Але одного разу помилував ведмежий хан маленьке дівча і забрав до себе у печеру, бо немає на світі істоти, яка ніколи і нікого б не любила. Полюбив і ведмежий хан свою вихованку. Збудував для неї хатину, понатаскував повні комори горіхів, меду, родзинок та різних ягід — і стала рости і квітнути вихованка Сірої Гори, як звали свого хана ведмеді.
Швидко минає час у неволі. Виросла дівчина і стала красунею. Сумувала вона у полоні ведмежому. Не було з ким слово мовити, кому горе своє розповісти, радістю поділитися. Але не озвіріло серце її серед хижаків.
Всіх жаліла вона, і, наче гірська луна, відгукувалася на кожен зойк, на кожен болісний поклик. Білочкам дарувала вона мигдаль і горішки, зайчиків переховувала від лисиці, лікувала маленьких ведмедиків, годувала їх медом. І все живе любило дівчинку, дарувало їй квіти і ягоди, лісні плоди і горіхи, барвисті мушлі і камінці, коріння і цілющі трави. Пташки співали для неї найкращих пісень, а вона сама так співала, що від співів її засинали ведмеді і випускали здобич з пазурів. І з кривавою славою Сірої Гори з'єдналася слава його тендітної і чуйної полонянки.
Прочув про неї сміливий ватажок, чи то кавказький, чи то козацький. Вирядив двісті кораблів і рушив на сірих ведмедів. Наче зграя морських птахів, розсипалися на хвилях його човни. Помітив їх ведмежий хан з свого кубла і кинувся на ворога. Загинули сміливі мореплавці. Врятувався тільки їх ватажок, завалений тілами вбитих. Не помітили ведмеді, що він живий, і розійшлися, донесхочу наївшись м'яса, а ватажок виповз з-під мертвих, перев'язав собі рани і, спираючись на меч, пішов блукати невідомою землею. Він вирішив загинути, але побачити вихованку Сірої Гори.
І побачив. Натрапив він на її хатинку, постукав у віконце. Відчинила йому красуня, впустила, обмила йому рани, перев'язала, покривши цілющими травами, нагодувала, напоїла і заховала у льох. І тільки вночі, коли міцно спав ведмежий хан, забігала до витязя, давала йому поїсти, привітно всміхалася йому. І покохали вони одне одного, тому що молодість і кохання завжди нерозлучні.
Довго не знали вони, як врятуватися від жахливих ведмедів, і нарешті надумали...
Тільки-но пішов ведмежий хан у похід, зібрала красуня свої речі, осідлала двох легконогих оленів, і помчали вони до моря.
А на узбережжі — ані корабля, ані човника, ані живої душі. Зажурився герой, а красуня заспівала пісні, закликаючи дятлів-рубачів, вовків-теслярів, бобрів-будівничих, щурів-мореплавців. Зібралися звірі на допомогу улюбленій — господині.
І закипіла робота. Дивиться красуня на північні зорі, бачить, що наближається ранок, і благає аллаха, щоб встигли звірі добудувати їм корабель. Ось і днище осмолене, ось вже й щогли поставлено. Залишаються тільки вітрила.
— Гей, поспішайте, ткачі-павуки! Не загубіть мене з моїм коханим! Поспішають, тчуть павуки, мало не падають з перевтоми. Ось вже зорі згасають, засіріло на сході. Доткали павуки, лапками піт з чола витирають. Підіймають втікачі вітрила, дякують своїм рятівникам.
А тут якраз скоїлося лихо. Повернувся ведмежий хан з походу, вирішив одвідати свою вихованку, почастувати її медом-здобиччю. Нема красуні. А стара дівка сова доповіла йому, де поділася втікачка. Кинувся грізний ведмежий хан з усім військом навздогін. Підбігли ведмеді до моря, а корабель вже мчить на всіх вітрилах геть, несе красуню на волю. Заревли ведмеді, кинулися пити море, щоб догнати її по сухому. Бачать втікачі, що води ь морі стало вдвоє менше, і почали благати чаклуна, що пролітав на чарівному килимі:
— Врятуй нас, великий чарівнику. Віддячимо тобі вдесятеро.
— Нічого мені не треба, — відповідає чаклун, — тільки заспівай мені, дівчино, своїх кращих пісень.
Заспівала вона, а чаклун почав чаклувати — і чує Сіра Гора, як каменіють його лапи, як хутро на спині перетворюється на бур'ян, як тече з його пащі вода, дзюрчить-співає струмком-джерелом.
Скам'янів старий ведмідь по коліна в воді, скам'яніло і військо його, розкинувшись по березі валунами. Нема з того часу ведмедів-людожерів у Криму, тільки скам'янілий ведмежий хан ще й досі спить у хвилях біля Гурзуфа. А втікачі дісталися батьківщини, побралися і були щасливі аж до самої смерті...
Кайтмаза замовкла і запитливо зиркнула на Настю, а Настя мовчить і дивиться десь у просторінь.
— Чого мовчиш, красуне? — торкається циганка Настиного коліна. — Невже ти не така ж прекрасна, як вихованка Сірої Гори? Невже нема, в тебе коханого ватажка-воїна, щоб визволив він тебе звідси і повіз далеко-далеко, у країну, де чекає тебе радість і щастя?
Настя схопилася з місця, як ужалена.
— Іди геть, відьма! — гримнула вона. — Не смій з мене глузувати!
— Я не глузую, господи не, — гордо підвелася циганка і зиркнула Насті просто у вічі. — Кайтмаза ніколи не бреше. Підемо он у той куток, до муру. Я доведу тобі, що це щира правда.
І стільки певності бринить в її тоні, що Настя мовчки рушає за нею. Біля муру Кайтмаза озирнулася і гучно крякнула, як справжня ворона.
І ніби у відповідь, зарокотіли за муром струни кобзи, І знайомий надтріснутий голос заспівав думи про походи Петра Сагайдачного.
Настя завмерла, сполотніла, наче піна на хвилях морських. Що це — марення, сон? Цю ж думу співав на хуторі торік старий Карпо під розквітлою липою. Гули джмелі в тон рокітливим струнам, а Настя сиділа на призьбі і гаптувала Сагайдачному гаманець.
— Тепер віриш мені, усмішко аллахова? — урочисто питає її Кайтмаза.
І, забувши обережність і сумніви, Настя мовчки простягає їй руки.
ЄДИНИЙ ВИХІД
Доліва-Ясенський терпляче очікував, коли риба знесилиться і, виснажена безпорадним борсанням на гачку, сама піде йому до рук. Довго і спритно присипляв він Горленкові турботи, тішив його марними надіями, а тимчасом замикав вузьке коло, де чатувала на нього загибель. І раптом перейшов у наступ.
За вісім день Горленко об'їхав усіх сусідів і лихварів; аби змінити борг на борг і якось відтягти загибель. Вірні люди доповідали Доліві про всі заходи його жертви, і він або задоволено потирав руки, або обурено опускав жовто-чорні повіки і роздратовано стукав по столу гачкуватими пальцями, коли Горленко звертався до тих, хто міг його врятувати.
Та не щастило полковникові. За двісті флоринів продав він Іллешеві жеребця, продав за безцінь ридван і смарагдовий перстень, здобутий в останніх походах, але всі зусилля його розбивалися об невидиму межу десь коло п'ятисот флоринів, і знов кидався він від лихваря до лихваря. Прибічники Доліви-Ясенського пустили чутку, що Горленко збанкрутував, і тому ніхто не згоджувався позичити йому ані флорин без коштовної застави або серйозного поручника.
"Навіщо нам рискувати своїм золотом", — міркували вони і відмовляли чемно, але рішуче.
І повертався Горленко додому виснажений і роздратований, з важким каменем думок у голові. І жах перед майбутнім стискав йому серце і смоктав, наче хробак. Як поранений звір, ховався Горленко в свій барліг і, проковтнувши трохи нудотної холодної їжі, кидався в ліжко, щоб знову схопитися вдосвіта і знов борсатися, зціпивши зуби від розпачу, зовні стриманий і спокійний, але постарілий за тиждень на десять років.
Пані Єля ні в чому не підтримувала чоловіка. Вона три дні не розмовляла з ним, а потім забрала дітей і, не попрощавшись, поїхала до батьків.
Мовчки, як належне і неодмінне, сприйняв новину Горленко. Люди перешіптувалися за його спиною, а він проходив повз них такий похмурий і відлюдний, що ніхто не наважувався одверто глузувати з нього.
Напередодні останнього терміну, коли Доліва-Ясенський повечеряв і з лойовою свічкою у позеленілому свічнику пішов до спочивальні й схилив коліна на підніжок поставця — подякувати пану Єзусу і панні Марії за здобич, біля ганку його дому в маєтку Потоцького урвався скажений чвал коня, а ланцюгові собаки зайшлися хрипким гавканням.
— Пан Горленко приїхали! — вбіг заспаний пахолок.
Доліва-Ясенський підвівся з колін, і руки у нього затремтіли. Все загинуло: риба зірвалася з гачка.
— Запроси до кабінету, — відповів він самими губами.
І пахолок більше зрозумів його з жесту, ніж з його слів. Чітким військовим кроком, дзенькаючи довгими зіркуватими острогами, наблизився до нього Горленко. Він свердлив його повним ненависті поглядом і заговорив уривчасто, задиханий, ніби збіг на стрімку гору.
— Треба нам, пане, розрахуватися. Ось гаманець. Тут чотириста дев'яносто флоринів. Залишаю панові у повну власність шубу і перстень. Поверніть мені мої позикові листи.
Доліва передихнув і побожно звів очі на розп'яття, що тьмяно вилискувало у кутку. Риба скажено хльоснула хвостом перед тим, як навіки покинути рідну стихію.
І, випроставшись, наче інквізитор [47] перед заарештованим єретиком, Доліва відповів риплячим і глузливим тоном:
— Певно, пан полковник забув, що він має справу не з лихварем, а з шляхтичем? Я взяв у пана полковника речі про всяк випадок — для звіту перед вельможним паном Потоцьким, але ж я не ярмарковий крамар. Ніяких речей я не купую і мушу по-шляхетському одержати від пана такі ж гроші, якими я врятував пана від скандалу.
Горленко мовчки дивився на Доліву-Ясенського. Поки мчав він до нього, йому здавалося, ніби справа розв'язана. Адже ж шуба і діамантовий перстень коштують понад триста флоринів, і Доліва-Ясенський частенько збуває застави переїжджим крамарям. Але як це висловити, коли Доліва ставить питання в площині шляхетської честі?
(Продовження на наступній сторінці)