Що ж до Петра, то цей персонаж, на думку Івана Карповича, теж був дуже потрібний, хоч би для того, щоб показати людям, як часто ми помиляємося і самі відвертаємось від свого щастя, а йдемо туди, де на нас чатує горе. Петро щиро кохає Софію. Він такої ж голубиної натури, як і вона. Отже їй треба було вийти заміж власне за нього, а не за Гната, який і наполовину не мав до неї любові, так як Петро. Та Софія не йде назустріч своєму щастю, що теж, за словами Івана Карповича, важливо в питанні "Хто винен?"
Отже, автор переконаний, що в йото п'єсі немає зайвих, непотрібних персонажів, без яких можна було б зовсім обійтись. Переконуючи в цьому Старицького, Іван Карпович нагадав йому, що чимало критиків дорікали свого часу драматургові Островському в тому, що у нього в "Грозі" були нібито зайві особи: Кулигін, Кудряш, Божевільна пані та інші, — які, мовляв, лише гальмували дію. Але Добролюбов зауважив згодом, що драма не мала б тієї ціни своєї народності, коли б дія відбувалася тільки між осо бами, потрібними для розвитку драми. Адже не було б сфери, в якій вони діють.
Іван Карпович, який усе своє життя захоплювався Ост-ровським і дуже уважно вивчав його творчість, не міг не погодитися з думками відомого російського літературного критика, тим більше, що й сам він ніколи не мислив персонажів своїх власних драм і комедій одірвано від того середовища, серед якого вони перебували тоді, коли автор вивів їх перед очі своїх читачів і глядачів. Він так і писав Старицькому: "В народній драмі важко виділити тільки дійових осіб і не допускати їх до зіткнення з життям поза їхніми інтересами".
Отже тепер ясна різниця в поглядах на драматургію Івана Тобілевича та Михайла Старицького. Старицький, як я вже зазначала раніше, був великий естет і душа його тягнулась до краси, навіть у дрібницях. Як автор і режисер вистав він дбав про те, щоб показати на сцені театру побільше "мальовничих", так би мовити, моментів, створити художні декорації, які б давали змогу персонажам діяти на тлі мальовничих куточків природи. Сценічні події він намагався прикрасити виступами хору, одягненого в барвисті українські національні костюми. Очі глядачів милувалися дуже красиво розташованими по сцені групами дівчат і хлопців, які співали й танцювали.
Михайло Петрович любив показувати на сцені особливості українського побуту, бо в них дійсно було багато "мальовничо-гарного". Іван Карпович найменше думав про етнографію з її прикрашальними якостями. Він дбав виключно про правду задуманого ним сюжету і про виразність показу своєї думки в такому сюжеті. Він ніколи не мислив, як схоластик. Всі його теми й сюжети торкалися подій, узятих із самісінького життя, що вирувало навколо нього. У своїх творах він намагався йти від сучасності, живої і завжди багатої всілякими представниками різних характерів, типів і натур. Не прикрашати свої п'єси мав на меті Іван Тобілевич, а робити їх художніми малюнками — портретами життя.
З відповіді Івана Карповича Старицькому видно також бажання драматурга зберегти певну міру в своїх малюнках. Він відмовився нагромаджувати ще якісь сцени для поширення обвинувального акту свекрусі, вважаючи за краще зберегти якраз оту міру в кількості вживаних фарб. Не хотів він показувати зайвий раз і Софію, яка сиділа б на сцені, плакала й нудьгувала за втраченим щастям. Бажання "не переборщити" завжди керувало письменником у його творчій роботі.
На початку жовтня лист до Старицького пішов. Іван Карпович заспокоївся і весь віддався своїм ескізам до п'єси "Розумний і дурень".
Але несподівано для себе самого в нього виникло палке бажання втілити у словах зовсім інші образи і події.
Сталося це так. Удень, працюючи біля свого верстата, заправляючи під прес нову обгорнену ним книжку, Іван Карпович співав разом зі мною відому й любиму ним пісню про Бондарівну. Сідаючи після того снідати, він почав говорити про зміст тієї народної пісні, і раптом все його обличчя відразу змінилось, очі заблищали від якоїсь цікавої думки.
— А знаєш, — сказав він мені, кидаючи ложку й відсовуючи від себе тарілку з юшкою, — чудовий сюжет для цікавої п'єси!
І Іван Карпович почав гарячково розвивати переді мною можливий сюжет нової п'єси, забуваючи про їжу, про відпочинок. Історія молодої козачки, котру переслідував своїм настирливим коханням пан Каньовський, наштовхнула письменника Тобілевича на створення такої п'єси, в якій би він міг показати всю ту кривду, яку чинили вельможні магнати простим сільським дівчатам. Адже ж залицяння отаких розбещених "панів Каньовських" завжди трагічно закінчувались для знедолених українських жінок та дівчат.
Мені так і не пощастило тоді навернути до їжі Івана Карповича. Він весь був під впливом своїх новонароджених думок. Творча гарячковість не кидала його на протязі цілого тижня. Він відсунув геть на декілька днів свою палітурну роботу і не вставав від стола, записуючи щось на сторінках свого зшитка. Я розуміла настрій свого чоловіка і намагалась ходити зовсім нечутно по хаті, щоб не заважати йому думати й творити. Я озивалась до нього лише тоді, коли треба було дати йому їсти, але й у таких випадках він не завжди залишав свою роботу.
— Ну, слухай! — сказав він мені одного вечора і почав знайомити мене з планом задуманої ним п'єси-драми "Бондарівна".
Виявилось, що він весь той час писав лише зміст п'єси, з розподілом її на окремі дії. Головні персонажі теж були вже намічені, з детальною характеристикою кожного з них. Тетяна, козачка, виняткової краси дівчина, смілива, чесна, благородна, справжня вихованка свого батька Гната Бондаря, колишнього запорожця. Гнат Бондар, старий козак, який не втратив ще зв'язків з Січчю, хоробрий захисник своєї землі в минулому, коли старість ще не зломила його. Тарас, молодий запорожець, що приїхав до старого Бондаря у важливих політичних справах. Він також мужній і благородний захисник своєї батьківщини. Тетяна закохується в нього. Тарас теж покохав її, і батько радо погоджується на їхній шлюб. Кращої дружини для своєї доч-ки-одиначки йому не знайти. Тарас цілком відповідає усім вимогам, які батько може ставити до майбутнього чоловіка своєї Тетяни. Видатний лицар, який умітиме захистити свою дружину, бо він уміє захищати рідну землю від татар та інших напасників. Усе складається для родини Бондаря дуже щасливо, та на лихо Тетяна дуже сподобалась шляхтичеві Герцелю, а потім і самому старості, вельможному панові. Герцель, котрий не посмів би добувати Бондарівну для себе, наважується викрасти її й відвезти до палацу вельможного старости. Він сподівається, що староста швидко натішиться своєю коханкою й забуде про неї, а тоді вона стане утіхою і для нього, Герцеля.
Слуги старости з наказу Герцеля викрадають Бондарівну. Але староста і його прибічник прорахувались. У палаці Бондарівна захищається від нахабного залицяльника його ж саблею, яку вона встигла вихопити з піхов у старости в той час, коли він намагався пригорнути її до себе, повний несамовитої жаги.
Почувши, що Тарас з козаками оточили вже палац і от-от зламають двері, староста в люті стріляє в Бондарівну. Та падає додолу. Тарас спізнився лише на кілька хвилин. Тетяна гине від кулі старости, як загинула Бондарівна, оспівана народом у чудовій пісні-баладі.
Де тікала Бондарівна — червонії стрічки,
А де впала Бондарівна — кривавії річки,—
співається в пісні.
"Тарасе!.. Щаслива я, що перед смертю тебе бачу!., за честь свою й твою я умираю",— через силу каже Тарасові, своєму судженому, Тетяна Тобілевича. І коли Тарас у відчаї благає небо зробити чудо й повернути йому Тетяну і, цілуючи її, звертається до неї: "Моя ти скошена травиченько зеленая, пахуча квітка степова!.. Не в'янь же ти в моїх руках так скоро!" — здається, що пісня народна про Бондарівну ще співається далі, що вона ще продовжує звучати й заливати скорботою серця слухачів.
Особливо скорботно зазвучали останні слова Тараса, якими закінчується п'єса: "О, за смерть твою я ворогам платити буду, поки і сам не вмру... Та хоч би другий Дніпро потік від вражої крові — тебе вже не верну, моє погасле щастя..."
Давно те все діялось, і тому мені дуже трудно написати, як виходила з-під пера драма "Бондарівна", ява за явою, дія за дією. Я надзвичайно дивувалась тільки з того, як швидко з'являлись на папері готові сцени, за сценами акти. Написавши докладний план п'єси і розмістивши по окремих актах матеріал, потрібний для змалювання всіх взаємовідносин між дійовими особами, Іван Карпович неначе забув про це. До плану він більше не заглядав і не звіряв з ним уже написаний текст драми. Видно, що оте планування допомогло драматургові обміркувати весь зміст майбутньої п'єси, більш-менш докладні характеристики дійових осіб і засоби до виявлення тих характеристик, а все обмірковане запам'яталося твердо й остаточно. Пам'ять у Івана Карповича була дуже хороша. Ніколи мені не доводилось чути слово "забув". Навпаки, слово "пам'ятаю" вживалось ним дуже часто, особливо тоді, коли Іван Карпович розповідав мені про своє минуле або про зустрічі з цікавими людьми. Він міг розповісти який-небудь випадок зі свого життя або з життя своїх знайомих з усіма найдрібнішими деталями. Думаю, що ота його досконала пам'ять багато допомогла йому як письменнику.
(Продовження на наступній сторінці)