Це був сигнал до початку гону.
Козловський теж узяв рушницю й став у цеп стрільців першим від річки. Крім сімох офіцерів і лікаря Александрійського, неодмінного учасника всіх полювань, та п'ятьох козаків, в цепу було ще кілька солдатів, найкращих стрільців третьої роти. Цеп із сімнадцяти мисливців розтягся на добру версту. Козловський одразу збагнув, що цеп надто ріденький. Шнура з прапорцями у нього залишалося ще на триста сажнів, і він вирішив відсунути стрілковий цеп назад, звузивши відстань між кінцем шнура й кручею, і потягнув шнур навскоси в бік кручі. Кущів тут було вдосталь, пішов у діло й привезений хмиз, і за півгодини стрільці вже стояли на нових місцях, і так званий "звірячий лаз" значно звузився.
Сажнів за сто позаду мисливців стояв цеп вершників-жигітів з вовкодавами й беркутами, озброєний шокпарами, щоб перехоплювати звірів, які могли просочитися крізь цеп.
Під низьким січневим сонцем яскраво іскрився сніг. Перше рум'яне проміння ледве торкнулося гребенів заметів. Довжелезні тіні ще тяглися степом бузково-блакитними сувоями, коли нагоничі, знявши оглушливий гамір і гуркіт, рушили наперед. Цеп їх був густий. Піші солдати чергувалися з вершниками-козаками та з аульними жигітами. Всі вони репетували на весь голос, били палками в порожні залізні відра та казани, тріскотіли тріскачками, калатали палками по стовбурах саксаулу й повільно йшли вперед, розворушуючи кожен горбок і не проминувши найменшої ямки, де міг би сховатися якийсь звір.
Але весь цей оглушливий гамір і шум не долинав до мисливців, які чекали на здобич за дві з половиною версти звідти. Вже з півгодини вони марно вдивлялися в ріденькі кущі саксаулу та гребінника, в прибережний очерет та в чагарник на березі Орі.
Але ось майнуло збоку смертельно перелякане зайченя і, прищулившись, розмашними стрибками помчало відкритим степом, де стовбичили поки що мовчазні сірі постаті стрільців. Вони не стали витрачати картечі чи куль на нього, і воно промчало крізь цеп, щоб потрапити на зуби одному з Жайсакових вовкодавів. Потім майнула рудою тінню лисиця. Пролунав постріл, і лисиця впала, розриваючи лапами сніг. І раптом якраз навпроти Глоби вистрибнув з-за намету ясно-сірий велетенський вовк. Глоба вистрілив, поранив вовка. Яскравими клюквинками бризнула на сніг вовча кров. Але звір ніби не відчував болю і мчав просто на Глобу, стрибнув, збив його з ніг і помчав геть, проскочивши крізь цеп стрільців, і лише куля Ісхака прикінчила його десь далеко позаду.
Глоба підвівся, розгублено обтрусив із себе сніг, який набився йому за комір і в рукави, але в цю мить два вовки разом вистрибнули з саксаулу, і Мєшков та Богомолов меткими пострілами забили їх.
Лунали постріли. Чорно-буру лисицю забив Александрійський. Майже одночасно Степанов влучив у вовка, який пробіг ще сажнів з п'ять і мертвий упав на сніг. Розлючений від своєї невдачі, Глоба стояв у цепу, стиснувши зуби, стріляв з методичністю машини і з люті не знав тепер похибки. Навіть Козловському пощастило підстрелити молодого вовка та лисицю.
І, коли на мить змовкали постріли, здалека вже ледве чутно долинали крики нагоничів.
Якийсь хижий птах з пронизливим криком вилетів з лісу, і Степанов зняв його першим пострілом. Здоровенний вовк промчав крізь цеп стрільців, хоча в нього одночасно вистрілили троє мисливців. Довжелезний, легкими стрибками мчав він просто на Жайсака, ніби націлившись на молодого табунника, і забобонному юнакові раптом здалося, що це той самий вовк, який так скалічив його минулого року.
— Айт! Айт! — гукнув він своїм вовкодавам, а сам зірвав томату з голови беркута і злегка підкинув його угору. Беркут звився в небо й каменем кинувся, але не на цього, а на другого вовка, а той, що мчав на Жайсака, вже покотився в сніг разом з двома вовкодавами, які вп'ялися в нього з двох боків. Жмути шерсті з кров'ю летіли з цього живого клубка і не можна було розібрати, де вовк і де собаки. Жайсак підскакав, зіскочив на землю з хропучого, зляканого коня й спритним ударом кинджала добив вовка.
Понад годину лунали постріли. Двадцять три вовки, одинадцять рудих і дві чорно-бурих лисиці стали здобиччю мисливців. П'ять вовків дісталися жигітам. Вбитих вовків навантажили на сани й повезли в аул. Весь аул від малого до старого зібрався до саней. Старики, діти й жінки з острахом і цікавістю довго дивилися на вовків, похитуючи головами. Потім Тайжан з Ісхаком із спритністю справжніх різників почали їх білувати. Тайжан забрав усі шкури для виробки, пообіцявши майирам за тиждень привезти в Орськ готове хутро.
Глоба задоволено потирав руки. Він сам забив двох лисиць і чотирьох вовків.
Веселі, задоволені, дзенькаючи острогами й шаблями, ввійшли офіцери до Джантемир-бая. Кожному він радо и шанобливо тиснув руку обома руками і дякував за допомогу.
— Я говорив покійному Ісай-паша: "Стріляй вовк", — приказував бай. — А він не бажав, але ж кожний вовчий баба має щороку багато дитинків. Кожен зима бити їх треба. І кожен літо, коли вовки мають дитинки. Не бажав старий паша, тому такий великий лихо був. Ай, тепер як буде добре!
Шевченко напередодні приїхав в аул з останньою партією горілки, з посудом, з рушниками, відрами, селянками й чарками. Гордєєв усю ніч пік у кухонній юрті пироги і все хвилювався, що дріжджі погані, але коли в юрті добре натопили, — тісто зогрілося й почало буйно рости: пироги вийшли високі, рум'яні й легкі.
На закуску мокли в молоці жирні голландські оселедці, а другі, малосольні, кухар повісив у димарі, і до початку тоя вони чудово прокоптилися.
— От лихо: ані сардин, ані ікри не знайшли! — бідкався Шевченко.
Але Гордєєв і тут виручив: приготував з баранячої печінки чудовий паштет і кілька салатів та форшмаків. Усе це він гарно прикрасив шматочками буряка, моркви та кільцями цибулі, посипав зеленим кропцем так, що святковий стіл з цілою батареєю різноманітних пляшок мав чудовий вигляд, особливо після жалюгідних столів, за якими щодня обідали Орські командири.
— Ух, як же добре з морозу пропустити по маленькій, — приказував Мєшков, потираючи закляклі руки.
І перший рушив до столу.
— Пожалста, прошу, майири, їжте! Пийте! Від душі частуємо! — метушився Джантемир, але Мєшков поплескав його по плечу і поблажливо пробасив:
— Здорово тут і наші солдатики попрацювали! Он як усе гарно прибрано і як багато натягли смачного. І тобі, бай, спасибі. Без твого запрошення ми б, мабуть, і не згадали, що є на світі полювання.
Козловський, наче справжній офіціант, із салфеткою під пахвою літав навколо столів з повними блюдами.
Обід вийшов дуже смачний. Бульйон з пирогами, печеня з зайців та баранини, казахські манти й слойоні тістечка з горіхами та родзинками. Безперервно змінялися на столі горілки й вина. Потім подали чай, в який додавали не менш як по півсклянки ямайського рому, купленого ще влітку в бухарських караванників.
Для нагоничів надворі поставили велику білу юрту і добре натопили її. Шевченко сам підніс кожному нагоничеві по склянці горілки, по пів-оселедця й по великому шматку пирога, потім Жайсак, якому Джантемир наказав господарювати в юрті нагоничів, втягнув з Ісха-ком величезний казан з борщем, а другий — з вареною бараниною і сам дав кожному солдатові по великому кусню вареного м'яса. Обід був такий ситний, що солдати вже ледве доторкнулися до гречаної каші, добре помащеної маслом, сиділи осоловілі і розімлілі від тепла, масної та смачної їжі і напівсонно й дружелюбно сміялися з Жайсака, який категорично відмовився від горілки.
А в степу тим часом знов розгулявся буран, і, коли о четвертій годині солдати почали збиратися в фортецю, надворі валив сніг і мчав густий поземок, фельдфебель Лаптєв вийшов з юрти, подивився на небо й на степ і послав унтера Злинцева доповісти майорові.
Майор так сп'янів, що не відразу зрозумів, про що доповідає йому Злинцев.
— Як то "не дійдуть"? — перепитав він, ледве ворушачи язиком. — Не дозволяю! Негайно дійти! — грюкнув він по столу кулаком.
— Так що збитися з дороги побоюємось, ваше скобродіє... — обережно пояснив Злинцев. — Гляньте самі, ніч і хуртовина закрутила. Божого світу не видко, не те що дороги. Та й дороги ж тут ніякої нема: йшли диким степом навпростець.
Мєшков з хвилину тупо дивився на унтера, потім важко підвівся і вийшов на ґанок. Навіть тут, у дворі, так крутило, що біла юрта, де обідали нагоничі, майже зливалася з каламуттю метелиці. Зверху сипав і сипав дрібний сухий сніг, наче борошно з подертого сита. Він боляче колов обличчя, осідав на віях, заважав дивитися.
— Чор-рт! — прохрипів Мєшков, чухаючи потилицю. — Дійсно... Хоча б у церкві задзвонили... щоб на дзвін дійти.
— Я тобі такий машинка дам, — раптом сказав у нього за спиною Джантемир. — Зараз принесу. Машинка вкаже аскерам дорогу.
І за мить знов вийшов, несучи на розкритій долоні і справжній морський компас.
— Вона твій аскер просто в Жаман-Кала доведе. А ти сиди, биш-бармак їж, горілка пий, спи, знову їж, — продовжував бай.
Мєшков розгублено і збентежено похитав головою. Він і сам не знав, як користуватися цією тріпотливою стрілкою на круглому блискучому диску під товстим дзеркальним склом, а вже солдати напевно не зможуть користуватися компасом.
(Продовження на наступній сторінці)