Велика і дивна сила таланту Саксаганського справляла на глядачів незабутнє враження: його уміння перевтілитись з одного типу в другий, зміняючи своє лице, рухи, поставу і голос, давали йому змогу виконувати різноманітні ролі, типи і характери. Він грав одночасно Возного і Стецька, смішного дивака Бонавентуру Копача і героїчного Гната Голого, старого Шпоньку і молодого ентузіаста Івана Барильченка і десятки інших типів репертуару українського театру.
Серед тяжких пригод, що зливою лились на гаряче серце артиста, його найбільш підтримувала глибока любов брата і дружини, а також безмежна любов усіх трудящих верств глядача, робітників і шкільної молоді. Про ту всенародну любов до славного артиста можна багато сказати. Маси простого робітничого люду завжди заповнювали театр, коли виступав Саксаганський. І зміст п'єс і художнє виконання будили в них свідомість і благородні почуття, давали пораду і науку, як жити треба на світі.
І хоч фізичні сили артиста почали слабнуть, але, коли сталась всесвітнього значення подія і ясне сонце революції прогнало темряву і знищило кайдани неволі, тоді знову воскресла бойова сила його душі, і він з подвійним запалом узявся до праці, дякуючи своїй долі і великому вождеві народів Сталіну, що дали йому щастя бачити за свого життя свій край назавжди вільним і радісним.
М.К. Заньковецька
Коли почав свою діяльність український народний театр — здавалось, що вогненний стовп заяснів у пустині чудесним світом. Почулось з кону рідне слово, полилася жалібна пісня Наталки Полтавки — "Віють вітри, віють буйні", яку співала артистка Марія Заньковецька, показуючи здивованим слухачам тяжке горе української дівчини.
Серед широких просторів, серед поетичних закутків України, далекі від суєти широкого світу родились і виросли ті, що мали стати своєму народові друзями і поводирями.
До тих запальних юнаків, що стали до бою за щастя свого народу і воювали не мечем, а гарячим словом, належить і славна дочка України — Марія Заньковецька.
Неначе з наказу вищих законів правди і справедливості, в різних закутках нашого краю в один майже час встали всі учасники того славного походу молодих ентузіастів, що здивував і підкорив усі серця на просторах нашої країни. Серед тих героїв, яким за єдину зброю було тільки слово, серед тих велетнів духу перше почесне місце посіла Марія Заньковецька. Вона не побоялась порвати зі всіма традиціями свого заможного стану, кинути спокійне життя і ступити на тернистий шлях артистки народного театру.
Вихована на селі, в родині заможного дідича Адасовського, серед розкішної природи Чернігівщини, вона ніби з'єднала в своїй душі всі творчі сили землі рідної, всі скарби і дари щедрої природи — її красу і талант. Сама природа обдарувала її всім тим, що робить людину безсмертною, даючи їй право бути першою між перших. Всі привабливі риси її постаті, обличчя і голосу, обік великої сили таланту, серця і розуму, створили чудо. З її появою на сцені театру захвилювалось мертве море людського життя, закипіло до самих глибин таємних і загуло бурею, вибухом ентузіазму, подиву і великої радості.
З появою Марії Заньковецької неначе народилась якась нова, чудодійна сила, немов джерело живої води влилось в життя, в серця людей. Хто з нас не пам'ятає її творчого натхнення? Хто не зливався з нею почуттям? Хто не плакав з нею разом? І друзі і вороги — всі були захоплені одним великим враженням від якогось нежданого чуда і ті враження, я певна, залишались, як святиня, в серцях їхніх і збереглись аж до кінця їх життя!
І не тільки збереглись, але й опромінювали все їхнє існування! Вона розбудила думку і свідомість, у мільйонах душ запалила іскру любові до всіх покривджених і знедолених, життя і страждання яких так яскраво відтворені були артисткою. Недаремно лились в горі і неволі сльози жінок, недарма гинули в журбі безліч людських душ!..
Марія Заньковецька зібрала в скарбницю свого чулого серця сльози ті, по всій країні розвіяні, зібрала, зогріла теплом свого почуття і як живі самоцвіти повернула народові, винесла на подив усього світу.
Вся кривда і несправедливість суспільного ладу державних установ царизму, усі ті жертви панської сваволі, класової і національної нерівності, показані артисткою з вражаючого, ні з чим незрівнянною силою, все те небачене ще ніколи на сцені збудило серед широких мас глядачів почуття жалю, обурення і протесту. І коли хто тепер скаже, що український народний театр протягом своєї майже півстолітньої діяльності працював на користь всіх страждущих і пригноблених, вірний ідеалам революції, то це не буде пустим самохвальством. Те ж саме сказати треба і про всіх ного видатних діячів: вони часто, і інколи навіть підсвідомо служачи одному "богові мистецтва", служили разом з тим і високим ідеалам людства: ідеалам волі, рівності і братерства. І тільки тому, що їх проповідь лунала з театральних підмостків, що проповідники її виступали під маскою актора, а урядові сфери дивились на них як на камедіантів, тільки тому український театр, ця важлива кафедра живого слова, залишилась цілою серед тодішнього лихоліття, серед руїн і звалищ.
Кожна роль Заньковецької, кожна постать жіноча, в ланцюги недолі закована, була відтворена артисткою з такою правдою, з таким захоплюючим душу трагізмом, що глибоке співчуття охоплювало глядачів; до тих нещасних "безталанних" і "наймичок", запалюючи в їхніх душах вогонь протесту і гніву проти насильників.
Сорок років свого життя присвятила Марія Заньковецька народному театрові, сорок років йшла вона тернистим шляхом утисків, заборон і різних перешкод, які робили професію артиста за тих часів однією великою виснажною боротьбою за свої ідеали. Крім того, професія артиста на той час не була почесною і бажаною в уяві більшості громадянства, і батьки здебільшого не дозволяли своїм дітям іти на сцену. Це й було причиною тяжких непорозумінь між видатною артисткою і її родиною — батьками та чоловіком, які протестували проти її бажання працювати в театрі. Вона щиро любила своїх рідних, але бажання служити народові перемогло всі інші доводи і вони мусили скоритися. А та гучна слава, та любов і ентузіазм, якими оточене було славне ім'я Заньковецької, замирили всіх її рідних і близьких з її професією української артистки. Але скільки страждань випало їй пережити, скільки безсонних ночей провести, скільки пролити гірких сліз! Вона твердо і рішуче ішла по обраному шляху, свідома свого обов'язку громадянки, будучи глибоко переконана у великому впливові театру на суспільство, на народ. Те переконання зробило її мужньою і дало сили боротися з усіма труднощами тривалого мандрування з півдня на північ, зі всіма невигодами і нестатками. Не спокушали її перспективи замоленого, розкішного життя з багатим чоловіком, якого вона лишила, вступивши на сцену, не зманювали її і обіцянки великого гонорару на сцені імператорського театру, куди її не раз запрошували під час перебування трупи Старицького в Петербурзі. Тоді великий світ російської інтелігенції вперше побачив на кону театру трагічний, зворушливий образ української жінки і дівчини і віддав їй честь і пошану в захоплених рецензіях. Тоді весь ансамбль театру, а серед нього Марія Заньковецька, святкував визнання рідної української сцени, любов до неї російської демократичної інтелігенції.
Тільки любов народу і мирила артистів з умовами тяжкого мандрівного життя.
Ніколи не забути тих бур оплесків і овацій, якими вітали і проводжали глядачі корифеїв — Садовського, Саксаганського та інших, а найбільше славу і гордість нашого театру Марію Заньковецьку. Скільки вогню, скільки святого запалу лилось з кону в серця глядачів і знову вертало на кін у громових оплесках і вигуках "браво" і "слава", утворюючи живу течію взаємного порозуміння! Корифеї українського театру жили і творили з глибоким переконанням, що вони творять не пусте діло розваги, а несуть народові користь моральну, надію на волю, на краще майбутнє, несуть і освіту. Коли б зібрати в одно всі хвалебні гімни, якими столичні рецензенти виявляли своє захоплення і здивовання, оцінюючи гру Марії Заньковецької і запрошуючи її енергійно на імператорську сцену, обіцяючи їй почесне місце серед столичних артистів, то було б ясно, що ці похвали могли б запаморочити голову менш переконаній людині і повести її на роздоріжжя. Але Марія Костянтинівна була щирим і вірним другом свого обездоленого народу і хоч любила гаряче і щиро Росію, її мистецтво, її геніальних поетів, її величний театр, та не піддалась ні на які намови дирекції імператорських театрів і залишилась вірна своїй ідеї служіння простому народові — в ролі артистки нужденного, але гордого і талановитого українського народного театру. Вона одмовлялась тим, що "гріх лити воду в море, не освіживши нею безводні пустині Сахари".
Коли б зібрати в одно всі квіти і вінки, якими засипали і обдаровували артистку, коли б зібрати всі сльози, пролиті з нею разом, всі зітхання... Коли б! Та все минає... і не вертає! Залишається лише спомин про те велике і святе, якому віддала людина життя і любов, спомин про ті високі ідеали, які запалювали і вабили до життя душу Марії Заньковецької в часи її молодості, які освічували і гріли її ясну осінь і тішили похилу старість аж до смерті. А те моральне задоволення, те почуття, що недаром прожите життя, що виконаний свій обов'язок перед вітчизною, перед громадянством, дало їй спокій і силу пережити всі минулі лиходні, біль минулого і дожити до кращих днів.
І. К. Тобілевич
/ Карпенко-Карий/
29 серпня старого стилю 1944 року скінчилося 99 років з дня народження українського артиста і драматурга Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)11.
(Продовження на наступній сторінці)