І, відчуваючи, як ноги зраджують його, а під серцем знов смокче, огидна нудота,— заговорив Горленко, і голос його тремтів і зривався:
— Пробачте, пане. Я гадав, що панові потрібні ці речі. Певно, я не добре зрозумів пана... Дозвольте, коли так, взяти на слово честі ці речі, і за два-три дні я поверну панові решту боргу такими ж грошима, як я позичав.
Це було вигідно. В інший час Доліва-Ясенський не відмовився б від такої пропозиції, але лихвар мав інше на меті.
— На жаль, ніяк не можу згодитися, — зітхнув він, дивлячись на свої жовті пальці. — Вельможний пан вимагає, щоб завтра після ранньої меси я дав йому повний звіт і всі гроші готівкою, — отже, й ті, що я позичав пану полковнику.
Холодний піт виступив у Горленка на чолі. Кінець! І, наче стратенець, що кидається на в'язничого сторожа, щоб через його труп видертися на волю, Горленко знов перейшов у наступ.
— Он як! — прохрипів він і підійшов до вікна. — Вельможний пан ще не спить. Бачите, як сяють вікна палацу? Чуєте музику? Я доб'юся його розпорядження. Він сам відстрочить мені борг або поверне мені мої речі на продаж.
Доліва-Ясенський вперше глянув у вічі своїй жертві. Горленко не відвів очей, але крізь запал воїна, у виру нерівного бою, проглядала полохлива нашорошеність зацькованого звіра. І пильні очі лихваря її вгадали. Два щури зазирнули Горленкові у зіниці і знов сховалися під пергамент повік.
— Спізнилися, пане. Сьогодні я доповів вельможному пану все. Пан граф вважає, що справа надто загальмувалася, і наказав мені поставити питання руба.
— Брешеш, негіднику — скипів Горленко і схопив недолугого лихваря. — Брешеш! І мені, і вельможному панові! Ти гадаєш, що ніхто не знає, скільки ти виторгував за пшеницю і в Гданську, і на Прутських порогах?! Знають! І будуть раді кинути тобі правду у вічі.
Він трусив Доліву-Ясенського, наче старий каптан, витягнений з скрині, і здавалося, що від недолугого тіла лихваря здіймається хмаркою порох.
— Пан збожеволів! — вискнув Доліва, безпорадно мотаючи головою. — Вельможний пан дістав повний звіт... І не стане — говорити в таких справах з різною шушваллю, як...
— Як хто? — загрозливо труснув його Горленко.
— Як різні там Балики та інше хлопство, — викрутився Доліва-Ясенський і, несподівано вислизнувши з Горленкових рук, забіг за письмовий стіл і тричі ляснув у долоні.
Мовчазний пахолок вирізьбився у чорному прорізі дверей.
— На добраніч, пане. Завтра — неділя, отже, позавтра поговоримо докладно. Я буду у Вінницькому суді з півдня аж до нишпорного часу [48], — зловтішно додав він, відбираючи у Горленка останню надію улаштувати справу сам на сам. — Стасику, посвіти панові.
Пахолок підняв свічник.
— Проше пана.
Горленко провів долонею по чолу і, хоч у кімнаті було холодно, витер мокрі від поту пальці об полу жупана. "У земському суді"... [49] Отже, Доліва впише протестацію [50] і вчинить позов проти нього.
— Пане Ясенський, — сказав він слабо, як хворий. — Почекайте хвилинку. Я ще хотів вам дещо сказати... Я довго пана не затримаю, — злякано простер він руку, тому що Доліва рушив до внутрішніх дверей.
Щури знов визирнули з-під повік, нашвидку оглянули знищеного ворога і задоволено заховалися.
— Вийди, хлопче. Тільки не спи і стій тут за дверима, бо пізно, — кинув він Стасикові. — Сідайте, пане полковнику. Мабуть дозволите келех меду? Здається, пан змерз? Ніч холодна. Осінь...
Горленко втомлено опустився у крісло.
— Он бачите, як погано так розпалюватися, — примирливо заговорив лихвар, коли пахолок вийшов. — Пан поважився на моє старе життя, рискуючи порятунком душі саме тоді, коли я збирався запропонувати пану пристойний вихід.
Горленко мовчки дивився на нього. Він вже не міг ані дивуватися, ані сперечатися. Отупілий, виснажений довгим напруженням нервів, він весь зм'як.
— Я хотів запропонувати пану вихід, який ще тиждень тому був би для пана неприйнятний, але тепер, в зв’язку з деякими змінами в особистому житті пана полковника, він безперечно припаде пану до вподоби.
Доліва замовк, чекаючи запитань, але Горленко мовчки дивився на нього п'яними від перевтоми очима, і лихвар улесливо вів далі, поклавши свою жовту руку на його безсилі пальці.
— Я ніколи не насмілився б бути таким негречним і зазирати в чужі родинні справи, але випадковість розкрила мені все. Вчора був я у Вінниці, і в моїй присутності дружина пана полковника, чарівна пані Єля, вписала до земських книг вимогу розлуки з паном полковником. Отже, незабаром з'явиться до пана возний в цій прикрій справі.
Байдужість і втома раптом злетіла з Горленка.
— Що таке? Не може бути! — скрикнув він, підводячись. — Не може бути, — повторив він по складах. – Єля посварилася зі мною — це так, але ж у нас діти, мої діти!.. Вона поїхала відпочити до батьків... Вона незабаром повернеться.
— Ні, пане. Прикро мені чути ваше справедливе обурення і здивування, але це так.
І, бачачи, що Горленко готовий знов схопити його за горло, Доліва розважливо відсунувся за стіл і показав гостеві на свій лисий череп.
— Я надто, пане, старий, щоб жартувати такими речами. Справу зроблено. Пані Єля вимагає розлуки, щоб знайти собі інше щастя і звити нове родинне кубельце.
— Брешеш, гаспиде! — грюкнув Горленко кулаком по столу. — Брешеш! Доведи свою чортову брехню, або я розчавлю тебе, як черву!
— Як пану завгодно, — нахилив голову Доліва-Ясенський. — Але вся Брацлавщина добре знає, що по всіх балах та бенкетах, по всіх вечірках, весіллях, та хрестинах — пан Казімір Німцевич не відходить від пані Єлі.
— Ну, зрозуміло, — урвав Горленко. — Я — завжди зайнятий, мені дихнути ніколи з полком та господарством, а Німцевичі — наші найближчі сусіди і заїжджають по неї. Адже ж не може молода, цікава жінка з'являтися в товаристві сама.
Доліва знов нахилив голову, і журлива усмішка пробігла тонкою щілиною його вуст.
— Спочатку так воно й було, але не може сонце не засліпити того, хто дивиться на нього. Отже, пан Казімір скрізь називає пані Єлю своєю прекрасною дамою.
Горленко смикнув плечима.
— Та що ви роздмухуєте кожну дрібницю! Пан Казімір — людина одружена. Він — рицар, а Єля — ще дитина. Нема чого збирати і переказувати мені брудні плітки!
Доліва ніби не дивився на полковника, а сам стежив за ним з-під напівопущених повік і з удаваним сумом хитав головою.
— Так, пане. Так спочатку й було. А тепер пан Казімір вже людина вільна: дружина його – схизматичка [51], і він не брав з нею шлюбу в костьолі, а тільки записався в суді, і цими днями взяв із нею розлуку.
— Як-то?! — ахнув Горленко. — Звідки ви знаєте?
— Стара пані Німцевичева мені розповіла. Формально причина розлуки — різниця у вірі, по суті ж — всім відомо, що — дружина пана Казіміра давно зрадила своє родинне вогнище і є коханкою пана Струся, тому пан Казімір і мріє назвати пані Горленкову своєю дружиною.
Горленко мовчав. В його пам'яті замайоріли дрібниці, що раніш проходили непомітно або іноді дратували його. Бачачи настирливі залицяння Німцевича, він частенько робив зауваження Єлі, та на кожне слово пані Єля знаходила такі серйозні і влучні докази, що він замовкав і сам соромився своїх підозр. Не хотів він уславитися як простакуватий мугир і стати знов посміховищем пана Потоцького.
Змучений тривогами цілого тижня, Горленко не скипів, не схопився за шаблю, а мовчки сидів і хитав головою власним думкам, наче прислухувався до нечутного голосу і ніби згоджувався з ним.
Доліва-Ясенський не думав, що все обійдеться так мирно. З дрожем зловтішності і страху почав він розмову, але треба було добити Горленка, відвернути його думки від боргу і навіяти йому те, що корисно і потрібно Доліві. І, якомога пом'якшуючи свій риплячий голос, заговорив лихвар:
— Я гадаю, що пану полковнику буде важко, вірніше — неможливо пильнувати своє господарство і полк одночасно. А коли нема вдома хазяйського ока — все йде шкереберть. Хлопи розбещуються, і почнуться крадіжки, ніхто не ходитиме на панщину, не сплачуватиме данин.
І стане у маєтку пана безладдя і гидота запустіння. Та й важко і сумно буде пану в порожніх покоях, на самоті з своїми думками... Кожна дрібниця буде нагадувати йому минуле і роз'ятрювати незагоєну рану.
— Так що ж мені робити? — ніби прокинувся Горленко.
— Виїхати, пане. Від спогадів, від пліток, від натяків і жартів. Саме сьогодні говорили ми про це з вельможним паном... Пан Потоцький має намір пересунути своє військо на південь, до Кам'янця. Як кам'янецький староста, він не може байдуже спостерігати, що Туреччина готується до війни. А ці лотри [52] запорожці знов пішли у Чорне море і невідомо, куди зараз прямують вони. Якщо до Стамбула — війна неминуча, і війна жорстока і нерівна — мабуть, загибель нашої коханої ойчизни. Зрозуміло, вельможний пан не бажає опинитися беззбройним перед вогнем. Він не забув свого полону і поразки у Молдавщині. Та й турки вдруге його не помилують. Отже, пан полковник має незабаром дістати наказ виступити до Кам'янця з усім своїм полком... І доведеться йому кинути напризволяще свої Хутірці...
— Але дозвольте, пане... Яке відношення?.. — урвав Горленко.
(Продовження на наступній сторінці)