— Божевільний! Та коли б я таке слово кинув козацтву, так за тиждень про це знала б уся країна від Ворскли до Карпат і від Чернігова до Січі. Довідалися б пани про наші наміри і не чекали б нашого виступу, Розчавили б нас, як жменьку хробаків. Де ти таке бачив, щоб ватажки розповідали ворогові про свої військові заміри? Мовчати треба. Мовчати, як мерцям, і таємно готуватися до бою. І якщо ти десь бовкнеш зайве слово, — сам, як Юда, зрадиш волю козацьку.
Бородавка почухав потилицю і щиро зітхнув:
— Ех, батьку! Та коли б я знав!.. Та хіба б я таке базікав? Та я шаблюкою був би зарубав кожного, хто на тебе пельку роззявив би.
— А мені, гадаєш, не боляче?.. А сумління мене не катує, казав Сагайдачний, як актор, входячи в свою роль і зливаючись із нею, — коли моя наречена десь ридає в турецькій неволі, муку невільницьку приймає, а я не хочу війську вклонитися, просити, щоб урятувати її. Бо не хочу і не можу я пролити жодної краплі козацької крові задля свого власного щастя, поки не перемогли ми свого головного одвічного ворога. Не хочу розпорошити те, що збираю я для останньої боротьби на життя і смерть. А може, її вже потурчили? Може, зараз, в оцю хвилину, гвалтує її розпусний баша або мурза в своєму гаремі. А я мовчу... І мовчатиму, — скочив Сагайдачний з місця, — тому що в козака одна родина — Запорозьке військо і одна батьківщина — Січ-мати.
Бородавка мовчав, приголомшений, пригнічений. Упустив люльку і не міг її підняти. Сагайдачний раптом виріс в його очах, перетворився на казкового велетня, героя, мученика і страдника за свій обов'язок.
І стиха, відчуваючи, як щось лоскоче йому в горлі, низько вклонився йому Бородавка.
— Прости, батьку... Не знали ми, в думках навіть не було... Та хіба ж ми тебе не любимо й не шануємо!.. Хіба ж ти не наш рідний батько, не наш ватажок? Eгe-гe! Ta весь світ тебе знає й боїться. Сам султан тікав від тебе, киваючи п'ятами. Та горло я тому передеру ось цими руками, хто наважиться про тебе гавкнути зайве, орле ти наш непереможний!
— Ех, синку, — поблажливо всміхнувся Сагайдачний. — Допіру ревів, як бугай, а зараз співаєш акафісти. Іди, дурненький! Час вечеряти. Проспись, а завтра подумаємо, що його діяти... Але Жолкевського нема чого боятися. В нього жменька. Сором козакові тремтіти перед нею. Ми не діти і не курчата перед шулікою.
Бородавка постояв ще хвилину, похитав головою, почухав потилицю, захоплено посміхаючись, і затупотів до дверей важкими чобітьми.
А Сагайдачний підвівся з місця і стурбовано заходив з кутка в куток.
Не встигли причинитися двері за Бородавкою, як на порозі виріс Свиридович:
— Можна до пана гетьмана? — шанобливо схилив він голову.
— Можна, можна, пане осавуле. Я сам думав по вас послати, — відповів Сагайдачний, але вираз схвильованості не зник з його обличчя.
— Пан гетьман усе ще схвильований, — зітхнув Свиридович. — Розумію і співчуваю. Я тільки раз бачив прекрасну панну Настю, але знаю, що за такі очі можна головою наложити. Бідна! Серце кров'ю обкипає, думаючи, як вона там страждає.
— Так... важко... Але не тільки тому. Щомить нові прикрості. Нелегко гетьманувати на Січі, — відповів Сагайдачний і по хвилі спитав: — Що скажете, пане?
— Гадаю, що моя пропозиція розвіє хмари з чола пана гетьмана, — чемно вклонився Свиридович.
Віч-на-віч із Сагайдачним він говорив своєю звичною вибагливою мовою, не підроблюючись під голоту і більшість січовиків. — Допіру розійшлися від мене курінні отамани. Я скликав їх на маленьку нараду ось у якій справі: чули ми з Танцюрою оповідання Коржа і подумали, що багато води втекло за місяць. Час нам подбати про новий похід на береги Понта Евксінського, а пану гетьманові час подумати й про панну Настю. Човни повернулися з Києва і гниють по затоках. А ловити на них деркунів та плотицю — таке ж безглуздя, як палити з гармат по комашні або сіяти решетом дніпрову воду. Ані користі, ані розваги. Візьмемо щось з вісімдесят-сто човнів, посадимо на них голоту — хай хміль з голови повибивають та здобудуть нам і собі хліба козацького. Надто-бо вони вже галасують та лізуть, де їм не треба.
Свиридович наче читав у душі Сагайдачного. Сагайдачний схопився з місця і схвильовано стиснув йому руку...
— Невже ви так і ухвалили?
— Сливе так. З тридцяти восьми курінних отаманів я запросив тридцять чотири. Таких, як Бородавка, Барабаш та Зануда, нам не треба... Дали згоду тридцятеро. Решта вагається: вони бояться, що не буде куди збути збіжжя. Вони відправляли його до Ак-Кермена [231] і вантажили там на турецькі томбази. Я їх запевняв, що в разі походу саме військо купить для себе все до останнього лантуха: Тут я вже рискнув, не порадившись з паном гетьманом... Вони ще не дали відповіді, але, якщо пан гетьман згодний, я можу зараз дати їм завдаток. Тоді справу остаточно розв'яжемо і завтра вранці почнемо орудувати. Важко це буде. Голота аж зубами скрегоче на пана Жолкевського. Доведеться добре за них узятись, а головне — усунути баламутів та ватажків. Я вже вжив деяких заходів: наприклад, відрядив Балику на розвідку. Хай він докладно довідається, де розташовані польські загони, скільки їх, яка в них армата... Нам це докладно відомо, але... поки він вернеться, справу розв'яжемо без його участі.
Сагайдачний замислився.
— Він розумів, що старшина на Січі все. Але бували хвилини, коли "оскаженіла голота" не піддавалася ні якому му впливові і замість робити те, що бажалося старшині, кидала її з каменем на шиї в Дніпро. Боротьба буде розпачлива й бурхлива. Давно забув він хвилини вагань і сумнівів, бо для ногаїв і кримських беїв наскоки на козацький степ були постійним джерелом прибутків, а не помстою за морські походи, як офіціально пояснювали турецькі дипломати. Та й Жолкевський його не лякав бутафорською блокадою Січі. Але як втлумачити бурхливій черні, що ніяка небезпека їй не загрожує і що від походу вона матиме тільки прибуток.
І уривчасто і гнівно кидав він принишклому Свиридовичу:
— Так... Але я вже досхочу наслухався нашого голотського трибуна. Він назвав мене зрадником, панським попихачем і ще казна-чим. Я його заспокоїв, але... за ним та за Дмитром Барабашем — тисяч із двадцять, а може, й більше. Він напідпитку був і вибовтав усе, що думав. Отже, треба спочатку добре зважити, чи є надія приборкати це бурлацтво. Погано те, що старшина весь час роздмухувала такі настрої, а тепер доведеться їх гасити.
Свиридович мовчав. Він розумів, що в разі вибуху — його голова впаде перша з пліч. Але заказано йому шляхи до Польщі. Баніт, вигнанець, засуджений на смерть, тільки на Січі був він у відносній безпеці. Але, незважаючи на свою тактовність і спритність, він завжди відчував деяке недовір'я до себе, як до пана і шляхтича. Одчайдушно сміливий і хитрий, він наважився кинути в гру всі свої козирі, але чужими руками.
І, гордовито тріпнувши оселедцем, Свиридович підвівся з місця.
— Жереб кинуто, пане гетьмане. І що складніша гра, то вона принадніша. Хоч і вважають нас, поляків, за поганих дипломатів, але я сподіваюся на перемогу. Я тільки просив би, що б пан гетьман дозволив мені поговорити віч-на-віч із Коржем.
— Нащо? — здивувався Сагайдачний.
— Хай це буде поки що наша маленька таємниця. Дозвольте ввійти до нього на хвилинку, — всміхнувся Свиридович і, дзенькнувши острогами, зник за дверима світлиці.
Біля гетьманського будинку зібралася чимала юрба.
Всім цікаво було побачити Коржа, привітати його з поверненням, а головне — розпитати про напад жовнірів на чумацьку валку. Але гетьманські джури нікого не пускали до Коржа, крім кобзарів, шануючи їх сиве волосся; та й їм суворо наказали недовго затримуватися в колишнього невільника.
Корж тим часом добре помився й переодягнувся у все чисте, що послужливо подав йому Юзик. Він якраз збирався поспати, коли ввійшов до нього сліпий дід Онопрій з однооким Юхимом Камбулою і ще двома кобзарями.
Всі вони теж не один раз бували в Криму і Туреччині і хотіли якомога швидше розпитати Коржа про всіх інших галерників, а також про всі останні новини, що блискавично облетіли і схвилювали всю Січ.
Розмова почалася з неволі, тому що багатьох галерників розшукували кобзарі за дорученням родичів і товаришів, щоб викупити їх.
— А де Лутоха, підсусідок Повчанських? — питав дід Онопрій, перебираючи в пам'яті захоплених в неволю козаків.
— Взимку помер. Замерз біля опачини, — з лаконічною суворістю відповів Корж.
— Царство йому небесне, — побожно перехрестився сліпий. — Добрий козак був. А Ступиця?
— Ступицю забило тією ж щоглою, що й мене покалічила. Кинули його бусурмани У море без погребу, як худобу.
В цю мить ввійшов до світлиці Харлик Свиридович.
— Здорові були, люди добрі, й ти, Даниле. Добре, що хоч ти один з того світу до нас повернувся. Отже, тепер будеш щасливий.
Корж стримано подякував, а кобзарі підвелися і низько вклонилися осавулові.
— Здоров був і ти, пане осавулове, — відповідали вони, пізнавши його і з голосу, і з мелодійного дзенькоту срібних острог.
Свиридович сів біля столу і мовчки слухав розмову кобзарів з Коржем. Кобзарі питали за знайомих козаків, і майже на кожне ім'я Корж лаконічно відповідав: "Помер", або: "Забито таволгою. Ще живого у море кинули рибам", або: "Покарано на горло за втечу".
(Продовження на наступній сторінці)