Але книжка Гоголя викликала в Тараса Григоровича мало не розпач. Від колишнього великого сатирика землі Руської, автора "Ревізора" і "Мертвих душ" в ній не лишилося нічого. Заживо помер великий майстер і художник слова, від пильного ока якого не могла сховатися жодна темна риса кріпосницької Росії. Охоплений темним містичним маренням і ханжеством, Гоголь гасив тепер запалене ним світло.
Як отрутного павука або сколопендру, шпурляв Шевченко цю книжку в куток палати, де старий інвалід-санітар тримав помийне відро та "парашу", щоб, заспокоївшись, з зусиллям сповзати з койки, шкутильгаючи, знов її підібрати і, вдесяте перевіривши своє враження, за годину знов кинути її в той же куток.
Із здоров'ям потроху кращало. Александрійський радів, що видужує його пацієнт, але з сумом бачив, що наближається час, коли доведеться його виписати. Лікар думав продовжити лікування до весняного тепла, але його пацієнт не міг примусити себе стогнати й скаржитися на неіснуючу хворобу.
Несподіваний лист з Оренбурга радісно схвилював лікаря: Лазаревський писав йому, що до Оренбурга прибув морський офіцер Бутаков і почав будувати велику двощоглову шхуну, на якій буде обслідувати Аральське море. Далі писав він, що полковник Матвєєв і Герн з генералом Федяєвим умовили Бутакова взяти Тараса Григоровича до складу експедиції.
Залишивши всі свої справи, лікар помчав до Шевченка. Але Шевченко, замість зрадіти, жахнувся:
— Ще далі?! В ці безкраї степи, де взимку гасають вовки, а влітку кожна щілинка кишить гадюками?
— Та схаменіться, на Бога, любий мій! Це щастя! Це шлях на волю! — умовляв його лікар. — Вислухайте мене уважно. По-перше, на півтора-два роки ви звільняєтесь від муштри. Про Бутакова всі кажуть, що він розумна, порядна і вчена людина. З ним буде офіцер генерального штабу і кілька молодших моряків, яких не міністерство призначило, а вибрав сам Бутаков. Звичайно, в кожній географічній експедиції трапляються труднощі: доводиться терпіти і від нестат-ків, і від спеки або від холоду і тому подібне. Але ж ви будете не самі. А за участь у такій експедиції вас, напевно, чекає нагорода. І найпершу нагороду ви вже одразу матимете, так би мовити, в рахунок майбутнього. Це офіціальний дозвіл малювати. Розумієте: ма-лю-вати! Таким чином, перша частина вашого вироку вже не діє, а там і писати дозволять. І не загасне ваш талант, і ви не розучитесь писати ані пером, ані пензлем чи олівцем...
Шевченко слухав спочатку недовірливо, мов дитина, яку хочуть потішити цікавою казкою, але коли він почув останній доказ Алек-сандрійського, а потім сам прочитав лист з Оренбурга — радість полинула йому в душу, і, забувши всі сумніви, він раптом перехрестився широким, щасливим хрестом.
У казармі ніхто не знав і не чув про майбутню експедицію Бута-кова. Лікар порадив Шевченкові теж мовчати про неї.
Обміркувавши новину, поет взагалі вирішив, що це тільки мрія його друзів і ніколи оренбурзькі начальники не відпустять його ні в яку експедицію. Адже сам "августійший монарх" наказав тримати його під найсуворішим наглядом, а який може бути суворий нагляд у пустельному степу або на нікому не відомих островах серед моря, про існування якого знали лише з чуток?
Виписуючи Шевченка з лікарні, Александрійський наказав фельдшерові ще кілька днів звільняти Шевченка від строю. Начальство не заперечувало, бо добре запам'ятало триденну п'яну гульню в аулі, і з того часу офіцери інакше дивилися на Тараса Григоровича, казали йому "ви" і не підносили до очей волохатого кулака, коли його носак ледве помітно здригався в строю від ревматичного болю.
— Навчайтесь у мене розуму, мон шер, — казав Козловський, наближаючись до Шевченка своєю незграбною вихлявою ходою. — Коли "вони" забудуть облаву і вона, як каже Ежен Сю111 "поросте травою забуття", нагадайте їм знов про себе новим частуванням, а поки що позичте мені двадцять копійок, бо коли я сьогодні не чикалдикну хоч шкалик горілки, душа моя остаточно випариться і зникне в ефірі.
Вечорами літні статечні солдати тепер часто просили Шевченка:
— Заспівай, братику. Дуже гарні твої пісні. В душі від них теплішає, і життя тоді здається не таким сумним.
І Тарас Григорович співав. Потім два-три голоси починали підспівувати — і сам собою народжувався хор.
І непомітно змовкала лайка, і оточивши співаків тісним колом, тихо слухали їх солдати, і мовчки лягали спати, заспокоєні красою народних пісень.
У своїх листах Лизогубові та Рєпніній Шевченко писав, що навесні його, мабуть, надішлють в експедицію на Аральське море, але сам він, як і раніше, не дуже вірив у це.
Якось зустрів він Мєшкова біля казарми. Шевченко виструнчився перед начальством і лівою рукою зняв шапку.
Мєшков посміхнувся, підійшов ближче й сказав:
— Ну, Шевченко, жаліли ми вас більш як шість тижнів... Підлікували, дали відпочити. Час вам братися за солдатську науку.
І на третій день знов вивели Тараса Григоровича на плац.
І знов марширував він журавлиним "павловським" кроком. Знов стріляв з коліна або лежачи на снігу, а в обличчя дмухала льодова лютнева завірюха. І знов занили його ноги від ревматизму, а голова розколювалася від пекельного зубного болю. У фельдшера від зубного болю був єдиний засіб лікування — щипці. Іноді з ведмежою незграбністю й силою видирав він здорові зуби разом із хворими. Тарас Григорович боявся його хірургічних вправ і мовчки страждав, прикладаючи до хворої щоки пляшечку гарячої води. Не міг спати від болю. Безсило схиливши голову на руки, сидів у своєму кутку і куняв.
— Про що замислився наш регент і соліст? — якось підійшов до нього Козловський, вихляючи стегнами.
— Зуби замучили. Нема сну, їсти не можу... А Мєшков муштрує та й муштрує.
— А це з його боку тонкий натяк на товсті обставини, які звуться горілкою з доброю закускою в веселому товаристві.
— На жаль, другої облави не влаштуєш, — зітхнув Шевченко.
— Е, мон шер! Крім облав, існують іменини, дні народження, "табельні" дні, коли всім вірнопідданим належить пити за здоров'я государя та інших найясніших осіб. Таких зачіпок можна вигадати скільки завгодно. Треба тільки вміти зметикувати. Компрене?
— Та не тут же влаштовувати пиятику? — сердито зауважив Шевченко, роздратований нахабно-поблажливим тоном Козловського.
— Можна подумати, що нема одружених писарів, козаків та унтерів, — фиркнув Козловський. — Та чорт із вами, Шевченко! Обридло мені вчити вас! — і він поплентався в свій куток, де Біло-бровов з Шульцем обігрували в карти двох новаків.
Шевченко ліг, вкрився з головою шинеллю і удав, що спить, але другого дня перехопив Лаврентьева біля ґанку канцелярії. Писар щиро поспівчував йому і, коли Тарас Григорович передав йому розмову з Козловським, умить зрозумів усе.
— Ти, Григоровичу, тільки зачіпку придумай та грошенят припаси, а ми з моєю Оксаною враз тобі соответствєнну вечірку влаштуємо. Пирогів напечемо, гусей засмажимо, ковбаси, браги наваримо, а наливка-тернівка у нас завжди є готовенька. Горілки купимо, і стане воно тобі втроє дешевше, ніж облава. Я й офіцерів запрошу: йому самому, мовляв, ніяково запрошувати... Вони й знов подобрішають до тебе, і, мабуть, знов тебе до мене на фатеру відпустять. А біля тебе й іншим служивим послабленіє... Кажуть, в казармі за тебе так просто Господа молять? Га?
Зачіпка була єдина: день народження Тараса Григоровича. За два дні Лаврентиха купила все потрібне і приготувала таку закуску, що сам Шевченко здивувався. Крім офіцерів, довелося запросити фельдшера, фельдфебеля, унтера та чудового сліпого гармоніста з колишніх солдатів, який жив у слобідці. Він грав то марші, то народні пісні, а коли офіцери були вже напідпитку, вдарив камаринську. Хвацько протанцювали її Глоба з Степановим, а назустріч задріботів Мєшков з хусточкою, удаючи з себе сором'язливу дівчину. Потім знов пили, співали пісень і знов пили. Віншували Шевченка, бажали йому якомога швидше вийти в офіцери й добитися помилування. Потім Мєшков, вже ледве тримаючись на ногах, потягнув його в куток і, дихаючи йому в лице смородом горілчаного перегару, зашепотів, заплітаючи язиком:
— Ви, Шевченко, с-скоро в-від нас... по-поїдете. Є наказ. Поїдете в Р-раїм112 з як-кимись мор-ряками. Тільки це пок-ки що таємниця.
Серце Шевченкові затремтіло в грудях як пташка. Отже, правда! Але Мєшкову він сказав:
— Ваш скобродь, та кому я, такий хворий, потрібний? Кволий, кульгавий?! Адже ноги знов ниють... Та ви мене такого й показати нікому не зможете.
— Н-не турбуйтеся, любий. М-ми допоможемо, — промимрив Мєшков і, коли гармоніст вдарив танцювальної, знову пішов, заплітаючи ногами, виписувати кренделі, але спіткнувся, сів на підлогу і зареготав. А Шевченко підійшов до столу, налив собі повну склянку вина і вихилив за одним духом. Нова сторінка життя одкривалася перед ним.
II. ВІД ОРСЬКА ДО РАЇМА
В лютому весь Оренбург уже говорив про майбутню експедицію на Аральське море. На вулицях і в установах зустрічалися нові люди, і серед них виділялися своєю формою військові моряки.
(Продовження на наступній сторінці)