— До цитаделі. Там наші хлопчики. Витягни, Олено, гроші, — обернувся він до дружини, — бо якщо здибаємо агу, треба одразу його добре підмастити. Тут вже не можна ловити гав.
Вулички були колінкуваті й переплутані, а іноді такі вузькі, що другі поверхи й балкони мало не торкалися один одного, перетворюючи їх на напівтемні льохи і сходи, що стрімко здіймалися вгору.
Цитадель була на горі, у північно-східному кінці міста. Другий зубчастий мур із дванадцятьма вежами і чотирма брамами замикав її з усіх боків. Тут був зимовий палац беглер-бея, казарми, де сиділи під сторожею хлопчики, рекрути й жінки, і кілька міських будівель часів імператора Юстініана. Здалека долинав гуркіт міста, наче морський прибій.
Панас обійшов наріжну вежу і наблизився до брами, де чатував його знайомий воротар-мурин.
— Почекайте тут, — спинив він жінок, — а я довідаюся, що і як.
Панас кахикнув і обережно стукнув у прозурку. Під лунким склепінням загупали важкі кроки.
— Чого треба? — прохрипів незнайомий голос.
— Я до Масуда Ель Джеббара, господарю, — вклонився Панас. — Пропусти мене до чатівні.
— Проходь, проходь! Масуда нема, його заступлено! — гаркнув яничар і прибив прозурку.
Заступлено?! Не може бути! Масуд присягався бородою пророка, що чатуватиме до присмерків, а зараз одинадцята година. Це руйнувало всі Панасові плани. Нерішуче простояв він з хвилинку і знову постукав у браму. Почулася мідна лайка, і в прозурці з'явилися настовбурчені вуса. — Довго ти тут стоятимеш, собако?! — вилаявся воротар. — Геть звідси! Сказано — нема Масуда.
"А щоб тебе грім убив", — побажав йому про себе Панас, а вголос відповів спокійно:
— Так, господарю. Я б ніколи не наважився тебе турбувати, але Масуд наказав мені прийти по речі Гусейн-аги. Мабуть, ти мені скажеш, де і коли я зможу його побачити?
Гусейн-аги! Це змінювало справу.
— Масуд пішов, — прохрипів воротар трохи лагідніше. — Він казав, що піде на карасу-базарський шлях до знайомого гяура, де можна здобути трохи борошна, а Гусейн-ага спить і наказав, щоб жодний собака не турбував його до зухру.
Панасові і дух забило. Це означає, що є серйозні новини і що Масуд пішов його попередити. Швидко перебіг він майдан і наблизився до жінок.
— Біжи, Олено, додому. Масуд пішов до нас. Розпитай у нього все докладно, і, якщо він попрохає борошна або городини, — дай йому хоч повний лантух. Але нічого не переплутай. І ви, тіточко, ідіть з Оленою. Поговоріть з Масудом. Людина він сердечна, хоч пика в нього чорна, як дьоготь у мазниці. А ми з Горпиною підемо поки до порту. Та не забудьте про циганча.
— А тепер, любонька, можна й до Данила, — підморгнув Панас, коли Олена щезла за рогом з татаркою. — Та не тремтіть, як осика: не чужий вам Данило і не немовля. Знає, яка баб'яча доля в неволі... А про татарча поки що анічичирк. Все якось налагодиться...
Горпина мовчала. Ішли вони швидко, мало не бігли з гори, а назустріч їм зростав рев юрби і прокльони голодних. Юрба поривалася до Ісаакового палацу, скаженіючи і скипаючи обуренням.
— Віддай нам наших дітей, живолупе! — волали жінки, розмахуючи кулаками.
— Хліба! Хліба голодним! — напирали майстри.
— Смерть павукові!
— Упиреві клятому! — лунали вигуки.
Яничари ледве стримували юрбу. Ісааків палац стояв над нею мовчазний і похмурий, наче скеля серед бурунів.
Величезні брили цоколю... Перший поверх з вузенькими загратованими віконцями, а над ними — ще два поверхи з крижаними озерами широких венеціанських вікон і каріатидами з мармуру і бронзи.
— Продав наших дітей у неволю...
— Віддав за золото вільних людей.
— Залити б йому горло розтопленим золотом, щоб подавився, клятий.
Важкий камінь злетів над юрбою, пущений дужим чинбарем, — і розбіглося венеціанським склом густе павутиння щілинок.
— А-а-а-а!!!
Це прорвало греблю. Юрба кинулася до палацу, зім'яла яничарську охорону, як весняна повідь, що трощить і ламає все. І задзвеніли віконні шибки, загупали важкі чоботи і сокири, трощачи двері, окуті міддю і бронзою.
А за рогом, на майдані, обступили майстри своїх уста-башів.
— Годі нам голодувати! — наступали вони щільною юрбою. — Комори ломляться в такіє, а наші діти не мають крихітки хліба.
— Ноги підламуються з голоду!
— Робота з рук валиться, а щури та миші живляться нашим борошном!
Уста-баші розгублено туляться один до одного. Бліді, тремтячі, щось белькочуть вони білими з жаху вустами, але слова їх тануть в загрозливому peвi юрби, як дощ на поверхні моря. І як тло, що відтіняє могутнє обурення майстрів, дзвенять за рогом шибки і бронзові грати в похмурому палаці посесора Ісаака...
— Це не наше борошно, — надсаджується уста-баші пекарів, відчуваючи, як його щелепи зрадницьки вибивають дроб. — Борошно купив у нахипа капудан-баша. Ми ж не маємо права віддати вам продане.
Але це було іскрою в порох.
— Як-то?!! Продати наше борошно, коли у місті голод!
— Відібрати в голодних!
— І це свої ремісницькі верховоди!
— Та що ж ви, падлюки, дивилися? — схопив свого уста-башу м'язистий коваль. — Ви ж мусили нас захищати!
— Та хіба ж цех нам заступник? Їм аби тягти з нac десятину того, що ми заробляємо, та ще й роботи вимагати "для порятунку душі"... А коли треба нам щось заробити або допомогти нам — так зась, — кричав засмаглий чинбар, видершись на чиїсь ворота.
І загула юрба, заклекотіла обуреними басистими голосами:
— Самі шкуролупи нещасні!
— Камінь на шию їм, зрадникам!
— ...Та у море!
— Камінь на шию! — підхопила юрба. — Камінь!
І сотні рук простерлися до блідих уста-башів, перед якими стоять ремісники, понуривши очі у землю, не наважаючись ворухнути рукою або підвести голос.
— Та ні... заспокойтеся, браття! Ви теж дістанете хліба, — заборсався ковальський уста-баша. А інші здіймали до неба тремтячі руки та волали на всі голоси:
— Ми перекажемо нахипові!
— Він умовиться з капуданом.
— Умовиться? Пізно! До всіх шайтанів нахипа і вас разом із ним!
— Догосподарювалися, шахраї!
— Бий нахипа з уста-башами! — прокотилося юрбою. — Ходімо до такіє!
— Візьмемо там наше борошно!
— Бий нахипа!
— Би-и-ий!!!
І посунула могутня й бурхлива юрба тихими заломистими вуличками, залитими вогняним золотом сонця. Вилискували жилаві кулаки. Блищали ножі, молоти, киї та голоблі, нашвидку видерті з ближчих мажар. Сліпучо червоніли хустки й ганчірки, якими цехові пов'язують собі голови на роботі.
Прибивалися хвіртки й ворота. З гуркотом засувалися засувки й ключі. А з балконів та пласких дахів, з-за грат мушарабій стежили за юрбою злякані і цікаві очі, і шепотіли тремтячі вуста:
— Аллах! Вони йдуть до такіє, наче військо на ворожу фортецю.
Паніка перекинулася на базар. Заметушилися жінки і ховалися у тихі провулки. Крамарі зачиняли крамниці і ятки. Ревли осли, кричали погоничі, гавкали собаки, що сотнями живуть на вулицях Каффи, і пронизливо плакали діти на руках переляканих матерів.
А на сонячному дворі цитаделі шикувалися рекрути, дівчата й аджем-оглани. І коли на базарі почали розбивати крамниці і вдерлися ремісники до такіє, замайорів у далечині їх похід.
Рекрути йшли вільно, але жінок та хлопчаків пов'язували шістками, наче ясир. Яничари й спагі [232] оточили їх подвійним колом і з ятаганами наголо пильно стежили за ними і відганяли народ.
— Женуть!
— Женуть у гавань на галери! — прокотилося провулками.
— Рахілю! Донечко моя любенька! — кинулася до дівчат стара караїмка. Але високий стрункий яничар відштовхнув її чоботом, і вона покотилася під ноги юрбі.
— Звірi! Шайтани! — заволала вона. — Хай розверзеться під вами земля! Хай проковтне вас саме пекло!
— Ой, куди ж їх женуть?! — вили жінки рекрутів, намагаючись пробитися до своїх чоловіків.
— У неволю женуть!
— Навіки! — залунали вигуки в юрбі.
— Стійте! — гримнув широкоплечий коваль з грудьми, наче вилитими з чавуну. — Стійте! Вас обдурили! Вас женуть не на війну, а в неволю. Чуєте? У неволю! У живу данину перському шахові, бо він не замиряється з падишахом без живої данини.
— У неволю?!!
— Вас обдурено!!!
— Зраджено! — підхопила юрба.
А жінки і сестри рекрутів завили, здираючи з себе фередже, дряпаючи собі обличчя і посипаючи голову порохом і попелом, як на похороні.
— Вас обдурено!
— Вас женуть у неволю!
(Продовження на наступній сторінці)