Козловський і тут шукав вовчих слідів, але їх майже не траплялось. І мисливцям стало ясно, що вовки виходять на здобич у кінці улоговини, де не було стрімчака.
Доскакавши до аулу, Шевченко з Козловським пересіли в сани і поспішили завидно повернутися до Орська.
— Скажіть Джантемирові, що все обіцяне ми привеземо йому на тому тижні, — сказав Шевченко, прощаючись з юрбою казахів біля саней.
Від'їхавши від аулу з півверсти, Козловський притримав коня й обернувся до Тараса Григоровича.
— Доведеться нам добре посушити собі голову з цією облавою, — стурбовано заговорив він. — Масштаби тут не ті, що десь у Білорусі або в Поліссі. Щоб оточити таку улоговину, потрібна не півсотня піхоти, а вся наша рота з козаками та киргизами на додаток, але тоді у вас не вистачить грошей ані на горілку, ані на пироги. Не можна лишити солдата без чарки після цілого дня на морозі.
Шевченко зітхнув.
— Тепер уже відступати пізно.
— Це вірно. Відступати не можна. Доведеться вдатися до прапорців.
— Яких прапорців?
— Звісно яких! Червоних? Вовки лякаються червоного: гадають, що це вогонь, і ні за що не перестрибнуть через них. Треба підрахувати, скільки прапорців нам потрібно, і дістати шнурів і кумачу. З боку кручі вовки замкнені в улоговині. Там нам не треба ані людей, ані прапорців. А ось з боку річки й упоперек того, дальшого, кінця улоговини треба розставити нагоничів або навісити прапорці. Прапорці нашивають на шнур на відстані аршина один від одного, а шнур натягують на кущі або кілки чи на очерет. Купимо кумачу і наріжемо прапорців... Ось зараз заїдемо до крамнички, спитаємо, почім кумач.
Купець викинув їм на прилавок "штуку" кумачу по п'ятаку аршин, і, як не торгувався Козловський, скинув тільки тридцять копійок за всю штуку на п'ятдесят шість аршин, і віддав її за два з половиною карбованця.
Шевченко спохмурнів.
— Оце заварили кашу, що й не висьорбать.
— Треба висьорбати, інакше Мєшков із світу нас ізжене. На п'ятнадцять карбованців купимо лантух борошна й три відра горілки нагоничам. Хай Мєшков видасть нам їх сухий пайок. Тоді олія, городина й м'ясна порція піде в наші пироги, а пироги з м'ясом, з горохом, і морквою та з гречаною кашею або з картоплею — чудова річ. Отже, у нас лишиться ще п'ятнадцять карбованців на шнури і на кумач. Якщо "штуку" кумачу розрізати вздовж на три рівних частини, у нас буде сто шістдесят вісім аршин, а з кожного аршина зробимо по чотири прапорці, тобто шістсот сімдесят два прапорця. Загородити ними треба берег річки, а там дві версти із гаком. В одній версті п'ятсот сажнів або тисяча п'ятсот аршин... Отже, нам потрібно три з половиною тисячі прапорців. А у нас поки що тільки шістсот сімдесят два прапорця. Отже, треба купити не одну "штуку" кумачу, а п'ять-шість...
— Але ж тоді на шнури нічого не залишиться? Нема такого становища, з якого не було б виходу, — знизав плечима Козловський. — Іне буду я Андрій Козловський, якщо не знайду його.
І справді, Козловський розгорнув бурхливу діяльність. Він знов помчав у слобідку до крамаря, потім довго і конфіденціально радився з каптенармусом і з писарем господарчої частини, і, коли Шевченко вже вкладався спати з важким почуттям, що на нього насувається лихо, Козловський раптом підійшов до нього і з своїм звичайним апломбом безапеляційно заявив:
— Шнури є! І за дурничку, тобто за півпляшки горілки ще й без солоного огірка. Але попрацювати над ними доведеться чимало.
Шевченко мовчки дивився на Козловського своїми великими синіми очима.
— Так-с, мон шер! У нас в цейхгаузі лежать величезні сіті для оселедця. Коли наш батальйон стояв у Гур'єві, ними ловили в Каспії оселедці. Потім їх списали як дрантя. Але якщо вони дерлися коли витягали пуди риби, то наші прапорці вони добре витримають. Кап-тьор віддає їх за півпляшки. Це ж блискуча афера! Ком-прене ву? Це ж геніально! І начальство надовго умастимо, і хильнемо з доброю закусочкою!
— Чекайте, — зупинив його Шевченко. — Сіті це ж іще не шнури. Це ж страшна робота — розв'язувати сіті. Всі ниті поламаєш і не розв'яжеш жодного вузлика.
— А сіра худобинка нащо? — вказав Козловський рукою на солдатів. — Ніж смердіти й лаятись цілий вечір — хай попрацюють. Кап-
тенармус мені показав, як легко й швидко розв'язувати вузлики шильцем, а шилець є в нього багато. Він обіцяв позичити нам скільки треба.
— А кумач!.. Купець казав, що в нього тільки одна "штука" є.
— Чорт забирай! Дійсно... — аж сів на нари Козловський і почухав потилицю, розгублено глянувши на поета.
— А не можемо ми нашити прапорців з подертої білизни, яку ми поскидали в лазні в Святвечір? — сказав Шевченко.
— Ідея! Геніальна ідея! — схопився з місця Козловський і ляснув себе по чолу. — Мон шер, ви починаєте виявляти ознаки кмітливості. Треба ту білизну пофарбувати в червоний колір — і в нас три тисячі прапорців!
І Козловський знов блискавично щез.
На третій день свят уранці Козловський потягнув Шевченка до каптенармуса і, захлинаючись від захоплення, розповів йому "геніальний" план перетворення подертої солдатської білизни на прапорці.
— Що ж, воно соответственно підходяще, — поважно підтакував той. — Тільки ж видати її я вам ніяк не можу, акта про списання не складено. Хай майор накаже його списати. Враз спишемо, й беріть тоді хоч і все разом. Але ж фарбувати його нема чим.
— А червоне чорнило? — сказав Шевченко. — У мене є непочата велика пляшка. Лідія Андріївна перед від'їздом подарувала.
— А що ж! Воно підходяще! Та небагато нафарбуєш одною пляшкою, навіть коли вона така, як від шипучого... От у Лаврентьева в канцелярії пляшок з двадцять без діла стоїть. Мабуть, дасть вам одну-дві пари.
Довелося розповісти Лаврентьеву про наступну облаву.
— Здорово вигадали! — сказав він, крекнувши від задоволення. — Мозковито! Начальство медом не годуй, а дай випити. Та й нудно ж тут, прости Господи, панам офіцерам! У місті киятри різні, та бали, та знайомих сила, а тут раз-два — і усе. Діло їх молоде. Хай настріляють сірих та до киргизів поїдуть. Нап'ються, нагуляються, а вам обом полегшення буде. Може, знов тебе до мене на фатеру відпустять.
Поміркувавши і щось підрахувавши в думках, Лаврентьев пообіцяв аж чотири пляшки червоного чорнила й запропонував принести всю білизну до нього в хату.
— Жінка моя її й випере, і пофарбує, і прапорців пошиє хоч п'ять тисяч, — додав він.
Все ніби було вже добре, але побачити Мешкова того дня не пощастило, він поїхав у найближчу фортецю за шістдесят верст і повернувся другого ранку, бо через вовків ніхто не наважувався їздити степом поночі.
ЗІнаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
209
— Ото невдача! — бідкався Козловський. — Завтра знов муштра. Розмовляй тоді із Степановим або з Глобою, щоб дав увольнительну.
Єдине, що встигли вони зробити в останній день Різдва, це добре почастувати каптенармуса, забрати сіті й заховати частково на горищі, а частково у своїх речових шафках разом з торбинкою шилець.
Ці турботи відвернули увагу Шевченка від того, що робилося в казармі. В перший день Різдва солдати понапивалися. Потім одси-палися після довгих місяців муштри. Але на другий і на третій день у казармі стояв оглушливий гамір. Хмара їдючого махоркового диму клубочилася під стелею. Навіть літні статечні солдати перепилися. Усім на диво, один лише Козловський лишився тверезим. Посеред казарми чорноморський рибалка Костя Сахаджі витанцьовував неможливу суміш російської камаринської з англійською джигою, а севастопольський пекар Ткачук вистрибнув з кола йому назустріч з шаленим гопаком. Поки всі плескали в долоні, хрипко підспівуючи в такт танцю, п'яний Кузьмич допитувався в Тараса Григоровича з дивовижною настирливістю:
— Ні, ти мені напевно скажи: є Бог чи ні?
— Не знаю, Кузьмичу, чесно кажу, не знаю, — відповідав Тарас Григорович. І раптом, забувши обережність, люто додав: — Та коли б він був — хіба допустив би оце все?!
— Ать-два! Ать-два! — марширували другого ранку солдати і ретельно били землю підошвами.
Ноги Шевченка нестерпно боліли. Як завжди, за півгодини закалатало серце в грудях і почалася задишка. Хоч би на тиждень-два вирватися з казарми та підлікуватись. Але надія на облаву знов повисла на волосині. Все тепер залежало від того, чи згодиться Мєшков списати ще до загальної щорічної інвентаризації стару солдатську білизну.
Повернувшись додому, Мєшков довідався від денщика, що вчора до нього знов приходили "ті двоє, що клопочуться про полювання на вовків". Думка про полювання захопила майора. Він навмисно вийшов на плац, щоб поговорити з цим дивакуватим Шевченком, про якого чомусь так піклується і полковник Матвєєв, і генерал Федяєв, і інші начальники з Оренбурга. І коли Глоба нарешті скомандував: "Вільно!", і солдати закурили, Мєшков пішов через плац до поета.
Шевченко, побачивши коменданта, виструнчився.
— Здрастуйте, Шевченко, — підійшов до нього Мєшков. — Ви вчора знов заходили до мене?
— Здравія бажаю, ваше скобродіє! Так точно, заходив з Козлов-ським.
І коротко розповів Мешкову про їхнє прохання.
(Продовження на наступній сторінці)