Першим кроком на цьому шляху були аматорські вистави, організовані за приводом і з ініціативи Марка Кропивницького. У тих виставах брали участь Тобілевич, сестра їхня Марія і дружина старшого брата Надія.
До артистів того колективу належали чиновники, працівники різних установ міста, учителі, учні різних шкіл, юристи. Весь цей гурт був об'єднаний однією спільною метою, одним бажанням служити рідному ділу, справі освіти темного, замученого неволею українського народу.
Однією з перших вистав був "Назар Стодоля" Шевченка, любимий твір артистів і публіки, в якій Іван Тобілевич грав Назара, а його дружина — Галю. До речі тут буде сказати, що, як доказ любові Івана Карповича до пам'яті великого поета, дітям своїм він дав імена героїв п'єси: Назар і Галя, а другу свою дочку назвав Іриною —іменем героїні з поеми "Невольник".
Театральним псевдонімом для своєї акторської діяльності Іван Тобілевич теж таки взяв ім'я одного з головних персонажів "Назара Стодолі" — Карого, роль якого після Кропивницького він виконував з великим піднесенням і щирістю.
Тоді ж Іван Тобілевич написав драму "Чабан" ("Бурлака"), в якій він відобразив тяжке становище селян під утиском царських посіпак і здирщиків.
Вся наступна літературна творчість Карпенка-Карого кристалізувалась під впливом революційно-народницьких ідеалів 60—70 рр., під впливом кращих творів російської демократичної літератури та Шевченкової музи. Згадаймо такі твори як "Безталанна", "Наймичка", "Не так пани, як підпанки", що малюють тяжку долю жінки українки в темряві, в злиднях і неволі.
Матеріалом для решти творів узяті були гострі теми епохи визиску і експлуатації людини людиною, бажання чинів, дворянства і жадібне стремління до збагачення, зростання сільських багатіїв.
Під впливом благородних стремлінь, під впливом творів великого кобзаря вибрав свій життєвий шлях і М. Л. Кропивницький, який, бувши забезпечений матеріально, залишив усе для непевної і хиткої кар'єри українського артиста. Цим шляхом пішли і брати Тобілевичі — Микола Садовський і Панас Саксаганський. Хто виконає з таким вогненним почуттям музичне соло з кантати, написаної на слова Шевченка "Б'ють пороги", як це робив артист Саксаганський! Хто в драмі "Невольник" зіграє так роль сліпого Степана, як це робив артист Садовський, хто заспіває так Степанову "Думу"!
Вистави цього аматорського гуртка були невичерпним джерелом радості і для артистів і для глядачів. Тут виставлялись твори Шевченка, Котляревського, Островського, Гоголя, Квітки-Основ'яненка. У мене збереглася рідка фотографія Івана Тобілевича в ролі Назара Стодолі, його першої дружини — в ролі Галі, та ще ціла група того гуртка з Кропивницьким, Садовський і Петром Ніщинським, учителем грецької мови, який написав популярні "Вечорниці" до другої дії "Назара Стодолі".
Діяльність цього гуртка, в якому молодь шукала морального задоволення і забуття тяжкої, гіркої тодішньої дійсності, була раптом припинена 1876 року циркуляром міністра Валуєва, який твердив, що нічого українського "не было, нет и быть не может". Цей жорстокий циркуляр надовго припинив діяльність людей, які готові були віддати всю душу культурно-освітній справі. Вони залишились, як бурею розбиті мореплавці, без керма і без вітрил. Тільки таємні щосуботні вечори в помешканні Івана Тобілевича, де під прикриттям танців, співу і музики відбувались все-таки літературні зібрання, задовольняли в деякій мірі тугу молодих товаришів за сценічною діяльністю. Тут читались твори всіх видатних російських публіцистів-революціонерів і закордонні видання: "Земля і воля", "Колокол" Герцена, перші марксистські твори, перекладені на російську мову. Це був наче університет надому.
Іван Тобілевич переклав тоді "Подлиповцы" Ф. Ре-шетнікова12 і трохи згодом, в часи арештів і трусів, цей твір закопали в садку, разом з іншими забороненими книжками, серед яких був і "Кобзар" Шевченка.
З того часу минуло довгих шість років. Багато води утекло в море за той час, багато сліз і крові пролилось на Балканах під час російсько-турецької війни. А коли затихла буря і солдати вернулись з бойового походу, а разом з ними і Микола Тобілевич (Садовський), тоді знову закипіла театральна діяльність розпорошеного гурту, бо саме в той час були зняті кайдани з українського слова і пісні і було дозволено українським акторам на сцені говорити рідною мовою.
Під керівництвом громадського діяча і письменника М. П. Старицького, з участю М. Л. Кропивницького був організований справжній український народний театр, який згуртував навколо себе всіх визначних аматорів і артистів з усієї України. Кропивницький, Садовський, Саксаганський, Карпенко-Карий, Заньковецька, Садовська, Затиркевич, Вірина, Грицай, Максимович, Манько та багато інших складали це товариство.
М. П. Старицький не жалів ні коштів, ні старань, щоб створити художній ансамбль і всі сприятливі умови для його існування і дальшого розвитку. Йому багато в цій справі допомогло те, що всі артисти, за малим винятком, були ідейні люди, переконані художники й народники, гарячі прихильники високих ідеалів Тараса Шевченка. Його геніальна творчість, що мала таке видатне значення в житті кожного працівника театру, робила той же вплив і на всіх письменників і композиторів.
Величні поеми і думи Шевченка дали натхнення українським композиторам. М. В. Лисенко скомпанував багато музичних творів, серед яких кантата "Б'ють пороги", сумний спів "Як умру, то поховайте" та багато інших являють собою справжні шедеври музичної творчості. Аркас, давши музичне і сценічне оформлення поемі "Катерина", створив драму, яка робила незабутні враження і довгі роки не сходила зі сцени театру Садовського і Саксаганського. Твори Шевченка, декламовані зі сцени артистами українського театру, знайомили широкі маси міської робітничої людності з безсмертними думками і закликами геніального поета і тим самим спричинились до поширення його високих ідеалів по всій Україні і поза межами її.
Коли через кілька років нашої театральної діяльності новин циркуляр заборонив українське слово і пісню на Україні, то хоч це робило нашу циганську мандрівку ще тяжчою через труднощі переїздів з півдня на північ Росії, одначе артисти українські не лякались ніяких перешкод, бо знали, що за межами України живе братній російський народ, шкільна молодь, робітники заводів, інтелігенція, які нас радо вітали і яким завжди було миле слово і пісня українського народу.
Світлий образ поета, пам'ять про його страдницьку долю, жила завжди в серні кожного артиста української сцени, з'єднуючи всіх в одну дружню сім'ю. Ніякі переслідування уряду, які доводилось терпіти, ніякі життєві катастрофи, що несли в собі загибель усього діла, не зупинили завзятців на їх шляху — служити ідеалам добра і правди.
Українські актори несли від берегів Чорного моря аж за Волгу, за Урал, в далекий Сибір слова, пісні, думки українського трудового народу. І той щирий, гарячий прийом, який зустрічали артисти на своєму шляху, був їм нагородою за всі негоди їх існування, підтримував їх дух, їх віру в те, що діло, якому вони віддали своє життя, є справді велике і святе.
М. К. Садовська
/ Барілотті /
Серед усіх незабутніх імен артистів українського театру ім'я артистки Марії Садовської повинне посісти почесне місце. Наймолодша з талановитої сім'ї Тобілевичів, вона взяла собі на сцену дівоче прізвище своєї матері, а разом з тим її чарівний голос, красу обличчя і постать, доброту серця і шляхетність характеру.
Виростаючи на селі, серед тяжких умов селянського життя, вона глибоко розуміла і відчувала думки, настрої, мрії і страждання простого люду. Тим-то вся творчість народна, пісні і думи, в яких народ шукав радості і розваги, були з дитинства такі рідні і близькі її серцю.
Батько її Карпо Адамович, з природи дуже розумний, хоч і малописьменний, добре знав, що тільки освіта робить людину достойною свого призначення і торує їй шлях у життя, і тому робив все, що міг, щоб своїм дітям дати освіту. 1 цю заповітну мрію-життя він здійснив з честю. Це було гордістю і славою його вбогого існування.
Все підготовляло молоду дівчину до майбутньої кар'єри української артистки: і арії Наталки Полтавки, які так гарно співала її мати, і сільські народні пісні, що співали дівчата на оденках в домі Тобілевичів. А згодом, коли вся родина переїхала з села до Єлисаветграда до власної хати, тоді все життя сім'ї і діяльність старшого брата Івана йшли спільною стежкою праці на користь майбутнього українського театру. Саме тоді Петро Ніщинський написав для хору свої "Вечорниці", які і до сьогодні не втратили своєї чарівної сили для слухача. Одбувалися літературні зібрання, репетиції, хатні концерти, читання класичних творів, творів Шевченка. Це були для молоді підготовчі лекції і по співу і по декламації.
Марія Садовська в ті роки вчилася в міській гімназії, але це не перешкоджало їй готуватися до театральної праці.
Закінчивши гімназію, Марія Садовська була цілком готова, щоб зайняти яку-небудь посаду при самій гімназії, та, провіривши свої почуття, вона не виявила в собі найменшої до цього охоти. Навпаки, страх її обняв і сум великий! Що робити, щоб не змарнувати часу, а віддати свій труд, свою душу на користь якогось рідного серцю діла?
(Продовження на наступній сторінці)