Пливли повз них дзеркальні бухти, стрімкі зубчасті скелі, уламки колись проваленого у море вулкана. Розквітла Каффська затока жовтогарячими, білими і пурпуровими парусами... Загойдалися на якорях галери і шхуни, рибальські фелюки і бригантини. Легкою чайкою сковзнув між ними ялик і причалив у глибині затоки, втому місці, де рік тому стояв Нур'ялин човен, коли купили вони Горпину і принесли на ношах з незагоєною раною на нозі.
Ішла вона, як на страту, не знаючи, що робити і що казати. Зустріч із Данилом здавалася їй страшнішою від смерті. З жахом бачила Горпина, як все міцне, все тепле, що зв'язувало її колись з Коржем, вигоріло, розсипалося на попіл... І став він для неї не живою істотою, не чоловіком, а спогадом, безтілесною тінню людини, чия поява лякає, а не тішить. "Але ж це жива людина, що страждає і гине від невимовних мук", — умовляла сама себе Горпина, а серце тремтіло, здригалось від болю, пригадуючи Нур'ялі, скиміло від жалю до нього і сорому за ту муку, що завдала вона йому... Але ж Данило — справжній чоловік, Івасиків батько... Чи зрозуміє він, чи простить їй усе? І чи потрібне їй це прощення? Не зрозуміє Корж її муки. І що ж тоді? Піти з ним на волю? Гойдалися, тремтіли терези душі... І не знала Горпина, де кинуть її бурхливі хвилі сумнівів... Знала тільки, що стискається серце від невимовного жаху і болить, наче подерте на шматки орлячими пазурами.
ДВА ПОЛЮСИ
— Кипіла, хвилювалася Січ.
Голота збиралася купками по куренях, по вулицях, в шинках, на березі Дніпра і палко обмірковувала події. Розмови бриніли гнівно, збуджено й сміливо, але таємна тривога гризла душу мало не кожного молодика, бачачи, що ворожа сила простягає свої пазури аж до самого серця й передмур'я їх волі, але фальшивий сором заважав їм одверто висловити товаришам і свій таємний біль, і страх за майбутнє.
— Де це чувано, щоб аж на Січ лізла панська сила?! — обурено розмахував руками Тимко.
— Кортить знов обернути нас на холопів, щоб робили ми на них, як воли.
— Руки короткі!
— А пруть, як людолови-ногайці.
— Людолови і є.
— Хай сунуться. Дамо їм понюхати пороху.
Барабаш задоволено смоктав люльку і зиркав на всі боки розумними сталево-сірими очима.
— Слухай, батьку, — просто звернувся до нього Тимко, — треба щось діяти. Адже пани збирають на нас силу.
Барабаш посміхнувся.
— Збирають, тільки погано, — зирнув він у бік Тимка. — З такою жменькою їм тільки горобців лякати.
— Як то? Що ж, на твою думку, треба чекати, поки вони нас голодом заморять?
— На Базавлук накинуться, чи що?!
— По катівнях почнуть нас катувати за підпалені фільварки?
— Та тебе першого тоді посадять на палю.
Влучно підсипав жару Барабаш і задоволено прислухався до обурених вигуків, ховаючи під вусами хитрувату посмішку.
— Авжеж. Доведеться й на палю сісти, коли ви такі дурні, — відповів він нарешті.
Нетяги мовчки витріщили очі.
— Так, кажу, доведеться, — повторив Барабаш, вибиваючи люльку. — Бо лякає вас якась жменька жовнірів за півста миль від Січі, а того недобачаєте, що панство сидить на Базавлуку та крутить вами, як ляльками.
Нетяги перезирнулися.
— А хто ж це? Свиридович, чи що? — спитав один із них по хвилі.
— І він, і всі, хто в кармазинових жупанах хверцюють та шальовими поясами підперізуються.
— Оце так, — підхопили колишні пахолки Повчанського, а тепер низові козаки — Максим Бабій, Терешко Гедзь та Тимко Гострий. — Справжні пани, щоб їм луснути!
— Ще й на тафах та уходах п'ють нашу кров, як і в себе по хуторах, — додав Тимко, пригадавши Лободу та Повчанського.
І тільки Бородавка здивовано зирнув на Барабаша.
— Та невже ж вони змовилися з Жолкевським? — недовірливо спитав він.
— Змовилися не змовилися, але ж подумайте, панове, хто для них ближчий: нетяга, з якого вони шкуру деруть, чи пани, з якими вони торгують, горілку п'ють, соймикують, і родичаються, і разом душать нас панщиною та данинами по своїх хуторах та уходах.
— Оце так! — підхопили нетяги. —Здорово, Барабашику! — Знаєш не тільки те, що вже зроблено, але що вони в думках мають.
Барабаш посміхнувся і задоволено кресав огонь.
— Так що ж, на твою думку, нам робити? — спитав Бородавка.
— Що робити? — перепитав він. — Та якнайшвидше вдарити в литаври, скликати чорну раду, поки пани старшини не додумалися, як нас продати панству в неволю.
— Оце так! Щоб не підписували юди таких постанов, як у Житомирі, і не згоджувались на такий реєстр!
— Бий на раду! Біжи, Тимку, по довбиша, він там у шинку, — підштовхнув Тимка Бородавка.
— Стійте, бісові діти! — спинив їх Барабаш, — Хіба ж так можна? Сьогодні — субота. Всі наші хлопці розійшлися: хто на тафах рибалчить, хто коні пасе, хто полює. Почекаємо до завтра. Завтра — Маковій, свято. Всі тут будуть. Тоді, пообідавши, і вдаримо на раду. А поки що треба нам як слід побалакати та змовитися, що і як говорити. Чи то просто вдарити всією силою на коронного гетьмана, чи хай спочатку наші люди підуть по селах та поспільство розбурхають, щоб разом із ним кинутися на панів.
— Оце так! Разом!
— Краще з поспільством! — захоплено загули нетяги.
— Це ж таке буде!.. Як іскра на порох.
— Усі враз повстануть.
— Тільки знак дай — запалають маєтки.
— Виріжуть панів до ноги.
— Димом пустять замки та фільварки.
— Та цитьте! — гримнув нарешті Барабаш. — Кажу: не здіймайте галасу, бо ж чортова старшина довідається, скрізь у неї свої підлабузники. Треба їх захопити зненацька, піднести на раді готовеньке, щоб не прочухалися. Бо в одного є родичі пани, а той гроші комусь позичив, а третій торгує з ними... Почнуться каверзи. Тільки тоді зваримо кашу, коли не дамо їм довго думати.
— А що, коли вони не згодяться?
— Що? — перепитав Барабаш, і очі йому спалахнули, а голос задзвенів невблаганною силою. — Що кажеш? В Дніпро їх тоді, щоб не зраджували!
І, стверджуючи Барабашеві слова, відгукнувся Тимко луною:
— Собакам і смерть собача!
— А тепер — розходьтесь, панове, — порадив Барабаш. — Ось і в казани б'ють полуднувати.
Хлопці розійшлися, і Барабаш залишився сам на сам з Бородавкою.
— Нащо ти відкладаєш раду? — спитав Бородавка, прямуючи з Барабашем до майдану. — Старшина ж теж скрегоче зубами з люті, бо нема солі. Та й торгівлі заважають оці жовнірські вибрики.
— Хто раз опікся на молоці — той і на воду дме, — спокійно посміхнувся Барабаш.
— Та вони ж увесь час кажуть, що треба ланів бити.
— Ну й хай кажуть. Але й вірити їм не треба, бо коли їм корисно панів бити — підуть вони з нами, а коли стане корисніше нас зрадити — зрадять нас, не почухавшись.
— Та це вірно, — зауважив Бородавка. — Але я гадаю, що варт піти до Сагайдака. Голова в нього путяща. Поговорили б, згодилися, щоб завтра марно не сперечатися.
Барабаш аж спинився і витріщив на Бородавку очі.
— Та ти з глузду з'їхав, чи що? Ворогові, старшині, про своє розпатякати?
— Та який же він ворог?! Сам із голоти! — зніяковів Бородавка.
— Коли ж він був голотою? Десять років тому. Та йому вже кармазини до шкури приросли. Сам старшина і за старшину тягне.
— Так і ми ж з тобою тепер старшини, — образився Бородавка. — Курінні отамани, не будь-які козаки.
— Що?! Та ти мене до Сагайдака дорівнюєш, дурню нещасний?! Хто його обирав — ми чи старшина? Кому він роздає козацькі землі? Хто в нього дістає хліб козацький? Ми чи всякі Танцюри та Ничипоренки за свої човни? Тьху, аж слухати гидко! Невже б ми з тобою підписали постанови житомирської комісії на козаків чи ганяли під Москву козацьку силу?
— Та ти не гавкай, як собака. Теж пельку дереш, як перший-ліпший пан, — образився Бородавка. — І чорт з тобою! Не піду до нього. Але ж і ти дурень вошивий, ось що, — додав він і подався до шинку.
Барабаш спересердя аж плюнув і рушив далі. А Бородавка довго бурчав собі під ніс і замовк, тільки переступивши поріг шинку.
— Теж пан об'явився! – промурмотів він, сідаючи на — лаву.
— Гей, шинкарю, горілки та чим заїсти, — гукнув він худорлявого єврея-шинкаря.
Нетяги впізнали отамана, потіснилися і звільнили йому місце на покуті. Бородавка задоволено посміхнувся й подякував:
— Випий, батьку, нашого меду! — піднесли вони йому кухля.
— Спасибі, друзі! Гей, шинкарю, ще горілки! По кварті на душу, — крикнув він. — Я частую.
І поки шинкар метушився, наточуючи повні кухлі й келихи, Бородавка ковтав міцне питво й думав: "Іч, чортів син! Гадає, що на всьому розуміється краще за всіх на світі. Сагайдакові не йме віри. Правда, що Сагайдак з багатирями приятелює. Так я це йому вже казав просто в вічі. І тепер знов скажу. Хай не пишається булавою і не забуває, що він з голоти".
Бородавка думав і непомітно перехиляв кухоль за кухлем. Войовничий запал здіймався хвилею в грудях. Скляні очі. Гарячий червінь виступив на вилицях.
(Продовження на наступній сторінці)