Спочатку пили чай с ласощами, потім Кутіна принесла свій орга-нопан — музичну скриньку, в яку встромлюють великі круглі пластинки бристольного картону з силою дірочок і потім крутять ручку, як у шарманки. Почалися танці. Танцювали всі. Навіть Тарас Григорович пройшовся з Кутіною в мазурці. Пластинок було багато. Раптом знайшли й гопака.
— Браво! — заплескали в долоні жінки. — Ми не заспокоїмось, поки Тарас Григорович не станцює з іменинником.
Усі стали колом. Кутіна швидше закрутила ручку органопана,
1 під одне з найзадьористіших колін Шевченко вилетів у коло і пішов навприсядки. Левицький вже мчав йому назустріч, і вони то сходилися, то мчали один за одним, а всі інші відбивали такт і весело пересмикували плечима, запалені стрімким хвацьким мотивом. Раптом одна з класних дам схрестили руки на грудях, повела плечима в пишній вишиваній сорочці з брижчатими рукавами, блиснула очима з-під чорних брів і полетіла колом легкими бистрими стрибками.
Навіть Бутаков притупував у такт танцюристам. Його жваві чорні очі палали. Адже ж і він виріс у Севастополі, серед сміливих рибалок Чорного моря та Дніпра-Славути, де таке гаряче сонце, така родюча земля, такі запашні степові трави й такі жагучі поцілунки жінок...
Об одинадцятій сіли вечеряти. Кутіна з Аксиньєю таки добре постаралися, дичина, риба, пироги, тістечка — все було напрочуд смачне. Всі їли, пили, жартували, сміялися, розпалені танцями та напоями. Потім знов пішли танцювати. О першій зібралися додому службовці з дружинами, яким треба було вранці на роботу, але вечірка тривала й далі. Розійшлись о п'ятій ранку.
— Хороше у вас було: молодо, весело й невимушено, — казав Бутаков, шукаючи шапку. — Спасибі за хороший вечір.
XVI. ПОЛЬСЬКИЙ ГУРТОК
— А сьогодні я вже від тебе не відстану, — казав другого дня Бронек Залеський, допомагаючи Шевченкові прибирати ескізи, розкидані по всій майстерні після відправки їх робіт до губернаторського палацу. — Сьогодні ввечері введу тебе в наш гурток. Сам знаєш, як багато нас тут, конфірмованих. Але не всі в солдатах: є й такі, що на вільному поселенні, живуть під наглядом поліції. Давно вже мене просили привести тебе, та через цю кляту роботу ніколи було й дихнути... Люди хороші, не жалкуватимеш.
— Ну добре. Ходім, — згодився Шевченко, вкидаючи в запалену грубу цілі купи обрізків креслярського паперу, подертих етюдів та різного сміття.
Патер Михал Зельонка168 наймав цілий будинок на сім кімнат. Дві з них займав сам, у найбільшій була спільна їдальня, а в інших жили сім конфірмованих солдатів Другого Оренбурзького лінійного батальйону. В крихітній кімнатці біля кухні жила старенька панна Констанція, економка Зельонки, яка поїхала за ним на заслання на край світу, "бо ж не можна кинути ойця префекта без догляду", як говорила вона, сумно зітхаючи за рідним краєм. На всіх своїх земляків панна Констанція дивилася, як на родичів: лагодила їм білизну й шкарпетки і пильно стежила за куховаркою Манією, щоб та не приховала ані порошинки з їх солдатського пайка та з усього, що одержували вони посилками від рідних або заробляли, хто чим міг. Завдяки турботам цієї передчасно висохлої, гостроносої, мрійно-сентиментальної старої діви житло засланців були охайним і затишним.
Відчинила їм сама панна Констанція і, побачивши незнайому людину в цивільному пальті й високій смушевій шапці, розгубилася:
— Пан до кого? — спитала вона, недовірливо заступаючи вхід, але в цю мить з-за плеча Тараса Григоровича визирнув маленький на зріст Бронек:
— Це ми, панно, з паном Шевченком.
Вона зашарілася, як школярка, відступила в бік, запрошуючи гостя, і зробила йому кумедний кніксен.
— Проше вибачити! Бардзо проше! — забелькотіла вона присоромлено і одразу ж зникла в глибині темного коридора.
У великій просто умебльованій їдальні сиділо навколо столу четверо солдатів, молоденький козачий офіцер, якийсь огрядний пан у сірому сюртуку і далі другий, худорлявий сивий — у чорному сюртуку.
— Нарешті! — радо вигукнув один із солдатів і кинувся до Шевченка з простягнутими руками. — Не пізнаєте? — спитав він, трохи збентежений стриманим привітанням Шевченка. — Турно! Людвіг Турно! Ми з вами познайомилися позаторік у Гернів, коли ви вперше прибули до Оренбурга.
— Тепер пізнав, — привітно відгукнувся Тарас Григорович і міцно потиснув йому руку. — Ми в Орську часто згадували вас з Крулікевичем та Завадським. Вони мені розповідали, що вас і ще одного пана судили з ними в одній справі.
— Так, так! Мене й Копровського. Як же вони там зараз, в Орську?
— Вони конвоювали транспорт генерала Шрейбера. Крулікевич зимував в Раїмі. Просив щиро вітати вас та всіх, хто його пам'ятає.
Говорячи, Шевченко обходив стіл, здоровкаючись з усіма присутніми і кінець кінцем опинився поруч пана в чорному сюртуку. Пан з привітною усмішкою підвівся назустріч поетові, його неза-стебнутий сюртук раптом розкрився на грудях, і Шевченко побачив велике срібне розп'яття, які носять на грудях католицькі ченці і ксьондзи. Це й був патер Михал Зельонка, префект усіх католиків Оренбурзького військового округу.
Патер був людиною спостережливою. Він помітив недовірливо-сторожкий погляд поета. Він читав у свій час і "Кобзар", і "Гайдамаків", і йому була зрозуміла ця традиційна упередженість українців до католицького духівництва, коріння якої сягало в давнину. Він сам собі посміхнувся і привітно звернувся до Тараса Григоровича:
— Певно, вас здивувала присутність серед військових людини з хрестом? Я такий самий засланець, як і всі інші. Тільки мій сан врятував мене від солдатського мундира.
— Дійсно, був трохи здивований, — щиро відповів Шевченко, — бо ж повстання — справа збройна та бойова. Невже за те, що ви благословляли повсталих або молилися за них?..
— О, ні! Моя справа трохи інша, — охоче відповів Зельонка. — Я був законовчителем Гродненської чоловічої гімназії. В тридцятому році одного з цих учнів заарештували за участь у нелегальному політичному гуртку. Хлопчикові було лише шістнадцять років. Батька у нього не було. Я почав за нього клопотатися — і сам потрапив у заслання.
— За клопотання?! — жахнувся Тарас Григорович. — Я ще такого не чув...
Зельонка мовчки розвів руками.
— І ви тут майже двадцять років?.. Уявляю скільки жаху ви тут набачилися за такий безмежно довгий час!..
— Так... Чимало... Особливо перші роки. Конфірмовані могли жити тільки в казармі. Нікому, крім мене, як їх духівника, не дозволялося їх відвідувати. Іноді вечорами я приходив до них із жбаном молока для релігійної бесіди, і це була їх єдина розрада. Та й орен-буржці інакше тоді до нас ставилися, ніж тепер. Вас, певно, дивує, що я не в сутані? Коли я сюди приїхав, за мною ходила юрба і кричала: "Дивіться! Комедіанти приїхали! Ярмарок буде!" Тоді я пішов до тодішнього військового губернатора Перовського і сказав, що віднині носитиму сюртук, щоб не наражати на глум свій сан.
Шевченко мовчав приголомшений: двадцять років заслання! І за що? Важким ковальським молотом стукала ця думка у вухах, в голові. І мимоволі народилось виправдання для зрадливих друзів, що не відповідали на листи і не наважувались клопотатися за нього...
Подали чай. Розмова стала загальною. Поруч із Шевченком сидів молоденький козачий офіцер, який одразу звернувся до Тараса Григоровича.
— Мій брат Альоша багато розповідав мені про вас. Ви з ним вчилися в Академії. Днями він має приїхати на різдвяні канікули, і буде дуже радий з вами побачитись.
— Пробачте... Як ваше прізвище?
— Я Чернишов Матвій.
Шевченко зрадів. Почав його розпитувати про брата. Той розповів, що Олексій тепер готує дипломну роботу "на велику золоту медаль", яка дає право на відрядження до Італії.
Тим часом прийшов Томаш Вернер. Надходили й інші люди — майже всі в військовому, і скоро навколо великого овального стола стало тісно. Тоді огрядний пан у сірому сюртуку витяг з кишені кілька газет і якісь аркушики.
— Маємо, панове товариство, нові російські і закордонні газети. Чимало новин.
— Хто це? — пошепки спитав Шевченко сусіда, кивнувши на пана в сірому сюртуку.
— Це пан Венгржиновський169, він завідує школою у притулку для киргизьких дітей, що існує на громадські кошти, — тихо відповів той. Бронек Залеський постукав ложечкою об край склянки. Усі розмови вщухли.
— Ось лист з нещасної і героїчної Угорщини, — почав Венгржиновський, розгортаючи аркушик тонкого паперу, списаний мікроскопічно дрібними літерами. — Ви вже знаєте про трагічну долю Чеслава Звольського, але тепер...
— Дозвольте, — раптом перебив його Вернер. — У нас сьогодні гість, славетний український поет і художник Шевченко. Він нещодавно повернувся з дворічної експедиції на Аральське море і. як і я, певно надто мало знає про ці трагічні події, отже, просимо...
— Так, — кивнув і Шевченко. — Дійсно, якщо ми з Вернером уривками довідалися про Паризькі події, то про Угорщину я, наприклад, знаю тільки те, що там була революція, яку придушили за допомогою російської армії — і все. Дуже прошу, якщо шановне панство не заперечує, розкажіть нам з Вернером коротенько, що там сталося.
— Треба розказати!
— Обов'язково! — підхопили голоси.
Венгржиновський мовчки вклонився, склав свої газети і почав розповідати.
(Продовження на наступній сторінці)