І всі завмерли, як зачаровані.
Садик не помилявся. Стріляли на баржі, де сиділи відкуті від опачин веслярі. Невільники били дозорців, кидали їх у хвилі, душили їх ланцюгами і просто руками і, видираючись на сандал, що стояв на якорі, поруч баржі, нашвидку озброювалися для дальшого бою. На капуданському містку відстрілювалася жменька сейменів [234]. Блимали на сонці пістолі й ятагани. Панас ураз зрозумів, у чому річ. Перед очима постали п'ять клятих років біля опачини, червона таволга, кайдани, весь невимовний біль образ, і вся зненависть до каторги спалахнула вогнем. Він випростався і скочив на барило.
— Панове, — міцно пролунав його голос, — дивіться! Повстали галерники. Нам важко, а їм удесятеро. Рятуйте їх, хто в бога вірує! Зробімо хоч раз добре діло.
— Бий сейменів! — гаркнули вантажники і кинулися на допомогу.
Бій на баржі розгорався. Миготіли у повітрі дошки від бортів, лави, опачини і ланцюги. З жахливою силою падали вони на голови дозорців.
— Aмa-a-aн!!! Ама-а-а-ан!!! — репетували вони.
Тріщали постріли. Дзвеніли леза. Смерділо порохом, і дим його стояв у повітрі густим кучерявим туманом.
— Бий дозорців!
— Алла! Алла!
— Бий!!! — котилося над великими скляними хвилями.
Шубовстали у воду забиті. Лускали черепи перестиглими кавунами. Прокльони та зойки, благання і лайки котилися далеко затокою.
Опір сейменів слабішав. Одні кидалися у море, намагаючись доплисти до берегів, інші билися з мужністю poзпачу, але не благали пощади.
І далеко лунало над морем:
— Би-ий! Би-ий!!!.
Легкий вітер відносив кучеряві клубки порохового диму. Іскрами спалахували і згасали шабельні леза. І лезами горіло сонце на смарагдових хвилях.
Недобиті сеймени кидали зброю і, здіймаючи руки, волали, божевільно витріщивши очі:
— Ама-а-ан!!! Ама-а-ан!!!
Панас з купою вантажників волік зеленого з жаху капудана:
— Ану, хлопці! В кого є мотузок поміцніше? Підтягніть його до реї замість паруса! Десяток рук накидали йому на шию зашморг. Молодий,. бронзовий від засмаги і блискучий від поту сірієць видерся з спритністю мавпи на рею і, сидячи на ній верхи, міцно прикручував кінець мотузка... А Панас вже відмикав невільницькі кайдани і з несамовитою радістю кидав їх за борт у зелені гранчасті кучугури.
З міста долинала стрілянина, дзвін розбиваних шибок, стук сокир і молотів, якими трощили двері крамниць. Але все тануло в покликах, що з кінця в кінець летіли вздовж Каффської затоки.
— Би-ий!!! Би-ий!!! На волю!!!
На "Еріклі" відстрілювалася жменька сейменів. Коли блиснуло багряне полум'я, сягнув чорний стовп диму — і охнув важкий вибух. Це іскра потрапила в пороховий льох.
Галера постояла з хвилину, наче вагаючись, що робити, потім осіла на корму, як пінгвін, що сідає на лапки, гойднулася раз-два — і провалилася у смарагдову зибінь, закрутивши широку вікнину.
Горпина сиділа ні жива ні мертва. Постріли, гуркіт і дзвін зброї приголомшили її. Сморід порохового диму не давав дихати. Але все було ніщо перед бурею, що клекотала в її грудях.
Данило...
Зараз підійде він, не бідний невільник, а месник, грізний і жахливий, як Саваоф, намальований у бані грецької церкви. Конвульсивно стискала вона ганчірку з грошима, зібраними на викуп його, і, не пам'ятаючи себе, шепотіла: — Господи!.. Господи!.. Заступи, спаси!..
І сама не знала, чого благає тремтячими з жаху вустами.
Десь глибоко прокидалася туга за дитиною, кликав Нур'ялі, лагідний рибалка. І, затикаючи вуха від стрілянини, ховаючись від сонця і світла, від власних вагань і думок, впала Горпина обличчям на лантухи, закриваючи голову хусткою.
Стрілянина на галерах ущухла, як догорілий вогонь, а замість пострілів у порту загрюкали діжки, затріщали дошки від скринь, і до звичайних пахощів порту — риби, рогож, смолених канатів і моря — домішалися міцні і тонкі аромати вин, гіркуватий сморід сивухи, пряний пах мигдалю, мускусу і сушених фруктів, сморід юхти і шкір, пахощі ванілі, цинамону та інших прянощів.
— Що з вами, молодичко? Невже вас поранено? — задзвенів над Горпиною турботливий Панасів голос.
Горпина здригнулася і підвела голову.
Над нею нахилився зморений, запорошений Панас. Він смердів порохом, міцним потом і тютюном. А за Панасом стояв якийсь невільник у дранті, хитаючись на нетвердих ногах.
Горпина з жахом відсахнулася, вдивляючись у нього, а той говорив, розводячи руками в ранах від кайданів.
— Нема, молодичко, Данила. Ще навесні продав його капудан-баша. Буря була, щоглу виламало... і впала та щогла Данилові на плечі... Ну, а на каторгах не залишають недужих...
— Кому продано? Де? — як луна, перепитала Горпина.
— Та хто його зна... Мурзакові якомусь у чабани. З того часу ми його вже не бачили. Тільки Лутоха й залишився з вашої сторони, та і він зараз дуба дав... І не шукайте на галерах Данила. Нема його тут.
— Господи!.. Господи!.. — безтямно белькотіла Горпина, стискаючи руки на грудях.
І раптом перехрестилася широким щасливим хрестом.
— Та не журіться, молодичко: в чабанах значно легше. Відшукаємо його, викупимо. Конче відшукаємо. На цей раз не поталанило, вдруге не схибимо, — говорив Панас, не розуміючи, що з нею.
А Горпина вже, підвелася, вже натягала тремтячими руками фередже.
— Почекайте хвилиночку, молодичко. Хіба ж тепер можна самій?.. Чуєте, що робиться? — збентежено повторював Панас, доганяючи Горпину. — Куди ви так поспішаєте?
— Та додому ж, — сміючись і плачучи, кинула Горпина і помчала до моря, де гойдався забутий човник Нур'ялі.
НА КАФФУ!!!
Бучно й весело було другого ранку на Базавлуку. Замість стукотіння сокир, гуркоту ковальських молотів та крику вантажників і рибалок — зранку лунали на Січі пісні, сміх і жарти. Біля шинків і на причалі, в передмісті та по колінкуватих завулках сновигали в юрбі кобзарі. Козаки залюбки слухали їх співи та оповідання або танцювали під дзвінкострунні кобзи, і де-не-де гула вже земля від дрібного тупотіння підбора, і вихором мчали по колу танцюристи, пускаючи по вітру чуприни, віддираючи веселого буйного гопака.
Бородавка прокинувся злий і похмурий з похмілля. Він пригадав розмову з Сагайдачним та Барабашем — і жагучий сором опік йому обличчя. Справді, не треба було лізти до гетьмана. Справді, Сагайдак тепер не той, що колись. І кращі землі, і кращу здобич віддає він срібляникам-дукам, усяким танцюрам та свиридовичам. Навіть замість відданого голоті джури взяв він до себе цього шмаркатого Юзика, з якого не витягнеш ані слова, "Пан гетьман забороняє будь про що комусь розповідати", — тільки й чути від нього. Нащо, нащо поліз він до цього панського підлабузника?! Мабуть, він і не зрадник, але краще було-б промовчати. І що ж вийшло? Перекрутив він розмову по-своєму, обізвав його п'яницею, присоромив... Ось і довів він Сагайдакові його гріхи... Воно справді краще не пити, бо завжди бовкнеш під чаркою щось зайве, а потім і самому соромно на світ дивитися... А тут ще справа така серйозна... А що, як він справді у змові з панами? Хто ж тоді зрадив голоту? Хто сам пішов і розпатякав ворогові про всі її плани й наміри! Як тепер глянути Барабашеві в вічі? Хоч у зашморг лізь, як Юда.
Боліла голова. В роті було кисло й гидко, і ввесь він був як розварена риба.
Бородавка тріпнув чуприною і пішов до криниці. Скинув сорочку й штани, вилив на себе з півдіжки холодної води, паруючи під нею, як кінь на морозі, але й холодна вода не зарадила йому.
"Треба піти похмелитися", — подумав він.
І, важко зітхаючи, подався до шинку...
Побачивши Бородавку, нетяги гучно запросили його до свого кола, всадовили на покуті й піднесли йому, за звичаєм, чарку.
— Еге, хлопці, — посміхнувся Бородавка. — Це не чарка похмелитися, а така, що й знов упитися можна.
— Аякже! Ти в нас, батьку, найбільший — тобі й чарка найбільша, — весело підхопили нетяги.
— Така, що в ній можна й щуплого панка втопити.
— Що й собака її не переплигне.
Бородавка взяв коряк двома руками и перехилив собі під вуса. А нетяги гукнули шинкаря, і той приніс величезну рибину і, за звичаєм, поставили її головою до отамана.
— Ну й рибина! — ахнули нетяги. — Справжній кнур!
Щука справді була пудова. Недолугий шинкар ледве доволік її до стола. Зубата паща дивилася на Бородавку безбарвними вареними очима, а гладке тіло плавало в масній підливі з родзинками.
— Іч, як пащу вищирила, наче панство на хлопів, — розреготався один із нетяг.
— А ти її шаблею в морду! Хай спробує козацького частування.
Бородавка відрізав собі здоровенний шмат риби і щось хотів сказати, але в цю мить у дверях з'явився кобзар.
— Ідіть сюди, дідусю! — крикнуло разом кілька голосів. — Випийте з нами.
— Дай, боже, здоров'я, — стримано вклонився кобзар і переступив високий поріг.
Повільно скинув він торби й віддав поводиреві.
— Жити вам многая літа, не знаючи, по чому ківш лиха.
Нетяги трохи потіснилися і всадовили старого. І знов наблизився шинкар із жбаном горілки і налив кожному по михайликові.
Бородавка пригадав, як присоромив його Сагайдачний, і відсунув від себе корець, але нетяги не в жарт образилися:
— Що ти, батьку, потурнак, чи що? Або гидуєш нашим частуванням?
(Продовження на наступній сторінці)