— Віддай нам наших дітей, господине! Віддай нам наших доньок! — заговорили жінки навперебій і теж заплакали.
— Чого вам треба? — видиралася Настя.
— Витри нам наші сльози, і ми благословлятимемо тебе в нічних молитвах, наче святу.
— Врятуй наших хлопчиків! Накажи Абдулові змилосердитися! — ридали татарки.
— Він зажене наших дівчат у перську неволю, як литовський ясир.
"Як литовський ясир!.."
Глибокий жаль різонув Настине серце. Необережним словом жінки повернули ніж у незагоєній рані.
— Навіщо забрали? Де? Я нічого не знаю, — заговорила вона тремтячим голосом.
І, перебиваючи одна одну, плутаючись, забігаючи вперед і знов повертаючись до сказаного, розповіли жінки про яничарський наскок на татарські аули, про хлопчиків, захоплених в аджем-оглани [24], і про дівчат — живу данину перському шахові.
І знов, падаючи до ніг Гюль-Хуррем, Троянди Щастя, простягали до неї руки, називали її своєю останньою надією і рятівницею. Блищали сльози в Настиних очах, а невільниця Альме беззвучно ридала за пишно гаптованою запоною. Тільки маленька татарочка дивилася на жінок широко розкритими наївними дитячими очима.
— Змилосердься! Врятуй їх, і аллах дасть тобі дітей прекрасних, як квіти з райських садів! — напосідали жінки, бачачи її сльози.
— Приборкай Абдула. Селім-баша ніколи нас не катував, як він.
— Він хижий звір! Він наче вовк, що напав на безпорадних ягняток.
— Він навіть гірший за Сагайдака, козацького бея [25], боронь нас аллах від цього нелюда! — розпачливо вигукнула стара караїмка.
— Так! Так! — підхопили татарки. — Абдул грабує нас, жене у неволю.
Настю наче щось хльоснуло. Сльози раптом висохли на очах, і знов відчула вона себе на чужині, де ніхто не зрозуміє її муки і де кленуть того, хто вже давно став сонцем її життя.
І люта радість спалахнула в її грудях.
— Абдул такий же татарин, як і ви, — сухо забринів її голос. — Чого ж ви прийшли до мене, козачки?
— Не можна ж нам, жінкам, піти до чоловіків! Ми ж правовірні, — простогнала одна з татарок.
А стара караїмка невиразно відчула свою помилку і палко заговорила, хапаючи її за край бешмета [26].
— Тому, що ти сама рабиня.
— Ти — жінка, і ти краще зрозумієш нашу муку.
Он як! Вони мають її за хлопку, рабиню. Так, її продано. Так, її замкнули до га рему. Полонена, ув'язнена — все, що бажаєте, тільки не хлопка і не рабиня. Адже ж не стала вона покірливим ягням. І ненависть, і ображена гордість спалахнули в Настиному серці.
— Геть звідси! — крикнула вона, блимнувши очима. — Розбирайтеся самі між себе. Я тут чужинка.
— Господине!.. Господине! —: благала стара караїмка. — Пожалій нас! Ми аж до смерті будемо порохом з-під твоїх ніг.
Але Настя з огидою видерла руку з її цупких пальців і вказала їм на двері.
Євнухи наче очікували цього знаку і почали грубо виштовхувати жінок.
— Змилосердься! Пожалій нас! — волала в розпачі одна з татарок. — Господине!..
А караїмка схопилася за своє синьо-чорне волосся і завила, як голосільниця на похороні:
— Але ж козаки в морі! Вони потоплять наших діток разом з галерами! Не бачити їм більше землі, не почути рідного голосу... Ой, моя донечко, ой, моя квіточко незаймана! О-о-о-ой!
І, ніби десь прорвало греблю, завили жінки, і довго ще лунало за дверима їх пронизливе, розпачливе голосіння.
Настя наче скам'яніла. Все крутилося їй в очах барвистою каруселлю, а серце билася об грати-ребра, ладне розбитися.
Козаки в морі! Козаки!
Він! Він, її коханий, ненаглядний Петро, про якого кобзарі співають пісень і якого так бояться татарки. Xoтілося кинутися навздогін, зупинити стару караїмку з носом хижого птаха і чорними, як вугілля, очима, розпитати, звідки ця грізна чутка, надія на близьке визволення. Але треба мовчати, удавати байдужу... В гаремі скрізь очі й уші. Треба глибоко затаїти свою радість, готуючись до визволення.
Як навіжена, кидалася Настя по тісному гарему, натикалася на подушки і п'яльці, розкидані по килимах.
Швидше, швидше покинути цю клітку, барвисту, як комедіантські буди на ярмарку.
Вона то вибігала у сад і довго стояла на березі, і до болю в очах вдивлялася в блискучу під сонцем зибінь, то знов поверталася до гарему, ніби боялася, що її побачать на березі і зрозуміють, на що чатує вона.
Важко Насті самій з своїми думками, надіями і сумнівами. А що, коли прямують козаки до Сінопа або навіть до Царгорода, "аж до султана у гості", як говорив торік старий Карпо?
В саду порається стара бабка Явдоха. Вана вже сорок років у неволі, мало не сліпа, ледве рухається. І біжить Настя до старої бабусі, наче дитина до неньки.
— Явдошко! Чуєш, Явдошко? Козаки в морі, — шепоче, Настя, впіймавши її далеко від зайвих ушей. — Невже таки прийде, Явдошко, нам воля?
— Ой панночко, ясочко моя ненаглядна!.. Де вже мені на волю!.. Кому я потрібна, стара та слаба? Не доплентаюся я до рідної землі, не побачу її вже довіку.
— Побачиш, Явдошко. Довеземо. На парусах та на веслах домчимо.
— Ой серденько!.. Та де ж мені там подітися?! Милостинку просити, чи що?! Замерзну ж я там у перший мороз. Прохолола вже моя кров, та й нема вже ані свитинки, ані кожушка. Відвикла я від морозу.
А Настя, забувши свою гидливість, обіймає і цілує зморщене, спалене сонцем обличчя.
— Не загинеш, бабусю. Аби визволили. В мене всього буде вдосталь. Візьму тебе до себе. Живи. Спочивай. Їж та пий донесхочу.
— Ой дитиночко моя любенька... — зітхає стара і дивиться в простір згаслими очима.
— Бабусенько! Ти вже старенька. Тобі й до міста вільно піти, — лащиться до неї Настя і суне в руку солодку баклавy. — Розпитай там, любонько, за козаків.
Труситься голова старої рабині. Сльозяться каламутні очі.
— Та де ж мені, ясочко!.. Краще поклич циганку Кайтмазу; за жменьку мідних акче вона тобі геть усе чисто викладе. Тільки стережися циганки: вона тобі й послужить, вона і зрадить тебе. Така вже в неї совість.
І мчить до палацу Настя, і наказує рабині Альме відшукати Кайтмазу, і за годину сидить циганка біля Настиних ніг. Вона й лікує, вона і ворожить. і торгує, і свaтaє, і звідникує, і лихварює, ця довгоноса Кайтмаза, і відшукує вадливих рабинь на Майдані Сліз для гаремів башів і для портових притулків розпусти. А коли це корисно, міцно тримає язик за зубами або влучно пускає потрібні чутки.
Сидить вона біля Настиних ніг, вкрита сірою шаллю у чорних смужках. Довгий костистий ніс стирчить з-під шалі, а вогняно-чорне око визирає з-під приспущених повік. Дивиться Настя і ніяк не збагне, кого так дивовижно нагадує їй циганка, і раптом далекий спогад блимає в голові: отак скоса дивилася ручна ворона у них на хуторі, схиливши набік чорна-сіру голівку з залізним дзьобам і чорним гудзиком ока.
А Кайтмаза тасує засмальцьовані карти і викладає всі новини:
— ...Так і не потрапили вони на галери. Повстали геть усі, відбили хлопчиків. Ну, що ж: кожна кицька б'ється за своє кошеня, а люди — як отара. Де один — там і всі. Проте і чабани знайшлися балакучі. Пронюхали, що рекрутів женуть у данину перському шахові, аби швидше замирилися перси, і відпустили Селім-башу до Каффи, де квітне у нього в сералі чарівна троянда Хуррем... Враз зрозуміла я тоді, господине, що судилося тобі панувати в беглербейовому палаці. Не було ще такої перлини на тутешньому ринку і не буде.
— Та замовчи вже! Обридла! — обурено уриває Hacтя, — Кажи, що сталася в Каффі? Що чути?
— Та перш за все розбили Ісааків палац, витягли його самого, накинули зашморг і — на власні ворота... Плювали на його мертве тіло, каміння кидали, а палац розбили і розтрощили впень... А в той час повстали невільники-веслярі на галерах. Такі всі нещасні, виснажені. Все твої земляки-козаки... Та й пішло... Порозбивали льохи з франкським вином та горілкою, ятки, крамниці. Спагі [27] кинулися до гірського табору, а цитадель того ж дня піддалася бунтівникам, бо яничари [28], як справжні зрадники і гяури [29], перейшли до них, хоч і прийняли вони закон мусульманський і виросли біля Блискучого Порога [30], в Стамбулі.
Кайтмаза не мусульманка, але завжди вихваляє віру того, в кого більше влади в руках або грошей у кишені. Вірить вона в прикмети, в лихе око та в нечисту силу і носить на шиї ціле намисто ладунок та амулетів, але, знаючи, що Настя козачка, чесно переказує їй міські події, бо невідомо, як воно буде, а щирість іноді корисніша за брехню.
— Та кажи далі, що в Каффі? — нервово уриває Настя.
— Не поспішай, прекрасна зірко світанку. Порозбігалися рекрути по аулах та підбурили селян. Повстали кара-татари [31], б'ють мурзаків [32], грабують їх садиби і палаци, розподіляють їх отари та табуни, лани та виноградники, бо кажуть, що за шаріатом [33] земля богова і належить тому, хто відживить її своїми руками і потом, зростить та зоре її. І начебто беї порушили давній закон. Дехто з улемів [34] і мулл [35], боячись за вакуфи [36], пристали до селюків і доводять їм, за кораном [37], їх право на землю.
— Ну, а в Каффі? — квапить Настя циганку.
(Продовження на наступній сторінці)