надзвичайною обережністю вибирав слова, намагаючись говорити тихо й нерозбірливо. А Лазаревський нічого не помічав і раптом не витримав:
— Але за що вони насмілилися? Хто і за що?! — мало не скрикнув він, сплескуючи руками.
Шевченка пересмикнуло від цього вигуку, і він відповів з підкресленою чіткістю, суворо й сухо:
— За іменним його імператорської величності височайшим повелінням, як такого, що має міцну будову тіла, віддано в солдати.
— Ідежви служитимете? Куди вас відправлять?
— Не знаю. Записали в п'ятий лінійний батальйон і найближчими днями відправлять до місця служби, — рівним голосом повторив Шевченко те, що сказав йому вранці комендант.
— Хоч би тут вас залишили! — зітхнув Лазаревський. — В місті все ж таки легше. Я клопотатимусь. Я доб'юся... Тут є хороші, чесні люди, — спалахнув він весь бажанням одразу діяти. — Ви тільки скажіть, чого б ви бажали і в чому я можу бути вам корисним, ая_
Шевченко похитав головою:
— Дякую, допомоги не потребую. Сам собі допомагатиму. І заробіток собі здобуду. Навіть сьогодні начальник пересильної тюрми запросив мене навчати його дітей. Не пропаду...
Лазаревський збентежено і розгублено похнюпився.
— А все ж таки... Адже ж я перед вами в такому невідплатному боргу! За все прекрасне, що я передумав над вашим "Кобзарем"! На простих людей і навіть на киргизів дивлюся я тепер зовсім інакше. Та ви самі не знаєте, як багато світла і правди випромінює кожне ваше слово!
Йому перехопило подих, губи здригнулися.
— Ну добре, — м'яко заговорив Шевченко. — Коли мені щось знадобиться, я вам скажу, і ви мені допоможете.
— Так! Так! Звичайно.
Лазаревський схопив руку Тараса Григоровича і стиснув її обома руками.
— Ви тільки не занепадайте духом. Це все тимчасово! Все минеться! Не може не минутися. Тримайтесь! Адже це і про вас, про таких, як ви, сказано:
Во глубине сибирских руд Храните гордое терпенье. Не пропадет ваш скорбный труд И дум высокое стремленье.
Шевченко озирнувся. Підозрілі типи в солдатських шинелях присунулися ще ближче і одверто підслухували. Треба було якось попередити цього надто довірливого і екзальтованого юнака і, не пригадавши нічого кращого, Шевченко повторив фразу, чимало разів чувану в аристократичних домах, коли пани попереджали один одного, щоб не говорити зайвого при челяді:
— Prenez garde: les gens!*
І підвівся, даючи зрозуміти, що час закінчити розмову. Лазаревський почервонів і схопився на ноги:
— Так, так. Ви маєте рацію, Тарасе...
— ...Григорович, — підказав поет, проводячи свого нового друга, і на цей раз тепло і міцно потиснув йому руку. — Будьте обережні. Навколо нас багато зайвих ушей.
Як на крилах, мчав з фортеці Лазаревський, повний рішучості негайно клопотатися, щоб якось полегшити долю Шевченка, хоче той цього чи ні. Не постукавши, влетів він до кабінету начальника крайової прикордонної комісії генерала Ладиженського25, до якого в звичайний час заходив тільки в службових справах і навіть боязко.
— Ваше превосходительство! — вигукнув він з порога. — Шевченка привезли! Нашого славетного Кобзаря! Я бачив його, говорив із ним. Таке нещастя! Треба йому якось допомогти!
Генерал здивовано звів очі, уважно глянув на юнака, і навколо його звичайно таких суворих сталевих очей зібралися віялом дрібні зморшки, і тепла усмішка промайнула й сховалася під сивими вусами. Він зрозумів цей гарячий і щирий порив душі, але треба було якось його охолодити, щоб і на цю біляву голову рикошетом не впав жорстокий удар. І, надавши голосу суворої офіціальності, генерал сказав:
— По-перше, треба, молодий чоловіче, привітатися, а по-друге, мабуть же, Шевченко заслужив свою гірку долю. Крім того, до таких справ треба підходити з сугубою обережністю і подумати перш ніж висловлювати своє співчуття до засудженого, а тим більше обурюватися вироком суду. А взагалі, — підвищив він голос, — мене надзвичайно дивує, як ви наважилися звернутися до мене з таким проханням. Установа, яку я очолюю, не має ніякого відношення ані до Третього відділу особливої його імператорської величності канцелярії, яка розглядає такі справи, ані тим більше до військового міністерства, якому тепер підлягає Шевченко. Так що зо всіх поглядів я не маю ніякої змоги й права втручатися в долю вашого протеже.
* Будьте обережні: тутлюди! (фр.)
Лазаревський розгубився, зашарівся, пробелькотів щось невиразне і, впустивши кашкет, вилетів з кабінету. Генерал зітхнув і похитав головою:
— Отак і гублять себе ці експансивні юнаки... І зараз він може вскочити в препогану історію. Але скільки ще в ньому свіжості, незіпсованості! Третій рік на службі, ащей досі запальний, як студент.
Генерал підвівся, підняв з підлоги забутий кашкет, ще раз похитав головою і подзвонив:
— Дожени пана Лазаревського, — наказав він кур'єрові, — і віддай їм їх кашкет.
Сумний і пригнічений повернувся Лазаревський в свою канцелярію і разом з Левицьким і Галевінським почав міркувати, чим і як допомогти Тарасу Григоровичу. Після довгих суперечок вони одностайно вирішили звернутися до полковника Матвєєва26, чиновника для особливих доручень при Оренбурзькому військовому губернаторі, якого вважали в Оренбурзі всесильним.
(Продовження на наступній сторінці)