— А ми йому сінця підкинемо, щоб забажалося попоїсти, або в інший бік привабимо, — підморгнув Свиридович. — А тепер, коли ми зрозуміли один одного, допоможіть мені, панове, зберіть до мене курінних отаманів. Тільки не всіх: такі, як Бородавка, Зануда, Лимаренко та Барабаш, — нам не потрібні. Скажіть, що запрошує негайно військовий осавул у важливій справі, але тихенько, щоб жодний собака про це не довідався.
ЗА НАКАЗОМ БЕГЛЕР-БЕЯ
Вдосвіта тяглися до Каффи круторогі буйволи з важкими гарбами винограду, червонобоких яблук і кизилу, з горіхами, динями та кавунами, з масною бринзою та жбанами молока, з лантухами пшениці, сорго та кукурудзи або сарацинського ячменю, яким годують у Туреччині коней, замість вівса.
Всуміш із гарбами та мажарами бігли вухасті осли з величезними кошами на боках і чітко дріботіли по каменистій дорозі своїми маленькими міцними копитцями.
Здіймаючи куряву, трюхали брудно-сірі отари, вистрибували кози і, похнюпившись, ішли на продаж невільники.
Верхи й на гарбах їхали стрункі молоді татари і неквапливі поважні діди в строкатих халатах і завивалах, і білі примари у фередже з вузькими прорізами для очей, і ліниві гладкі крамарі — караїми — в довгих оксамитових шатах, і греки, і вірмени, і стрункі італійці з білими, як мигдаль, зубами і співучою мовою, і мовчазні турки-османи з барвистими сюбхе [218] в засмаглих пальцях.
Кожен що-небудь віз або гнав до Каффи з її двоповерховими вежами, перетятими зубчастим карнизом, із важкими залізними брамами і чотирма бійницями для гармат над їх стрілкуватим склепінням.
Близько тисячі возів проходить щоранку крізь каффські брами — і місто або споживає привезене, або вантажить кораблі і відправляє до Стамбула, Самсуна, Амазії, Бургаса, Варни, Трапезунда, Сінопа і Александрії, а іноді і до італійських портів — Генуї, Венеції і Мессіни — разом із невільниками з Майдану Сліз.
Навколо каффських мурів кучерявляться фруктові сади, виноградники і баштани, трояндові й тютюнові плантації, ховаються в них білі хатинки вільновідпущених і пишні садиби євреїв та караїмів, яким до останнього часу дозволялося жити тільки за мурами міста. Тут спритні маклери і купці перехоплюють всіх, хто йде або їде до міста, скуповують за безцінь товари і перепродують їх потім на ринку.
Але сьогодні було не до того.
По всіх шляхах і роздоріжжях сновигали схвильовані люди — і росли, і ширилися неймовірні чутки:
— Абдул скликав до себе старшинство і наказав, щоб у кожній караїмській родині спряли за ніч по три ока [219] шовку і принесли йому завтра опівдні готове прядиво або сплатили по десять золотих гасене чи то дали молоду жінку на продаж.
— Та хіба ж це можливо — три ока?! — лунали обурені вигуки. — Та краща прядуха не впорається з ними за тиждень!
— Та й шовку не відшукаєш ніде. За мить розхапали все до останнього кокона.
.— І ціни на нього потроїлися!
— Авжеж! Одним лихо, а другим — зиск!
— І тепер не купиш його ані за яку ціну.
— А хіба не можна спрясти вовну замість шовку? — питала одна з циганок, щось розраховуючи про себе.
— Благали. Відмовив, собака.
— А жінки виють. Нікого не вабить неволя.
І в іншій групі з жахом шепотіли караїмки, поводячи опуклими чорними і блискучими, як маслини, очима. — Падишах мусить випровадити до Персії десять тисяч невільниць, а на невільницьких ринках немає рабинь. — Чому ж він не відрядив Кантемир-мурзу в напад на Україну? Взяв би вдесятеро.
— Еге!.. Невільниці потрібні зараз, бо перси інакше не замиряться з нами. А на ясир довелося б чекати місяців зо три.
І невідомо звідки пішла в народі чутка, ніби рекрутів теж беруть не до війська, а в живу данину перському шахові. Чутка ширилася, обростала новими подробицями, запалювала обуренням селян, що приходили вранці до Каффи, викликала вибух розпачу серед обдурених зсиротілих родин. І йшли до Каффи батьки і жінки, брати і діди з сльозами і лементом на останнє побачення з рекрутами.
А біля синагоги юрбилися караїмські діди і з розпачем оточили сивобородого реб Самуїла і, здіймаючи руки до неба, слухали, що він розповідав.
— Покликав гахама [220] Абдул і каже: "Ви викрали велику амфору [221] золота, закопану в дервішівському монастирі. Щоб за добу ваша громада приставила таку ж амфору, бо вижену вас геть із Каффи і позбавлю права крамарювати і торгувати невільниками".
— Ой! Боже Авраама, Ісаака і Якова! Та всі ми вкупі не маємо стільки золота! — ойкнув один із слухачів. І полетіли розпачливі вигуки, схрещуючись і покриваючи один одного.
— Та хіба ж ми злодїї?!
— Хай зроблять трус!
— Хай доведуть, що ми вкрали!
— Ми навіть не знали, що є такий скарб!
— І де він заритий!
Але той, що розповідав, тільки тоскно похитав головою.
— Ой, та хіба ж з ним можна говорити! Звір! Справжній звір. Селімові треба грошей, щоб відкупитися від походу. Обридло йому на війні... А впало воно на нашу бідолашну голову...
— А що відповів Абдулові гахам?
Старий знизав плечима:
— Пішов до нього вдруге торгуватися, а з ним рабині і купці.
— А тим часом позамикали наші крамниці, щоб ми голодували, — кинув хтось.
Кущі і дерева, скелі і рівчаки пливли назустріч, мигтіли праворуч, ліворуч і зникали десь позаду. Горпина і Шафіге мало не бігли. Гнав Шафіге одвічний материнський інстинкт, наче вовчицю за мисливцем, що забрав її вовченят.
— А що, коли його вже відправили до Стамбула? — в сотий раз питала вона Горпину. — Як ти гадаєш: він ще тут?
— Та, певно ж, тут, — заспокоювала Горпина. — Хлопчиків брали скрізь. За один день вони не могли впоратися... Сядьмо на хвилиночку, Шафіге. Зморилася я, та й дитину час годувати.
Шафіге нехотя сіла на камінь і нетерпляче дивилася, як Горпина виймає перса, важкі від молока, як жадібно припадає до них дитина і ссе, ссе. Хвилини стають вічністю. "Швидше! Швидше!" — благає вся її істота. Ох, як ця дитина довго ссе!.. Чи то в Горпини забагато молока?!
Нарешті дитина, насмокталася і почала куняти.
— Дай мені Юсуфа, Горпіне. Тобі важко нести, — благала Шафіге, переступаючи з ноги на ногу.
І, взявши дитину, кинулася далі. Щоб скоротити путь, вони йшли навпростець, крізь чагарник і балки. І за дві години замайоріла перед ними Каффа.
Тут низенькі кам'яні мури, паркани і ліси перетяли їм путь. Довелося вийти на битий шлях. І тут бурхливий потік людей, худоби, гарб і мажар, коней і ослів підхопив і помчав їх з собою. Швидше! Швидше! Ось і кладовище з невисокими надгробними каменями з жовтого вапняку або блакитного фаянсу, мережані закрутками арабських письмен.
Жінки кинулися навпростець і опинилися по той бік кладовища на карасу-базарському шляху. Тепер уже близько. Ось і біла хата серед соняшників, що дивляться на схід сонця зчорнілими обличчями в бриж ах жовтих пелюсток.
— Горпиночко, серденько! Шафіге! От не чекала, — радісно кинулася до них Олена, блимаючи веселими очима. — А я тільки що подоїла кози. Заходьте. Почастую вас сиродоєм із коржиками.
— Лихо в нас. Прийшли по пораду, — вирвалося у Шафіге. — Забрали мого Меметика.
І заплакала голосно.
— Хто забрав? Як?
Шафіге ридала. Горпина нашвидку розповіла про яничарів і про пораду Мураз-заде. Загасли, потьмарилися карі очі. Розтанула усмішка на пухких губах, а кирпатенький носик співчутливо внтягнувся.
— Ах, падлюки! Ах, шкуродери! — палко обурилася Олена; — Чула я про це на базарі, та не йняла віри.
— Забрали... Наче ягняток під ніж, — ридала Шафіге. — Аллах, аллах, нащо така мука?!
— Нащо? — палко схопилася Олена. — Щоб мурзам та беям було солодше. Щоб аги та різні хабарники сито жили. Невже, тіточко, не бачите, що скрізь, по всьому світу — одне: бідні люди сльозами вмиваються та суху скоринку гризуть, а пани з жиру скаженіють, щоб їм луснути?!
— Підв'яжи язика, жінко, бо не зносити тобі голови, — кинув Панас, підводячись з лави.
Шафіге злякано метнулась у куток, опускаючи фередже, а Олена замахала на чоловіка руками, потім кинулася до татарки. — Не лякайся, серденько. Це мій чоловік, — заспокоювала вона гостю. — Не ховайтеся. Сідайте. Відпочивайте! Це ж не жарт. Відмахати шість фарсахів від Чабан-Таша. Розкажіть Панасові, що з вами сталося. Він вам допоможе. Поснідаємо та підемо до Каффи. Без Панаса все'дно не обійдетесь.
Шафіге зрозуміла, що нема чого соромитися, але важко було відкараскатися від старої звички, і сіла вона лише тоді, коли Панас замкнув двері, щоб не зайшов хтось знадвору і не побачив її.
(Продовження на наступній сторінці)