За рекомендацією славетного мореплавця адмірала Беллінсга-узена113, начальником експедиції призначила лейтенанта Бутакова і в березні вже почали будувати двощоглову парусну шхуну "Константин". Обгородили парканом великий пустир на березі Уралу, збудували там два сараї — і заговорила в них з ранку до вечора весела скоромовка сокир, пронизливо заспівали гострозубі пили, зашелестіли рубанки й фуганки довжелезними шовковими стрічками стружки, а сталеві долота, наче дятли, ретельно дзьобали свіжу ясно-жовту деревину. Але марно зазирали перехожі в щілини паркана: ніякого корабля вони на бачили, тільки стояли стоси колод та дощок і біля них накопичувалися щодня величезні купи трісок та кори.
А таємниця була надзвичайно проста: шхуну будували для далекого моря, до якого не тече жодна річка і до якого нема дороги з інших морів земної кулі. Тому в Оренбурзі робили тільки окремі частини майбутнього корабля, їх мали відвезти за тисячу верст від Оренбурга на берег цього невідомого моря, щоб там нарешті з'єднати їх, скласти в морський корабель і спустити його на воду для довгого і небезпечного плавання.
Увесь тягар підготовки до дворічної експедиції лежав на плечах Бутакова. Одночасно з будуванням шхуни заготовляли харчі, одяг, все внутрішнє і зовнішнє устаткування корабля, ліки, мореходне приладдя, паруси, линви, посуд, постелі, папір, різний робочий інструмент, фарби — все до останнього цвяха, що тільки може бути потрібним взимку та влітку, від креслярської туші і пательні в камбузі до хронометрів і сокир. Частина потрібного заготовлялася в Оренбурзі, але багато чого надсилали з Петербурга та з Севастополя, і весь цей неосяжний вантаж треба було якось перевезти разом з частинами шхуни на береги Сирдар'ї.
Але незважаючи на безліч справ, Бутаков не забував про Шевченка. Надто вразила його жахлива доля поета. Бутаков не був з ним знайомий, але знав його як поета: не один раз заходила розмова про "Кобзар" і його автора в редакції "Отечественных записок", де в тисяча вісімсот сорок третьому та тисяча вісімсот сорок четвертому роках друкувалися талановиті нариси Бутакова про його кругосвітні плавання на транспорті "Або".
Але нелегко було вирвати Шевченка з Орської фортеці.
Перш за все Бутаков подав рапорт військовому губернатору Обручову114. Обручов відмовив, пославшись на те, що цар Микола категорично заборонив Шевченкові писати й малювати.
Однак Бутаков на цьому не заспокоївся: порадившись з Герном і Матвєєвим, він вдруге подав рапорт Обручову, але тепер не називав Шевченка художником, а просив відрядити в розпорядження експедиції рядового Шевченка. Обручов вдруге відмовив. Друга невдача збентежила Бутакова, але Герн і Матвеев порадили йому діяти через генерала Федяєва.
Бутаков особисто з'явився до нього з візитом. Федяєв прийняв його ввічливо й люб'язно. Після недовгої розмови Бутаков просто виклав йому причину свого візиту, кажучи, що не може обійтися без художника.
— Знаю. Знаю я цього бідолаху, — відповів генерал, частуючи Бутакова сигарою. — Я думав залишити його в Оренбурзі, але жандарми додали до його вироку ще своє розпорядження тримати його в одній з найвіддаленіших фортець. І я мусив відступити. Але сьогодні, коли його справа втратила свою первинну гостроту... Тепер і допомогти йому можна.
Бутаков задоволено посміхнувся й подав генералові заготовлений рапорт.
— Я перед ним трохи винен. — Вів далі генерал, розшукуючи окуляри. — Коли не пощастило залишити його в Оренбурзі, ми з Герном написали листа в Орськ майору Мешкову, просили допомогти Шевченкові, а той товстошкірий бовдур, той бурбон нічого не второпав і почав його терзати муштрою. Зовсім замучив бідолаху. Але ж увійдіть і в моє становище: не міг же я написати Мешкову усе прямо.
Федяєв нарешті розшукав окуляри.
— А чому ви звертаєтесь до мене, а не до військового губернатора? — спитав він.
Довелося розповісти про невдачу з першими двома рапортами. Федяєв замислився:
— Ех, хай буде як буде! Поговорю з Обручовим і, якщо він знов почне впиратися, — все візьму на себе.
Довго довелося генералові сперечатися з Обручовим. Обручов боявся відступити від букви закону.
— Ну гаразд. Пишіть резолюцію: "На розгляд бригадного генерала Федяєва". Цим самим ви знімете з себе будь-яку відповідальність, а мені розв'яжете руки, — сказав нарешті Федяєв. — Адже ж я міг би й нічого не знати про те, що там дописав государ і жандарми. Тільки знищіть усі попередні рапорти Бутакова.
Обручов написав потрібну резолюцію, і другого ж дня Федяєв сповістив Бутакова, що діло зроблено.
На початку квітня закінчили будувати шхуну і одночасно, потопаючи в весняній багнюці, прибули до Оренбурга величезні валки з Петербурга, Брянська, Тули, Севастополя та інших міст з усім потрібним для експедиції.
Щоб перевезти частини шхуни і всі ці незліченні вантажі від Оренбурга до Раїма, потрібно було більш як півтори тисячі возів та шістсот верблюдів з погоничами і численна військова охорона. Очолити цей транспорт мав генерал Шрейбер115. В останніх числах квітня транспорт вирушив у путь.
Двома тижнями раніше відкочував від берегів Орі аул Джантемир-бая, знов прямуючи в далеке Семиріччя, щоб остаточно вирішити долю Кульжан.
Жайсак прийшов попрощатися з Тарасом Григоровичем. Шевченко взимку часто згадував молодого табунника, але більш не наважувався одвідати його.
— Сюди вже не прикочуємо, — сумно приказував Жайсак. — Мєшка-майир сказав баєві: "Шукай собі іншу зимівлю". Степ великий, дуже великий, а люди — маленькі: мабуть, вже ніколи не побачимось, — зітхнув він і похнюпився.
— І я тут теж не буду, — сказав Шевченко. — Поїду в Раїм. Начальство посилає мене туди.
— В Раїм?! Той, де Сирдар'я? — раптом засяяв Жайсак. — Так і ми ж там кочуватимемо. Прийдемо туди і на кюзеу, і на кистау залишимось. Може, я тебе там відшукаю. Ой бой, який я тоді буду щасливий! — палко додав юнак і навіть засміявся від радості.
— Щасти тобі Боже, Жайсак. Бажаю тобі, щоб Кульжан дійсно стала твоєю дружиною, — сказав Шевченко і міцно обняв юнака.
— Та що ти, Григоровичу, при своєму розумі?! Хіба ж можна з киргизякою цілуватися! Тьху! — навіть плюнув Лаврентьєв, що проходив повз них.
Після вечірки в хаті писаря Мєшков розповів офіцерам, що Шевченка призначено в наукову експедицію на Аральське море і що до появи транспорту біля Орська треба якось зміцнити його здоров'я.
Поета звільнили від муштри і призначили помічником каптенармуса. Треба було навести порядок у цейхгаузах, бо очікували ревізію.
Від цього дня Шевченко не марширував під заглушливий тріск барабанів, а розвішував на дротах та просушував на сонці вогку білизну, запліснявілі валянки, винищував щурів, перераховував купи білизни, тягав чували дрантя до батальйонного кравця. І це було для нього відпочинком. Він помітно зміцнів і повеселішав.
Довідавшись про свій близький від'їзд, Тарас Григорович написав Лизогубові й попросив його надіслати йому ще фарб і пензлів. Лизогуб одразу ж вислав йому все потрібне. З обережності Шевченко тримав усі ці скарби у лікаря Александрійського.
Транспорт дістався до Орська дев'ятого травня й отаборився на добу на протилежному березі Уралу, щоб дати перепочинок змученим людям, коням і верблюдам.
Заворушився Орськ, побачивши таке несподіване видовище. Слободяни та козаки кинулися за Урал з відрами молока, вареними яєчками, смаженою рибою, курами та іншою птицею, цеберками борщу та каші. Голодні валкові та погоничі верблюдів вмить розкуповували принесене, а баби мчали додому знову варити, смажити й пекти, різати телят та поросят, баранів та качок. А Тарас Григорович то кидався за вали на берег Уралу глянути на гомінливий табір за рікою, то знов повертався до казарми, щоб не проґавити хвилини, коли його покличуть до начальства. Він весь палав від хвилювання: все здавалося йому, що про нього забули, але нагадати про себе не наважувався, очікував під ґанком канцелярії, чи не помітить його крізь вікно Лаврентьев. Коли той нарешті вийшов на ґанок покурити, кинувся до нього. Але писар тільки здивовано знизав плечима й спокійно відповів:
— Про тебе, Григоровичу, і мови у нас не було. Іди собі, щоб Глоба часом тебе не помітив. Сам знаєш: не любить капітан, щоб солдати без діла біля штабу вешталися.
Тарас Григорович відійшов і дивився здалеку, як якісь приїжджі офіцери входили й виходили з штабу, а потім прямували до канцелярії. Згодом він помітив, що в Орську починається якась метушня.
— Нас призначають конвоювати ці валки! — крикнув йому здалека один із солдатів, — Клопочіться, щоб і вас записали!
Увечері розпач охопив поета. Забули або обдурили! Отже, знов муштра і так тижні, місяці, роки... В безмежну далину тяглася ця довга й одноманітна низка днів, до розпачу схожих один на одного, і на кінці останнього з них буде свіжий горбок землі з дерев'яним хрестом...
Мовчки лежав поет у своєму кутку. Не було сил ані ворухнутися, ані вимовити слово.
Несподіваний глибокий сон урвав скорботний плин його думок, а другого дня до сніданку Мєшков викликав Тараса Григоровича і офіціально сповістив, що його відкомандировано в розпорядження Аральської науково-описової експедиції і він повинен негайно з'явитися до свого нового начальника лейтенанта Бутакова.
(Продовження на наступній сторінці)