"Святе дерево"! Це було так несподівано й цікаво, що Шевченко не витримав: пішов за казахами. Пройшовши зо дві версти, він побачив улоговину, в якій росла пишна срібляста тополя. Вона була вже стара й дуплява, але, як і в юні роки, її верховіття привітно шелестіло густим свіжим листям, під нею був приємний холодок.
Підійшовши ближче, Шевченко зупинився вражений: всі нижчі гілки тополі були обвішані, наче різдвяна ялинка стрічечками, строкатими ганчірками, ґудзиками, пасмами фарбованої вовни і навіть шкурками ховрашків та диких котів.
Тарас Григорович зрозумів: це були жертви бідних синів цього голодного степу. Вони молилися цьому дереву з вірою і сподіванням, бо хіба не диво, що росте воно тут, серед пустелі, хіба може таке бути без втручання надприродних сил на цій першозданній землі, де нічого нема, крім похованих в її надрах кістяків велетенських передісторичних ящурів.
Довго й зворушено дивився поет на "святе дерево", і останній пішов доганяти транспорт.
Ще тиждень тривала їх подорож. Шевченко втомився, але залишався бадьорим і врівноваженим, і коли б його спитали, що він переживав у ці дні і про що думав, — він міг би щиро сказати: "Мені було легко дихати. Я був майже щасливий". Так, він з насолодою підставляв гаряче лице вільному вітрові, вдихав пахощі трав і річок, слухав сюрчання цвіркунів, шарудіння ховрашків у сухому ковилу, спів жайворонків, милувався рожевою піною хмаринок на світанку й димучими темно-бузковими стрічками їх увечері. Він бачив тріпотіння нічного неба в зоряних вогниках. Душа його зголодніла за красою, і він жадібно вбирав у себе все, що могло її наситити.
Він довго думав над розповідями Макшеєва про нові книжки, яких він ще не читав, і йому нестерпно хотілося догнати життя, яке вже випередило його на цілий довгий рік. Нові пісні ще не народжувалися в його душі, а серце вже радісно тріпотіло, передчуваючи їх. Але потяг до малювання прокинувся в ньому з такою непереможною силою, що він не залишав фарб і олівців на возі, щоб бути напоготові зробити першу-ліпшу зарисовку.
Дедалі частіше доводилося транспорту зупинятися на цілий день, щоб дати перепочинок знесиленим коням та людям. І на кожній з зупинок Шевченко малював. Він намалював річки Кара-Бутак та Іргиз з одноіменними фортами і відчував, що до нього поступово повертається і чітка твердість ліній, і почуття колориту.
На одному з таких перепочинків, коли Тарас Григорович відійшов далі у степ, щоб намалювати якусь вже напіввисохлу безіменну річку, до нього підійшов Крулікевич.
— Здоровенькі були! — радо привітав його Кобзар. — Сідайте. Поговоримо на дозвіллі...
— Я для цього й шукав вас, — відповів Крулікевич. — Не можу не розказати вам про разючі новини, які щойно почув від одного земляка з оренбурзького загону. Він теж конфірмований, але прибув з батьківщини тільки два місяці тому. Уявіть собі: в Парижі — революція! Повстали всім народом. Луї-Філіпп кинув проти повсталих національну гвардію, а вона перейшла на бік народу. Тоді він зрікся престолу і втік, а народ захопив Тюїльрійський палац, витяг на площу його трон і спалив на вогнищі перед очима незліченної юрби... Ну, утворили тимчасовий уряд, до якого увійшли два представники від робітників і жодного аристократа. Серед банкірів та фінансистів — паніка. Дуже було б цікаво довідатись, що думає про це наш самодержець. Він певно...
— Та розповідайте, на Бога, далі, що у Франції? — нетерпляче вигукнув Шевченко.
— Що ж?.. Оголосили республіку. Все там буяє й клекоче. Мало не побилися, вирішуючи, яким мусить бути державний прапор республіки: червоний чи, як і під час першої революції, триколірний. На чолі тимчасового уряду — поет Ламартін122 та якийсь Дюпон де л'Ер123. Більш нічого наш земляк не знає, бо його тоді вже арештували, і він навіть про це, що я вам розповів, довідався від дружини на останньому побаченні перед відправленням з Варшави.
— Ну, а у нас? Що в Польщі? Що в Росії? В Галичині? Невже й тепер там все мовчить?
— О ні! Хоч Краківська Республіка більш не існує, але й спокою там теж нема, як і скрізь у Польщі. Недурно і його, бідолаху, забрали.
Крулікевич озирнувся, хоч місцевість була така відкрита, що, здавалося, не було де сховатися й маленькому ховрашкові, і заговорив, нервово смикаючи Тараса Григоровича за рукав:
— Весь минулий сорок сьомий рік у Варшавській, Радомській, Люблінській та Августовській губерніях селяни масами відмовлялися сплачувати панам чинш та податки. Чимало фільварків було спалено. Багато дідичів забито, а ще більше управителів та економів. Навіть власті злякалися селянського руху, і великий князь Константин видав наказ, яким забороняє панам накладати на кріпаків будь-які податки, крім звичайних. Скрізь утворюються таємні товариства й гуртки, пишуть запальні прокламації, а в Галичині минулого літа спалахували дрібні повстання. Готувалися там до спільного виступу всією громадою, але через зраду кількох панків загальний виступ селянства був зірваний, бо австріяки арештували проводирів. Але й тепер в Познані щось готується. Ви ж знаєте, що під прус-ським чоботом нам найгірше доводиться. Вони не тільки грабують нас і руйнують нашу країну, але й почали нас онімечувати: закрили польські школи, заборонили польські газети й журнали. В установах польським урядовцям не дозволяють розмовляти польською мовою, примушують їх вивчати німецьку. Та хіба ж можна витримати таке жахливе знущання?! Сама земля там готова спалахнути пожежею: дай гасло — всі повстануть, як один, — від магната до останнього жебрака!
— Пани разом з голотою?! — засміявся Шевченко. — Цікаве видовище!
— Для першого бою і панські шаблі будуть дуже до речі, а згодом — розберемось. А взагалі скрізь тепер неспокійно: бушують і російські мужики, Угорщина тож ніби заворушилася... Лихо в тому, що люди розкидані на неосяжних просторах маленькими купками і нема в них ані окремої пошти, ані такого чудового нового засобу сполучень, як телеграф. Важко селянам єднатися. Робітникам значно легше і зручніше: вони працюють усі разом, мають змогу краще організуватися.
— А ще що чути? — нетерпляче підганяв його Шевченко.
— А вам цього мало, колего? Ну, якщо хочете, є й погані новини. Наприклад, холерна епідемія в Росії, і навіть є чутка, що почалася й чума. Коли так, — почнуться скрізь карантини. Не чекайте тоді з батьківщини листів. Але поки що це тільки чутка і, мабуть, брехня.
Новини були справді неабиякі, але надто лаконічні й уривчасті. На всі запитання Крулікевич лише повторював сказане або висловлював власні думки, які нічого не з'ясовували. Тим часом сонце значно відхилилося до заходу, і малювати стало неможливо: змінилося освітлення; Шевченко зібрав своє малярське приладдя, і вони рушили до табору, зголоднілі й схвильовані.
Тієї ночі Тарас Григорович не міг заснути. Він намагався уявити собі атмосферу підготовки до повстання. І ці гарячі промови й суперечки в таємних гуртках, і палкі прокламації. І як мостяться до всього цього панки...
Ледве дочекався він світанку і, поки Макшеєв та його денщик мирно спали, тихенько вийшов із джеломійки, витяг свою заповітну книжечку і замислився: уява малювала таємні збори змовників-панів. Але були це не пани, а нічні потворні птахи, які ховаються від світла, бо темні й злочинні їх наміри й думки. А рука швидше бігала білою сторінкою, нанизуючи дрібний бісер літер. Рядок за рядком народжувалася байка "Сичі". Слова самі шикувалися в стрій співучого вірша:
На ниву в жито уночі, На полі, на роздоллі, Зліталися поволі
Сичі.
Пожартувать,
Поміркувать,
Щоб бідне птаство заступить, Орлине царство затопить
І геть спалить. Орла ж повісить на тичині, І при такій годині
Республіку зробить!124
Прокинувся Макшеєв, і хвиля натхнення поволі почала спадати. Шевченко згорнув і заховав свою крихітну книжечку до іншої слушної хвилини.
Якось, розглядаючи альбом Тараса Григоровича, де вже було чимало малюнків, Макшеєв зауважив:
— Шкода, що ви подарували Шрейберові ваш перший малюнок — пожежу в степу. Він був дуже вдалий.
— Що ви, я тому й віддав його, що акварель вийшла не такою, як мені бажалося, — засміявся Шевченко. — Я півтора року не тримав пензля в руках і не міг одразу опанувати колорит. Але я добре запам'ятав усі відтінки полум'я, диму й заграви та їх чудові віддзеркалення в воді. Колись відновлю усе це з пам'яті, і ось побачите: це буде значно краще, живіше, ніж та перша спроба з натури.
Пройшли вже майже половину путі, а степ, як і раніше, був все такий же одноманітний. Тільки тепер де-не-де на пагорках темніли пам'ятники казахським батирам та святим. Своїми контурами вони в більшості нагадували еллінські саркофаги. Матеріалом для них був дикий камінь, а інколи і просто глина або обмазаний глиною очерет.
Місцевість ставала кам'янистою. Земля була вкрита дрібними уламками кварцу, по яких не можна було ступати босоніж. їздові обмотували собі ноги шматками овечих шкур та різними ганчірками або сідали на вози. І змучені коні ледве тягли свій надмірний вантаж.
Перейшли вбрід напівпересохлу річку Іргиз і просувалися тепер її лівим берегом, залишивши праворуч гору з могилами батирів. Вже збиралися зупинитись на перепочинок біля могили батира Дустана, коли раптом розвідники примчали чвалом назад і щось схвильовано доповіли генералові.
(Продовження на наступній сторінці)