Добрих півгодини скакали вони клусом, поки не замайоріли перші вогники Орська. Коні зупинилися біля казарми. Шевченко насилу сповз на землю. Ноги його вже не згиналися.
— Зайди погрітися, — запрошував він Жайсака. — Ти ж мене від смерті врятував. Хоч чаю гарячого випий. Адже жіти закляк.
— Не можна! Треба табун дивитися. Вовків багато, — пояснив Жайсак, стрибаючи на коня. — Тільки не забудь, Тарас-ага, скажи майирам, хай вовків стріляють. Без майирів їх не подолаємо. Ну, я поїхав!
— Де пропадали так довго, мон шер? — зустрів Шевченка Козловський. — Певно, у писаря?
— До киргизів ходив. Ішов назад і заблукав, а цей юнак відшукав мене, коли я чорт зна куди зайшов. Я вже до смерті готувався, — казав Шевченко, обпікаючись гарячим чаєм, який приніс йому Кузьмич. — Думав, вовки живцем роздеруть.
— Хіба вовки на людей нападають?
— А то ні?! — буркотливо обізвався Кузьмич. — Вони тут люті, а на зріст з піврічне теля.
— Мене Джантемир-бай просив поговорити з офіцерами. Благає улаштувати облаву. Тільки навряд чи згодиться наш Мєш-ков займатися цим, — заклопотано сказав Шевченко, — як би їх зацікавити?
Козловський раптом закрутився на місці в якомусь шаленому захваті.
— Дякуйте Богові, мон шер, що є на світі вовки! Невже ви не розумієте, яке щастя пливе вам у руки?!
Шевченко здивовано глянув на нього і ліг на нари.
— Та зрозумійте нарешті, — обурився Козловський, — що це для вас єдиний випадок надовго позбутися причіпок начальства.
— При чому тут причіпки?
— А при тому, що "не підмастиш — не поїдеш", — з азартом вигукнув Козловський. — Але підмазувати треба тонко, розумно, тактовно, а облава — це просто геніальна штука! Ви улаштовуєте облаву. Нашому братові, солдату-нагоничу, підносите, крім казенної їжі, чарку горілки, а панів офіцерів напуваєте в дим. До того ж, кожен з них одержує по кілька вовчих шкур — своїх мисливських трофеїв — іна добрих півроку вони дають вам цілковитий спокій і на все — розумієте — на все, — багатозначно підняв він палець, — дивляться крізь пальці. Тепер нарешті зрозуміли?
— Але, по-перше, я нічого не тямлю в полюванні, а тому не зможу організувати облаву як слід; а по-друге, де взяти силу грошей на таку пиятику? З офіцерами самою горілкою не обійдешся: їм подавай ром та шампанське.
— А Джантемир нащо? Треба тільки йому пояснити, що за таку послугу слід добре почастувати офіцерів та й нагоничів не забути. Вовки жеруть у нього щоночі по два барани. Отже, йому вигідніше одразу втратити десять баранів, ніж до весни втратити сотню. А я досвідчений мисливець і вам допоможу. І зовсім безкорисливо, тобто ви мене, звичайно, почастуєте, як усіх. Але тоді вони й від мене надовго відчепляться.
Шевченко мовчав.
— Завтра ж підемо до Мешкова, — наполягав Козловський. — Прийдемо не як солдати, а як парламентери від Джантемира. Доб'ємося згоди Мешкова. Присягаюся, що він одразу дасть згоду. Від Мешкова поїдемо до Джантемира. Мєшков нам і коня дасть задля майбутнього випивону, а до бая з'явимось, так би мовити, офіційно, як представники Мешкова, і одразу розтлумачимо цьому товстому кнуру, по-перше, що він повинен дати нам якомога більше нагоничів з його киргизів, щоб не тягти всю роту в степ, і, по-друге, що треба добре напоїти і нагодувати офіцерів і солдатів. Потім візьмемо з собою цього вашого Жарайбека, чи як його там, і разом із ним оглянемо місцевість, де водяться вовки,
І в найближчі дні заготуємо все потрібне, купимо горілки і все це звеземо Джантемирові, бо влаштувати пиятику в Орську — неможливо. Грошима і всіма господарськими справами розпоряджатися будете ви, ая — головний єгер.
— Добре. Я подумаю і завтра вам відповім, — сказав нарешті поет і, коли Козловський відійшов своєю чудернацькою ходою, дістав олівець, уривок цукрового паперу і заглибився в складні арифметичні розрахунки.
З грошей, привезених Лазаревським і подарованих Лідією Андріївною, у Шевченка лишалося карбованців тридцять. Після довгих розрахунків, вагань і розмови і колишнім кухарем Ісаєвих Шевченко зрозумів, що цього вистачить на частування офіцерів і що план Козловського дійсно чудова нагода хоч на деякий час звільнитися від муштри.
XVIII. ОБЛАВА
Вранці Шевченко з Козловським пішли на квартиру до Мешкова. Поява Шевченка разом з Козловським надзвичайно здивувала майора, і він наказав покликати їх до кабінету.
— Що скажете? — спитав він, виходячи до них у халаті. — І чому порушуєте субординацію й звертаєтесь до мене, а не до ротного командира?
Говорячи, він з неприхованою цікавістю позирав на Шевченка.
— Ми, ваш скобродь, не в своїй інев ротній справі, — виструнчився Шевченко. — Був я вчора в аулі. Пішов послухати їхніх акинів до самого Джантемира, а Джантемир попросив мене передати вашому скобродію прохання від нього і від усього аулу, щоб допомогли їм винищити вовків. Дуже їм вовки дошкуляють: щоночі то коня, то пару баранів роздеруть, а то й більше. Благають улаштувати велике полювання, облаву... Подумали ми з товаришем, — кивнув Шевченко в бік Козловського, — і вирішили, якщо буде на те дозвіл вашого скобродія, влаштувати після Водохрещі велику облаву. Нашим козакам вовки теж не дають життя: серед білого дня до коней підбираються. Виділити б з півсотні піхоти та їх сотню в нагоничі. Киргизи б теж всім аулом прийшли. Оточили б ми ту улоговину, де саксауловий гайок і вовчі лігвища. Була б панам офіцерам приємна розвага, а людям велика користь: настріляли б сірих, а потім заїхали б в аул відпочити, попоїсти і випити з морозу, щоб боронь Боже, не застудитися. Ми б усе там улаштували заздалегідь. І для нагоничів знайшлася б чарочка і гарячий пиріг на заїдку, а Джантемир від себе бараниною теж почастував би.
У Мешкова очі загорілися. Задоволена посмішка поповзла губами і сховалася десь у підвусниках, але для годиться він зсунув брови, постояв з хвилину задумано і нерішуче відповів:
— Та-ак... Бити вовків — дуже потрібно. Просто не знаю, що вам сказати... Ви коли збираєтесь знов до цього... як його... Джантемира?
— Та ми б хоч зараз пішли. Адже ж свято... Була б тільки згода вашого скобродія.
Мєшков ще з хвилину пом'явся і раптом махнув рукою.
— Добре! Дійте! Скажіть йому, що я згодний і пани офіцери не заперечуватимуть. Я з ними сам поговорю. Хай Джантемир підготує все разом із вами, а зараз ідіть до нього в аул... Ні, візьміть коня і їдьте. Адже ж у вас хворі ноги, Шевченко? Пішки втомитесь, — ввічливо посміхнувся Мешков. — Скажіть Силантьеву, що я наказав запрягти вам Швидкого в мої сані.
— А що! Я казав, що клюне, — й клюнуло! — захоплено вигукував Козловський, коли вони йшли до батальйонної стайні. — Ще й горілки не нюхав, а згадав вашу хворобу. І на "ви" заговорив. Ось вам перший наслідок розумного починання.
Джантемир був надзвичайно радий. За один день Шевченко налагодив те, чого він сам не міг добитися за всю попередню зиму. Обома руками тиснув він руку поета і відразу почав розмову про те, як краще почастувати мисливців. Він трохи злякався, почувши, скільки буде нагоничів і стрільців. Тоді Шевченко пообіцяв від себе лантух борошна і три відра горілки.
— Добре, добре, — згоджувався Джантемир. — Це для аскерів. Але що треба майирам, — ми цього не знаємо. Скажи ти — зробимо.
— Офіцерам мало горілки. їм рому треба, шампанського, — пояснював Козловський, передбачаючи справжній бенкет.
— Усе зробимо. Великий буде той, — кидав Джантемир. — Буде і таке вино, що на ложках горить і добре пахне, і таке, що, як рушниця, стріляє. Все купимо. Ми не вживаємо: Аллах не дозволяє, але для майирів — купимо. Задоволені будуть. Три дні будуть п'яні й лежатимуть, як чушки. Ось подивись.
І на доказ своїх слів відчинив скриню, де дійсно стояли пляшки рому, коньяку, зубрівки, старки і різних інших напоїв, назви яких він і сам не знав. Бачачи, як загорілися очі парламентерів, Джантемир витяг пляшку старки і наказав подати гарячої баранини.
Потім гукнув Жайсака, щоб він показав Шевченкові і його товаришеві місця вовчих лігвищ.
За кілька верст від аулу була велика улоговина, поросла саксаулом, звідки весь рік долинало протягле і моторошне виття... З одного боку її захищала від північного вітру стрімка скеля сажнів на сім-вісім заввишки, яка тяглася суцільним муром версти на три, а може, й більше, а з другого боку облямовувала звивиста Ор, ледве позначена на снігу рудуватою щетинкою прибережних кущів та очерету.
Вершники спочатку проскакали вздовж берега Орі, де сніг був густо списаний вовчими та лисячими слідами. Козловський раз у раз спішувався, уважно їх розглядав. Потім вони обігнули улоговину там, де скеля ставала все нижчою і наче поринала під землю, нарешті рушила її гребенем назад.
Шевченко деякий час мовчав. Він не хотів виявити перед Жай-саком своєї повної необізнаності з вовчими повадками, але кінець кінцем все-таки спитав:
— Невже вовки не можуть видертися сюди з улоговини?
— Що ти, Тарас-ага! — посміхнувся Жайсак. — Вовки ще, слава Аллахові, крил не мають, бо тоді б від них не було ніякого порятунку ані в юрті, ані на коні.
— Я гадав, що тут, під снігом, є положисті стежки.
— Одна стежка дійсно є, але трохи далі, де в річку впадає маленький струмочок, — махнув рукою Жайсак.
(Продовження на наступній сторінці)