Коли Іван Карпович читав мені закінчену вже ним п'єсу "Бондарівна", мене знов-таки здивувала одна дуже цікава річ, чого я не спостерігала ні під час. читання "Хто винен", ні під час читання уривків з незакінченої п'єси "Розумний і дурень". То була мова, яка звучала на протязі всієї п'єси так ритмічно і мелодійно, як музика. Захоплення автора поетичними образами Тетяни, Тараса і старого Бондаря, а також приналежність сюжету п'єси до минувшини нашої країни зробили те, що Іван Карпович, трактував той сюжет з точки зору й відчування поета. В його душі, як я мала змогу в тому пересвідчитися, було дуже багато такого, що потребувало поетичних засобів відтворення. Подив автора перед душевною чистотою й красою Бондарівни виявився у нього словами, що звучали, як справжня пісня.
Слідкуючи за Іваном Карповичем тоді, коли він писав, віддавшись цілком впливові натхнення, я бачила, що рука його, яка водила пером по сторінках зшитка, майже не спинялась, нічого не викреслювала, як то було тоді, коли він працював над ескізами до "Розумного і дурня". Видно було, що обміркований ним заздалегідь матеріал до п'єси вільно й невимушено складався тепер у речення, які неначе спадали живим потоком з його пера на папір. Мелодійність і ритмічність мови Тобілевича в "Бондарівні" свідчили про те, що автор був справжнім сином свого народу-поета, котрий залишив своїм нащадкам пісенні скарби, повні глибокого змісту, почуттів та прекрасного мелодійного звучання.
Мова та була колоритна й пасувала до подій, що відбувалися в п'єсі. Ніжно і пристрасно звучала вона в устах закоханої Тетяни у розмові з Тарасом, і, навпаки, слова тієї ж самої Тетяни звучали як удари гострого кинджала, коли їй доводилось говорити з підступним Герцелем.
"Чого ти лізеш в вічі, гаде? — питає його Тетяна, коли він заступає їй дорогу і намагається освідчитись у коханні. — Геть пішов! Єхидний пес!.. А то кричати зараз буду!" — сміливо й рішуче каже вона.
Ось як розмовляє Бондарівна з осоружною для неї людиною, хоч Герцель — шляхтич і близький прибічник вельможного старости.
Та ось Тарас розповідає про своє минуле, згадує свою матір, яку убив на його очах лютий татарин ще тоді, коли він був малим хлопчиком, і Тетяна, повна співчуття до нього, каже, витираючи сльози: "Ти серце так розворушив моє, козаче, що я заплакала, бо пригадала і свою покійную матусю, котру убили теж злії вороги!.. А як же ти попав у неволю й як утік від тої смерті знову?"
Тетяна плаче не тільки того, що згадала про смерть своєї рідної матері. Все оповідання молодого запорожця запалило її вогнем несподіваного кохання до нього. Вона просить його розповідати про свої лицарські вчинки ще і ще. Ті розповіді Тарасові не докучають їй, вона їх слухає із захопленням. Недурно Тарас їй відповідає: "Я рад розказувать, коли так любиш слухати!.. І весело мені дивитись в очі твої молоди, що сяють зорями, як слухаєш козацькі справи! Ти — батькова дочка".
Слухаючи розмову Тетяни з Тарасом, згадуєш поза своєю волею обох шекспірівських благородних і чистих серцем коханців, Отелло й Дездемону. Адже ж кохання Дез-демони вперше розцвіло в її серці під впливом його розповіді про давні страждання. "Вона його за муки полюбила, а він її за співчуття до них!" Те саме сталось і у взаємовідносинах Тетяни з Тарасом. Оту чутливість до героїки й хотів підкреслити Іван Карпович, коли малював образ Тетяни, образ справжньої козачки.
Твори Шекспіра, так само як і твори Островського, користувались у письменника Тобілевича великим авторитетом. На них він посилався, коли йому доводилось захищати свої погляди на творчість драматурга.
Може, під впливом обох отих любимих ним письменників він і беріг у своєму серці образ чистого, вірного кохання між чоловіком та жінкою, образ, який дуже спотворювався, за його словами, в буденному житті людей.
— Справжнє кохання,— казав він,— це весна, оновлення в усій природі, живе, життєдайне джерело для творчої діяльності людини!
Тому, розповідаючи мені про сзоє минуле, Іван Карпович не приховував від мене подій, що були тісно пов'язані з життям його серця. Тому так гарно й мальовничо умів він розповісти про свої почуття до покійної дружини. Слухаючи його, не жіноча заздрість прокидалася в мені, а глибоке співчуття до тієї втрати. Справжнє кохання,— за висловом Івана Карповича,— це велика рушійна сила. Вона може зрушити з місця найміцніші твердині, але може також і зруйнувати їх дощенту. А найгірше зло, яке ми бачимо на світі, походить від невміння людей керувати своїми пристрастями. Тим-то й у справах кохання люди навчились нищити його красу і робити оте святе почуття, що може правити миром, іграшкою безпутних.
Сам він умів розуміти й шанувати любов, як високий дар природи.
Кохання Тетяни до Тараса у п'єсі "Бондарівна" було саме тим міцним, чистим і надзвичайно благородним почуттям, яке поважав автор і яке, за його задумом, Тарас відчував до Тетяни.
Новий рік ми зустріли з Іваном веселі, хоч і в тяжкому матеріальному становищі.
Але що нам було тоді до будь-яких нестатків та фізич-ної праці, коли у нас було стільки творчих інтересів. На столі лежала вже готова до переписування п'єса "Бондарівна", дорога, любима дитина Івана Карповича і моя також, бо творив він її натхненно на моїх, здивованих його талантом, очах і під впливом тієї пісні, яку я любила співати разом з ним.
Хіба можна було нарікати на долю, на якийсь там брак хорошої їжі, коли чоловік мій, вірний мені друг, ділився зі мною своїми творчими задумами, сумнівами й радощами письменника. Хоч які тяжкі умови життя були тоді, а ми з ним не втрачали ні мужності, ні бадьорості, ні навіть веселощів.
Може бути, що окрім цікавих для нас обох творчих інтересів нам допомагав тоді переборювати наші злидні отой золотокрилий птах, що зветься любов'ю. Він звив собі кубелечко в нашій убогій хаті Птах той своєю піснею вміє звеселяти всяку недолю людську, він же з халуп мізерних творить палаци розкішні, він же вдягає оголені, завмерлі садки людського життя красою весняних уборів. Може ...
Та проте у нас не було часу сумувати. Роботи було завжди багато; палітурник і разом з тим письменник Тобі-левич намагався допомогти мені в нашому господарстві. Він носив відрами з криниці воду, з сарая — вугілля. І як я не хитрувала, щоб встигнути самій наносити води в діжку, він, який би занятий не був, однімав у мене відра і сердився. Якось актори оперети, що жили на тому самому подвір'ї, тільки у великому будинку, сміялись, коли побачили, що мій чоловік несе вугілля і що руки у нього в сажі. Він почув їхні критичні зауваження й сміх, спинився і сказав:
— Краще мати чорні руки, ніж чорну душу.
Вони застилались і втекли з балкона до своєї кімнати. Я чула це, і мені було прикро. Я й сама не хотіла, щоб Іван Карпович відривався від своєї роботи й займався тим, що я могла легко зробити й сама, і до чого, живучи вДома, на селі, звикла.
Хоч я й виросла в культурній сім'ї, але не була панночкою, а швидше селянською дівчиною, з усіма її характерними рисами, дарма, що багато дечого знала з літератури, історії та географії. Великий запас українських пі-хень, народних казок та байок був, здається, найдорожчим посагом, який я внесла в дім свого чоловіка.
І весь отой скарб народної творчості й поезії дав нам багато радісних хвилин у нашому самотньому проживанні.
Пісні й казки переносили нас до рідного краю, помагали забути, що ми не на Україні, а десь далеко від неї. Під їхнім впливом у Івана Тобілевича почали розцвітати творчі сили письменника, з'являтися в душі і в думках образи людей, що не давали супокою, хвилювали й домагались вийти з тісних рамок його душі на вільні простори. Так були написані перше "Бондарівна", потім "Розумний і дурень", а пізніше — "Наймичка", "Безталанна" і "Мартин Боруля".
Іван Карпович запевняв мене, що українські народні пісні будять у ньому бажання працювати й творити, навівають на нього щасливі плідні думки, і що їм він зобов'язаний тим натхненням, яке на крилах підносить його дух до створення нових п'єс. Тому, пораючись біля свого хатнього діла, я мусила співати. Пісня потрібна була йому як побудник до нових думок, як тло для його словесних малюнків. Найбільше він любив пісню про двох сестер, убогу й багату:
Ой посадю хмелю високого.
Та наварю пива солодкого,
Та покличу роду багатого.
По багату сестру коней пошлю,
По вбогу-небогу перекажу.
Багатая сестра кіньми їде,
А вбога-небога пішки прийде,
Багата сестра за столом сіла,
А вбога-небога край порога.
Багатая сестра мед-пиво п'є,
А вбога-небога слізоньки ллє.
Пісні про злу свекруху, про Бондарівну, про Саву Чалого теж були його улюбленими. Під впливом тих дум народних росла і розвивалась власна творчість драматурга.
Після обов'язкової вдень палітурної роботи Іван Тобілевич цілими ночами віддавався своїй праці письменника. Скінчивши яку-небудь сцену, він читав мені написане, обмірковував його ще раз, уже разом зі мною, і, коли було треба, виправляв Робив він усе це збуджено й радісно, неначе скарб який відшукував. А потім брався до нової сцени, а то й до нової дії в п єсі.
(Продовження на наступній сторінці)