Шевченко старанно наваксував чоботи, почистив мундир, поголився і пішов до губернаторського палацу. Зайшов він, звичайно, з чорного ходу, звідки тхнуло кухонним чадом та дешевим тютюном. В кухні, крім кухаря, сидів літній унтер з двома медалями та "Георгієм" на грудях.
— Здравія бажаю! — привітався Шевченко і нерішуче зупинився.
— Тобі чого? — поважно спитав унтер.
— Доложіть його превосходительству, що прийшов Тарас Шевченко.
— Ще чого вигадав! — хмикнув унтер. — Коли ти зі скаргою, так іди за субординацією до ротного. Поки дурість не всипали, — поважно додав він і одвернувся, всім своїм виглядом показуючи, що розмову скінчено.
— Його превосходительство наказали мені прийти сьогодні після обіду.
— Наказали? — здивовано оглянувся унтер. — Ти хто? Швець?
— Ні, я художник. Так і доложіть його превосходительству.
Унтер нерішуче знизав плечима, відкопилив нижню губу, підвівся і зник за внутрішніми дверима. За кілька хвилин він повернувся і поманив Шевченка пальцем.
— Ідіть до генерала. Що ж ви одразу не сказали, що художник, — сказав він, проводячи Тараса Григоровича якимись коридорами та кімнатами, заставленими шафами та скринями, потім через вітальню і величезний двосвітній зал і нарешті зупинився перед дверима різьбленого дуба. Лев'ячі морди з бронзовими кільцямі в зубах оздоблювали їх і правили за ручки.
— Тут, — впівголоса сказав унтер і навшпиньки пішов геть. Шевченко тихо постукав.
— Увійдіть! — почувся голос за дверима.
— А, це ви, Шевченко, — привітно посміхнувся Обручов, коли поет переступив поріг. — Здрастуйте, здрастуйте! Я хотів просити вас написати портрет моєї дружини, а потім коли живі будемо, то й мій. Та ви сідайте, — вказав він на крісло біля свого стола, потім смикнув довгий шовковий шкур за спиною.
Десь далеко і ледве чутно продзеленчав дзвоник. На порозі беззвучно з'явився лакей:
— Попросіть бариню, — сказав генерал і знов звернувся до Тараса Григоровича. — Зараз я вас познайомлю з дружиною, і ви вже самі домовитесь з нею, коли їй зручно позувати та про все інше.
Шевченко мовчки вклонився.
— Ну-с, відправили ми ваш чудовий альбом його імператорській величності, і — треба сподіватися — доля ваша буде влаштована. Ми з свого боку потурбуємось і далі допомогти вам стати на ноги... І треба ж було вам вплутатися в це безглузде таємне товариство.
М'яко шелестячи шовковим платтям, увійшла Обручова і наблизилася до чоловіка, не глянувши на солдата в кріслі.
— Ти кликав мене, Вольдемар? — спитала вона французькою мовою.
— Кликав, моя люба, — відповів генерал. — Ось той петербурзький художник, чий альбом ми днями послали государеві. Я запросив пана Шевченка написати твій портрет.
— Ах, це ви малювали баронесу Бларамберг? Я бачила її портрет. Дуже схожа, навіть трохи прикрашена, — сказала генеральша, коли Тарас Григорович мовчки вклонився. — То ви згодні малювати мене?
— Як накажете, ваше превосходительство, — відповів Шевченко, виструнчившись, і навіть цокнув підборами.
— Мене звуть Матильда Петрівна, — милостиво сказала генеральша. — А вас?
— Тарас Шевченко.
— Тарас.. .А по-батькові?
— Григорович, — злегка вклонився поет вже не по-солдатському.
— Так ось що, Тарасе Григоровичу, не будемо заважати Володимиру Панасовичу: у нього тепер багато роботи. Підемо до мене і там про все остаточно домовимось.
Вона привела Тараса Григоровича в маленьку вітальню, надзвичайно затишну й добре освітлену трьома високими вікнами з товстими дзеркальними шибками та шторами важкого кремового шовку. Матильда Петрівна показала Шевченкові свою улюблену сукню, в якій хотіла бути намальованою. Формат вибрала без довгих вагань, "в натуральний розмір", щоб бути на полотні "зовсім як жива", і Шевченкові залишилося знайти точку в кімнаті, де було б найкраще освітлення, всадовити свою модель у кріслі і надати їй найкращої пози. Про ціну не було й мови.
ЗІнаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
433
XVII. НА ЗЛАМІ ДВОХ РОКІВ
Лист Лизогуба чекав на Тараса Григоровича, коли від повернувся від Обручових. Теплом рідної землі війнуло від нього на поета, винним ароматом осінніх київських садів, ласкавим затишком Сєд-нева. Лизогуб вітав його з переїздом до Оренбурга, писав, що це, напевно, перший крок на новому шляху та ознака зламу в його долі, і обіцяв днями вислати йому посилку з теплими речами, книжками і продуктами власного господарства.
Другий аркуш листа був, мабуть, написаний на кілька днів пізніше, бо був відповіддю на запитанню Шевченка в його другому й останньому листі.
"Ти питаєш мене, друже, — писав Лизогуб, — про долю тих, кого судили або забрали разом із тобою. Тільки про молодь знаю я дещо, бо вони листуються із своїми старими батьками.
Студентів Андрузького і Посяду184, протримали кожного по кілька місяців за гратами, потім відвезли до Казані, де дозволили вступити до тамтешнього університету, а коли вони його закінчили та одержали дипломи, — їх відіслали служити за спеціальністю в одну з центральних губерній Росії "під наглядом поліції", без права переїзду на Україну. А приятеля Гулака185, студента Тулуба, до Петербурга не возили, бо під час трусу нічого серйозного в нього не знайшли. Йому дали змогу закінчити Київський університет, а потім заслали в Златопіль на Полтавщині "під нагляд поліції". Гімназії там нема — довелося йому вчителювати в повітовому дворянському училищі.
Зрадника Петрова, синка жандармського офіцера, прийняли на службу в Третій відділ і видали йому нагороду п'ятсот карбованців сріблом, а тому, що в жодному університеті студентство не стерпіло б присутності в своєму середовищі такого юди, жандарми наказали видати йому офіційно оформлений диплом Київського університету зі званням "дійсного студента", а він, мерзотник, одержавши свої п'ятсот срібляників, не пішов і не повісився, як Юда186 з Каріота, а благополучно існує, і здрав-ствує, і плазує землею, як отрутна гадина.
Про братчиків старшого покоління нічого в нас не чути. Знаю тільки, що всі вони заслані, тобто десь живуть "під наглядом поліції", десь вчителюють, але не мають права навіть на канікули приїхати на Україну".
— Сатрапи! Недолюдки! — не витримав Шевченко і на запитальний погляд Левицького та Лазаревського додав: — Андрузький багато зайвого наговорив на мене з переляку. Добре, що інші не підтвердили його свідчень. Він і сам себе втопив своїм довгим язиком. А Посада... Він тільки й думав про гірку селянську долю та про скасування кріпацтва, а в конституціях або республіках чи то реформах нічого не тямив. На допитах відповідав коротко, ні на кого не клепав і перед жандармами виявився розумнішим, ніж вчений і розумний професор Костомаров... Гулака шкода... Міцний у нього розум і міцна вдача — справжній борець. І жандарми це відчули. І потрапив він до Шліссельбурзької фортеці... Чи живий він там, бідолаха?!
І Шевченко важко зітхнув.
— А як прийшов до вас цей лист? — спитав Поспелов. — Невже поштою? Треба негайно написати вашому приятелю, щоб він був обережніший і не торкався таких тем у листах: і сам може біди зажити, і вас остаточно втопити.
— Не турбуйся: Лизогуб — людина обережна, — втрутився Лазаревський. — Привезла листа одна поміщиця, син якої тут служить, і ніхто, крім неї, не знає про його існування, а про зміст його і вона, певно, не догадується.
Другого ранку, ледве Тарас Григорович зайшов до своєї майстерні і відігрівся з морозу біля добре натопленої грубки, як знову завітав до нього Карл Іванович.
— Де Залеський? — спитав він.
— Бронек більше тут не працює, — відповів Кобзар. — Він вам потрібний?
— Ні. Навпаки. Добре, що ми з вами самі. Я хотів вам розповісти про один дуже дивний факт, який тільки ви зможете мені пояснити.
— Спробую, якщо зможу, — здивовано відповів Шевченко, підсуваючи Гернові крісло. — Що трапилося? Ви схвильовані.
— Не так, щоб схвильований, а здивований, — відповів Герн, сідаючи. — Замкніть двері, щоб хто-небудь не підслухав.
Шевченко зазирнув у другу кімнатку, заглянув і в кухню, чи не затримався там Гурій, потім замкнув зовнішні двері і сів навпроти Герна.
— Полковник Матвеев, як вам відомо, людина глибоко порядна, — почав Герн, — йому я довіряю, як самому собі. Він обідав учора в ресторані і випадково опинився поруч з компанією генерала Тол —мачова, його ад'ютантів Мансурова та інших. Матвеев не полюбляє їх, бо вони з оточення колишнього губернатора Перовського. І його здивувало, що з ними був ваш супутник по бутаковській експедиції
Макшеєв. Усі вони напилися п'яні, і раптом Макшеєв почав обмовляти Бутакова.
— Неймовірно! — вигукнув Шевченко.
(Продовження на наступній сторінці)