— Веди на Каффу!
— Турків шарпати!
— Визволяти бідних невільників!
Сагайдачний наблизився до краю помосту й підніс булаву. І вмить ущухло все.
— Не можна, панове, говорити всім разом. Хай скаже хтось один.
— Барабаш!
— Дмитро Барабаш!
— Замотайло!
— Кобиленко-Бурдило!
— До чорта Замотайла! Барабаша!!!
— Добре, вислухаємо і Барабаша, і Бурдила, — згодився Сагайдачний, відносячи булаву. — Говори, Барабаше, перший.
Барабаш зліз на барило, виринувши з моря волохатих червоноверхих шапок.
— Справа, панове, проста. Пани думають заморити нас голодом, а потім загарбати нашу Січі всіх нас повиписувати з реєстру, залишивши при волі козацькій тільки чотири тисячі чоловіка самих багатирів, старшин. А ви всі, панове, будьте нашими хлопами. Хто ж із вас не стане грудьми за оборону своєї волі, на оборону Січі, нашого передмур'я?! Треба вдарити на коронного гетьмана, поки мало в нього сили, щоб він не прочухався, та такого дати йому чосу, щоб пани штани губили, тікаючи від козацького частування.
— Го-го-го! Вірно!
— Тоді вже більше не полізуть.
І заревіли буйні голови:
— На панів!!! Веди на панів!!!
— Ріж до ноги! Щоб жодного шляхтича не залишилося на насіння!
Свиридович нервово смикав вуса. Чому Сагайдачний, дає їм так довго кричати? Але Сагайдачний уже підносив булаву.
— Добре, панове. Це ми зараз обміркуємо. А тепер хай скаже Кобиленко-Бурдило.
Прихильники походу на Каффу виштовхнули на бочку старого Бурдила. Він скинув шапку і, смикаючи ріденьку борідку, чекав, щоб ущухло бурхливе море юрби.
— Добре йти нa ведмедя, — почав він, вилискуючи хитрими жвавими очима, — коли знаєш, що не плигне тобі на потилицю пардуч. Добре й на панів іти, коли спокійно в Дикому Полі. А тепер ногайці знов гуляють нашим степом і женуть у неволю двадцять тисяч бранців. А це наші кревні сестри та брати, жінки та діти, друзі та старі батьки. Невже ж кинемо їх напризволяще і підемо на панів? Та який хижий звір піде полювати, коли мисливець лізе до нього в барліг? Вовчиця — і та біжить за мисливцем, що забрав її вовченят. Невже ж ми, панове, гірші за хижого звіра? Невже ж ми не кинемося навздогін? Ще два-три тижні — і буде пізно. А тепер ще можна накрити Каффу мокрим рядном. Війська там катма. І яничари, і капи-кулу [236] пішли на перську війну. Стоїть Каффа без оборони. Ще ніколи ми не шарпали Каффи. І добре діло б ми зробили, визволивши наших бідних невільників.
— Оце справді, — зітхнув хтось у юрбі.
Але Барабашеві прихильники не піддавалися.
— А тим часом пани старости потягнуть на панщину наших сестер та жінок!
— Почнуть нас на осиках вішати!
— Судити, як власних хлопів!
— Брешеш сучий сину! Тра невільників визволяти! — наступали на них інші.
— Поки тавра невільницького на чолі не випалять!
— Поки не згвалтують наших дівчат!
— Не заберуть хлопчиків у яничари!
Юрба кипіла. Всі кричали, сперечалися, не слухаючи і наступаючи один на одного. Лайка, вигуки, прокльони, загрози стояли над юрбою бучним гамором. Хтось збирався когось утопити в Дніпрі. Когось називали зрадником. І, покриваючи найбучніші голоси, гуло, як грім:
— На Каффу!
— Бий панів!
— На Каффу!
— Щоб не торгували людьми, як худобою!
— Ну й подихайте панськими хлопами!
— Лижіть панські чоботи!
В юрбі сновигала старшина, сіючи чутки і гуртуючи своїх.
— Уже Насух-баша галери стягнув до Очакова.
— А Ширинський бей збирає ногайців.
— І зовсім не Ширинський бей, а Кантемир-мурза.
— А тобі не все дно? Що бей, що мурза — одне стерво.
Барабаш проштовхнувся до Бородавки, що стояв серед нетяг, і смикнув його за жупан.
— Чого мовчиш сучий сину? У виписчики забажалося? Бидло ти панське, а не вільний козак!
Бородавка зиркнув на Барабаша, і його очі налилися кров'ю. Він нахилив голову, ніби збираючись його буцнути.
— А чув ти, падлюко, як старого Нечуйводу татарські хлопчиська закатували на смерть?
— А мало нашого брата пани з світу зживають?
— Так він мені замість рідного батька був. Він мене на Січ сиріткою привіз. Та я за нього сотні татар шкуру спущу.
— Он як! Ах ти, панський попихачу!
Вчорашні друзі міряли один одного очима, збираючись пустити в діло кулаки.
А Барабашеві прихильники вже хапалися за шаблі.
Прихильники морського походу й собі стали дибки. Ось-ось зчиниться бійка.
— Пане гетьмане! Пане гетьмане! Чого ж ви мовчите? — кинувся до Сагайдачного Свиридович.
— Не лізь, баніте! Сам знаю! — гримнув на нього Сагайдачний і підніс булаву.
Але козацтво не помічало умовного знаку. Вони наскакували один на одного, червоні, спітнілі, розлючені.
— За мовчіть, бісові діти! — гримнув Сагайдачний своїм громовим голосом, який було чути навіть у бою, серед гуркоту гармат і брязкоту шабель.
Найближчі обернулися і помітили підведену булаву, що блищала на сонці різнокольоровими іскрами. Наче хвиля тиші пройшла натовпом, змиваючи рев і відносячи його далеко-далеко...
Забувши свою лють, тисячі облич повернулися до помосту.
— Панове! — владно і бучно прокотилося над юрбою. — Бачу я, що поділилися ви на два табори: одні бажають бити панів, а інші — турків та татар шарпати, визволяти невільників.
— Так, батьку, так!
— Вірно!
— Але ж одне одному не завадить. Вистачить славного війська Запорозького на обидва походи. І на Січі залишимо надійну залогу на той випадок, коли б посунула до нас ногайська орда або той-таки гетьман коронний. Соромно козакам боятися одної тисячі миршавеньких панків, коли в нас он скільки сили! — гордовито й невимушено майнув він булавою над майданом.
— Оце здорово! Що ми — баби? — тремтіти перед ворогом! — вирвалося в якогось козарлюги в оксамитовому жупані на голому тілі.
— Ну й батько ж! Хитрий, як лис!
— Тихше, панове! Тра дослухати.
— Слід нам пошарпати Каффу, — казав далі Сагайдачний, відчуваючи ту відмінну тишу, коли промовець вбирає в себе всі погляди і юрба не сміє дихнути, щоб не пропустити жодного слова. — Каффа — це місце кляте, де земля не родить, бо солона вода від наших сліз, де щодня продають бакани-крамарі наших братів за море і зсипають у скрині зароблене на них золото. А тим кривавим золотом виповнена Каффа, як море — водою. І тепер сидять ті крамарі, як павуки серед свого павутиння, чекаючи на нову поживу: женуть ногайці на продаж наших близьких кревних братів, а вони потирають собі руки і підраховують майбутні бариші. А буде їм замість зиску...
— Дуля! — вигукнув із натовпу якийсь нетяга, розпливаючись широко усмішкою
— Авжеж, синку, дуля. Вернемося з походу тижнів за шість-вісім і весело й бадьоро, як годиться звитяжцям, ударимо на панів. А тим часом настане осінь, холоди, дощі... Не люблять холоду пани. Розійдуться вони по замках та фільварках грітися біля груб та камінів, а жовніри порозбігаються, бо їм уже два роки не плачено. Візьмемо їх голіруч. Така моя думка. А тепер поміркуйте самі, панове, як і що нам робити, — закінчив Сагайдачний, опускаючи булаву.
Юрба ще мить мовчала, нерухома й зосереджена, потім почала ділитися на два кола: старшинське, що оточувало гетьмана, і друге, більше, — з самої голоти.
Промова Сагайдачного справила величезне враження. Так говорив він і торік, і позаторік перед своїми блискучими походами. І кожного разу, висловивши свою думку, Сагайдачний навмисно усував себе, щоб кожному здавалося, ніби він прийшов до такого ж висновку самотужки. І кожного разу, приставши до гетьмана, поверталося козацтво, обкурене порохом і славою, від якої йшла обертом не одна молодецька голова. І звикли козаки вірити в нюх і розум Сагайдачного, і мимоволі підпадали під вплив його авторитету. Отже, й тепер лави Барабашевих прихильників чимало порідшали.
— Чого боятися Жолкевського? Невже ми баби?
— Та й пани не журавлі. За море не полетять.
— Панів жменька, а в нас у штанях мокро з переляку.
— Тьху, ганьба! І оце справді соромно, панове, й очі підвести.
— Та Жолкевський до нас і носа не суне.
— Та що там думати! На Каффу!!! — здіймалися палкі вигуки тих, хто не бажав чекати.
Барабаш увесь кипів з люті, образи й обурення. Він відчував, що грунт тікає з-під його ніг. Шия його стала бурякова. Рясний піт виступив на чолі. На скронях набрякли жили.
(Продовження на наступній сторінці)