Розподіл ролей у "Бондарівні" дуже занепокоїв Івана Карповича. Йому здавалось, що роль Тараса треба було б доручити Саксаганському, з тим щоб роль вельможного старости міг виконати Микола Карпович, на багато років молодший за Кропивницького. Роль же Бондаря, як він думав, цілком була підходяща для Марка Лукича і за віком актора і за його акторським амплуа.
— Панас занадто молодий для Бондаря! — турбувався Іван Карпович.
П'єси мали успіх у публіки, а проте Панас Карпович скаржився нам у листах, що не всі виконавці були на високому рівні акторської майстерності. Особливо його дратували Садовський і Кропивницький у "Бондарівні". Садовського він критикував за його неповагу до мелодійного авторського тексту, за те, що він часто вставляв свої слівця, які хоч і були природні для мови козака, запорожця, проте порушували ритмічність звучання Тарасових оповідань про свої лицарські справи. Наприклад: "Татарин, звісно, впав", або "коли несе, скажім, свою голову за віру нашу" та інше. Панас Карпович вважав, що оті додаткові слова та переміщення слів у реченні дуже спрощували Тарасову мову, яка повинна була звучати, як пісня. Але поза мовними дефектами гра Садовського була досконала. Панас Карпович, коли писав про нього, то вживав слова: "чудово!", "знаменито!".
Роль вельможного старости не дуже вдалася Кропивницькому, за свідченням того ж таки Саксаганського, бо Маркові Лукичу бракувало уміння триматися на сцені так, як тримається справжній польський магнат. Не було у нього потрібного "лоску". А до того він був трохи застарий для тієї ролі. Марко Лукич, не знаючи гаразд польської мови, псував собі ще й тим, що силкувався все ж уживати польські слова, вимовляючи їх неправильно, перекручуючи, з дуже неприємними для польського вуха наголосами.
Марія Костянтинівна теж не задовольнила Панаса Карповича своєю грою. Справжньої мужності й сміливості української козачки вона не показала. За словами Саксаганського, вона в перших виставах ще не продумала своєї ролі як слід і удавала якусь вже занадто непідходящу до образу Тетяни наївну дівчину, недотрогу. Нічого героїчного в неї не вийшло. Пізніше вона виконувала свою роль досконаліше, і рецензії змінились на краще. Вистави продовжувались аж до кінця сезону, себто до посту.
У піст до нас завітав Микола Карпович і привіз нам авторський гонорар за вистави в Одесі. От коли в нас була змога зняти геть з нашого дому вивіску про палітурне діло.
Річ у тім, що трупа Кропивницького перетворилась за той час на Товариство українських акторів і те Товариство запропонувало Іванові Карповичу щомісячний авторський гонорар за нові п'єси, прохаючи його заборонити виставляти їх іншим українським трупам. Іван Карпович згодився на ту пропозицію.
Микола Карпович дуже щиро й сердечно поставився до нашої невеличкої сім'ї і, побувши в нас кілька днів та придивившись добре до умов нашого життя, назвав нас "справжніми героями".
Панас Карпович, котрий залишився відпочивати в період посту в Одесі, теж не забував про наше існування. Між ним та Іваном зав'язалось постійне листування з приводу різних питань, що близько торкалися театрального діла й мистецтва Панас Карпович захоплювався тоді мистецькою літературою, багато читав, перечитував і навіть серйозно студіював засоби акторського перевтілення.
Іван Карпович дуже радів з того, що Панас так серйозно ставиться до шукання правильних шляхів у театральному мистецтві. Однакова любов до театру ще більше ріднила обох братів. Спільність їхніх поглядів підтвердилась і далеко пізніше, коли вони, після звільнення Івана Кар повича від примусового перебування спочатку в Новочеркаську, а потім на хуторі, заснували вдвох українську трупу.
Після того, як була здійснена постановка обох п'єс, дозволених цензурою, Іван Карпович з новим запалом узявся до створення "Наймички". Тепер уже він дуже мало говорив, а весь час був заглиблений у свою творчу роботу.
У нас виробився трохи інший, ніж раніше, режим дня. Вранці, після сніданку, Іван Карпович обов'язково виходив на свіже повітря, щоб, походивши трохи по місту, освіжити, як він казав, свої думки.
Коли ходиш, дуже добре думається,— хвалився він, і це було певно так, бо на вулицях Новочеркаська завжди було тоді тихо і майже ніколи не траплялося ніяких цікавих випадків.
Я тим часом поралась якнайшвидше з нашим родинним господарством, щоб пізніше, коли Іван Карпович візьметься вже до праці, менше перешкоджати йому, хоч він завжди запевняв мене, що рух по хаті членів родини, розмови й сміх ніколи не заважали йому думати й працювати. Він казав, що в нього виробилась звичка настільки заглиблюватися в самого себе і в те, про що він думав, що він зовсім втрачав іноді свідомість того оточення, серед якого йому доводилось перебувати. Тому мала Орися і її нянька не дуже дотримувались потрібної для творчості тиші, а бавились, не звертаючи великої уваги на те, що за столом сидить і працює "батя", — так називала Орися свого татка.
Отже, праця письменника тривала, починаючи від ранньої прогулянки до першої години дня, себто до обіду, який був у нас рано. Після обіду Іван Карпович знов виходив трохи пройтися. Хоч як Орися просилася піти з ним разом, він ніколи її не брав із собою.
Я дихаю повітрям свіжим, але весь час перебуваю в компанії з своїми героями. Вони. розмовляють між собою, сперечаються, погоджуються один з одним, а я їх слухаю,— казав він, пояснюючи мені, чому він відмовлявся завжди брати дівчинку з собою, хоч був надзвичайно чулим і ніжним батьком.
Гуляв він звичайно не більше години, а коли вертався, лягав іноді спочити трошки, але не надовго, на якихось хвилин двадцять, не більше. Після відпочинку він працював, не встаючи, до смерку. Від полуднування завжди рі шуче відмовлявся, їв уже ввечері. Перед вечерею працював трохи з Орисею та Домахою, а повечерявши, бавився з ними, видумуючи для них якісь маленькі розваги. Найчастіше він учив їх співати або проказувати напам'ять легенькі віршики. Коли надходив час дітям лягати спати, він сам любив вкладати малу Орисю в її ліжечко і деякий час розмовляв з нею, аж поки вона не починала засинати. Після того брався знову до своєї літературної роботи і працював, не. встаючи, далеко за північ. Йому найкраще працювалось уночі, коли хатнє життя завмирало, хоч він ніколи не хотів признатися мені в тому. Але йому було потрібно, щоб я час від часу підходила до нього, подаючи склянку гарячого чаю. В нашій грубці завжди стояв чайник з гарячою водою. Він любив перевірити себе моїми враженнями від написаного ним. Читав мені, ділився зі мною своїми думками, а потім знову заглиблювався в роботу Бувало так, що він іноді сам будив мене, щоб перевірити яке-небудь сумнівне місце. Я так звикла до його тихого поклику "Соню", яким він будив мене, що як би тихо він не казав оте слово "Соню", я миттю вже була на ногах, повна уваги до того, що він починав читати або казати мені. Отак спливали тихо наші дні, а часом і ночі.
Нарешті, п'єсу було закінчено й переписано аж двічі, один раз для обробки її остаточно, а вдруге — спеціально для цензури. То було на початку березня місяця 1886 року.
Ще не одіславши "Наймички" до цензури, Іван Карпович узявся ретельно працювати над "Мартином Бору-лею". П'єса, як то кажуть, була взята з сімейної хроніки Тобілевичів. Думка про неї давно вже зародилася в Івана Карповича, ще тоді, коли він, сидячи за палітурками, розповідав мені про прагнення Карпа Адамовича піднятися трохи вище над рівнем селянської верстви. Він говорив про значення показу на сцені, перед широким колом громадянства, трагічного становища поневоленої людини, яка борсається в лабетах безправності, бажаючи добитись хоч якихось куценьких прав.
"Мартин Боруля" Івана Карповича, хоч і має назву комедії, є проте по суті глибоко соціальною драмою. За її неначебто веселим сміхом відчуваються гоголівські сльози і чується голос великого російського класика: "Над чим смієтесь? Над собою смієтесь!" Іван Карпович у такому саме напрямку і творив свого "Мартина". Коли він читав мені сцени з нової п'єси, я сміялась іноді дійсно до сліз.
Іван Карпович сам сміявся разом зі мною, незважаючи на своє серйозне ставлення до безправного свого героя Мартина, в дійсності, не такого уже й смішного, як воно здається. Багато комічного й веселого автор викинув при переписуванні п'єси, і коли я благала його не викидати, він казав мені польською мовою:
Co zanadto, to nie zdrowo.4
Усе треба робити в міру,— казав він іншим разом.— Сміх хоч і весела річ, а коли його забагато, то від нього може й занудити.
Викинуті сценки я переписала власноручно й заховала в окремій скриньці. Мені шкода було загубити їх.
На жаль, саме в той час на політичному обрії знову насунулися чорні хмари. Один з давніх єлисаветградських друзів сповістив нас листом, що всіх товаришів тамтешньої української громади заарештовано, а декого з них уже вислано до Сибіру. Цей друг попереджав нас, щоб ми теж були готові до трусу й арешту.
Лист той тяжко вразив нас, бо з нього ми довідалися про тяжку долю дорогих для Івана Карповича людей — Опанаса Івановича Михалевича, Олександра Карловича Тарковського та інших, з якими Іван Карпович працював у період свого проживання в Єлисаветі. Більшу кількість його спільників по громадській та політичній роботі було заслано в Сибір
(Продовження на наступній сторінці)