В уяві тодішнього культурного громадянства вже народився і виростав великий інтерес до театру. Вже збирались в похід люди, яких природжений талант звав на це поле діяльності, радість захоплювала серця, виростали надії, але циркуляр 1876 року на деякий час вбив цю радість. Цей нежданий вирок приголомшив усе. Куди діти своє серце, свою працю, своє життя? Марія Садовська під впливом зневір'я і жалю на свою долю прийняла першу-ліпшу пропозицію якогось антрепренера і поступила в оперетку, щоб хоч яким-небудь чесним трудом заробити собі на утримання, бо в домі батьків разом з переїздом до міста виявились великі нестатки. Всі витрати і кошти на утримання сім'ї падали в зв'язку з хворобою батька на старшого сина Івана Тобілевича, у якого теж були свої обов'язки—дружина і четверо дітей.
Молода артистка, співаючи веселі опереточні мелодії, почувала в своїм серці велике розчарування, що не на той шлях вона стала, не там приймає оплески від глядачів, яких чарував її прекрасний голос і щирість виконання, бо не постатями опереточних героїнь вона мріяла підкоряти людські серця, не "веселими вдовами" здобувати їх любов, а стражданнями душі української дівчини, "Наталкою" робити незабутнє враження! І часто траплялось, що, нагороджена шумними оплесками і криками "браво!", молода артистка виходила з театру, обливаючись гіркими сльозами від почуття жалю, що не на той потрапила шлях.
Переболівши серцем те гірке розчарування, вона врешті дала себе заворожити одному юнакові, італійцеві, артистові оперети. Вона повірила його палким признанням, його завіренням у щирість почуття і згодилася бути його дружиною. Це принесло немало гірких переживань молодій жінці, а потім і матері.
Не було згоди, не було щастя. Та різниця характерів, переконань, звичок у домашньому побуті, його байдуже ставлення до її ідеалів рівності і волі межи народами — всі ці скарби духовні, винесені з рідного гнізда від матері-кріпачки та брата — переконаного демократа, щирого друга простого люду, були йому цілком байдужі і чужі. Згодом і він став для неї чужим, і вона, взявши своїх двох дітей, покинула і його і оперетку та повернулася до рідних, де вже її нетерпляче чекали.
А за цей час стались великі події, що схвилювали весь світ. Переживались тяжкі роки, вибухла війна, на яку мусив іти і брат Марії Микола. Минуло чимало часу, поки матері діждались своїх синів, а сестри братів своїх. Нарешті і сім'я Тобілевичів діждала дня радості —зустрічі з Миколою. Це була для сім'ї подвійна радість, бо майже одночасно вернулась до рідних і сестра їх Марія — теж жива й здорова, тільки сумна і знервована вкрай. У рідному гурті близьких серцю людей почали гоїтись рани серця, наступав бажаний спокій, оживали в душі ясні зорі забутих було надій...
1884 року з’їхались до Києва українські артисти, між якими була і Марія Садовська. Відтоді і розпочалась її праця на рідній сцені, спочатку у співочих ролях в операх, а потім і в усіх драматичних ролях у драмах і трагедіях тодішнього репертуару. Всі ролі вона виконувала з рівним захопленням, щирістю і глибоким почуттям ніжного жіночого серця.
Не було такої жіночої ролі в тодішньому репертуарі, виконання якої Марією Садовською не зворушило 6 глядача до глибини душі. Були ролі виключно трагічні в її виконанні, яких після її смерті жодна артистка не одважилась грати, почуваючи свою слабість перед відтворенням на сцені тієї величі страждання. Я говорю про роль Пракседи в драмі "Гуцули" польського письменника II. Корженевського. Після смерті Марії Садовської ця трагедія вже більше не бачила світу.
Перші роки своєї театральної діяльності Марія Садовська працювала під режисурою Марка Лукича, а коли згодом трупа поділилась, учителем її став брат Саксаганський, якому товариство доручило цю справу, бо наука театрального виховання була завжди невичерпною темою розмов Саксаганського з молодими акторами. Він був гарячим проповідником тих славних російських і європейських діячів і учителів мистецької творчості, які в життєвій правді шукають розв'язання всіх трудних моментів у виконанні будь-якої ролі. Життєва правда! Тож тільки цей великий дар спостережливості, що дає змогу бачити всі відтінки почуттів людської душі, робить артиста великим і безсмертним у відтворених ним тинах. Всі брати Тобілевичі мали від природи цей дар спостережливості, а тому працювати з ними було так легко і радісно. І театральна молодь слухала їх і вірила кожному їх слову, кожній вказівці.
Легко й радісно було режисерові працювати на репетиції з артисткою, що розуміла і вміла висловити словом і інтонацією голосу найтонші почуття людського серця. Марія творила образи, що потрясали до глибини душі слухачів, залишаючи незабутнє враження. Таке враження лишалось у глядачів після "Наталки Полтавки", таке враження переживали глядачі після похоронного співу Пракседи в "Гуцулах": "Ой, під горою під кам'яною, там сидів голуб із голубкою". Ця пісня в чарівному виконанні артистки справляла таке враження на людей, що після її смерті на білім мармуровім пам'ятнику на її могилі ці слова і ноти були вирізьблені золотими літерами. Зате, коли артистка виявляла веселий настрій і співала на закінчення "Наталки" "Начинаймо веселиться...", то стільки щастя і радості світилось в її ясних очах, що всім ставало радісно й весело жити на світі.
Наскільки артистку тішив її успіх на сцені, радували ті оплески й овації, якими нагороджували її слухачі, настільки ж тяжке було її родинне становище —ніжної дочки, мати якої недавно померла, і люблячої матері своїх дітей, які лишились без батька і з якими вона мусила розлучатись на цілий сезон, бо возити маленьких дітей з собою під час тяжких мандрівок їх циганського життя було неможливо. Це одна з найтяжчих умов мандрівного життя українських акторів, які щороку переселялись з кінця в кінець великої держави. Це безнадійно тяжке становище руйнувало часто радість від мистецької праці, наповнюючи душу вічним непокоєм і тривогою за своїх любих пташенят, що виростають без материнського слова і ласки, як справжні сироти, забуті долею. І хоч діти були залишені в хаті старого діда, під його опіку і догляд надійної жінки, родички на селі, але серце матері не знало ні радості, ні спокою ні вдень, ні вночі.
Потім настало те, про що каже народна приказка, що "на віку—як на довгій ниві". Треба було пережити арешт старшого брата Івана Тобілевича і висилку його на п'ять років до Новочеркаська на-Дону, треба було прощатися з ним, виряджаючи в далеку дорогу. У цім горі був їй щирим другом, крім братів, один артист —Мова, який згодом став її чоловіком. Саме в Новочеркаську, де ми з чоловіком жили в засланні, одбувся їх шлюб і гучне весілля на радість усіх братів і всього товариства артистів. Було два роки спільної праці, а коли настали непорозуміння між головними діячами трупи, то Марія Садовська, яка любила всіх братів, тяжко переживала розлуку з тим, хто відходив. Але глибока любов до тих братів, що з нею лишились і вели далі своє, діло, загоїли всі рани серця, і вона працювала з ними до самої смерті, яка так раптово вкоротила їй віку в самім розквіті її сил — артистки, жінки і громадянки. Це сталося в Одесі наприкінці зимового сезону 1891 року. Не стало на світі одного українського соловейка — так називали Марію Садовську ті, що її бачили і чули її чарівний голос.
М. К. Садовський
Доля України, життя народу, його злидні, неволя і темрява були майже ціле століття невичерпним джерелом тем для творчої праці найкращих українських письменників.
Згодом, у наслідок їх творчої діяльності, розпочав свою працю і український театр.
Якщо наукові і літературні твори були приступні лише для обмеженого гурту свідомих, культурних громадян, театр у живих словах і образах промовляв до кожного слухача, до кожного людського серця, будив у ньому свідомість і приспані буденщиною життя благородні почуття.
Серед тих, хто творив український театр наприкінці минулого століття, не можна оминути мовчанням світлого імені Миколи Садовського. Один з визначних і славних артистів українського театру, Микола Садовський народився в селі Костоватій на степовій Україні, на Херсонщині13, в родині Карпа Тобілевича.
Виростаючи на селі в дружніх стосунках з селянами, Микола, як і його брати, мав змогу глибоко відчути душу селянина, його недолю. Він сам зробився неначе членом великої селянської сім'ї.
Перші роки дитинства Микола Садовський прожив як у чарівному сні під опікою любої матері, що співала йому своїм чудовим голосом народні пісні, прожив серед краси природи, гаїв, садів і ланів, серед мелодій пісень і дум українських, в яких обездолений народ виливав свою тугу і шукав розваги. І коли через кільканадцять років доля поставила його на сцені українського театру в ролі бідного бурлаки Миколи, чи ватажка Сави Чалого, чи гетьмана Богдана Хмельницького, чи Степана-невольника, то в його душі й уяві вистачило засобів, щоб характерними рисами відтворити постаті героїв сучасного та минулого.
У цьому допомагали йому зовнішні дані: велична постать, краса обличчя і голос, повний усіх відтінків почуття душі людської. Правду говорив часто Іван Тобілевич, що тільки за винятково сприятливих умов родяться такі таланти на світі.
(Продовження на наступній сторінці)