— З чим, сину мій, прийшов ти сюди? — мовив сивий чоловік Олександрові. — Скажи мені...
Олександр не відчув у мові Йова Борецького тієї теплоти, на яку чекав...
Він підвівся з коліна.
— Сідайте на лаву... Ось сюди, — так само рівно сказав Йов Борецький.
Сідаючи, Петро обдивився келію. Стіни темні, похмурі, як і в Цетинському монастирі, темна ікона в кутку, лампадочка, що ледь-ледь освітлює святий лик. Та ще — книги. Ціла стіна зайнята книгами, що стоять на грубих полицях, тесаних сокирою.
Олександр уважно вдивлявся в обличчя знаменитого київського митрополита, що прославився далеко за межами своєї землі мудрістю, проникливістю й людяністю. Це ж він, знаменитий Йов, самовіддано бореться проти унії , сіє освіту на Україні. Силами й стараннями преподобного Йова на Вкраїні відкриваються братські школи, а Київська — то е справді академія мудрості... А от його, графа Олександра, прийняв байдуже...
Митрополит був невисокого зросту, чорняве волосся його густо помережане сивизною, сірі очі пильно дивилися на прибульця. Великі жилаві руки спокійно лежали на столі — цими руками можна добре кувати в кузні й рубатися в бою.
— Знаю, сину мій, з чим ти прибув здалеку до Києва, — сказав Йов Борецький, — та хочеться мені послухати з твоїх вуст твою розповідь. І тебе послухаємо, — перевівши погляд на Петра, додав митрополит. — Можете говорити зі мною грецькою мовою чи латиною, по-турецьки чи по-польськи, по-французьки чи по-сербськи, арабською чи й німецькою мовою. Я вас зрозумію.
— Дозвольте моїм недостойним вустам узброїти себе мовою вашого народу, — сказав Олександр трохи закручено, і Петро навіть у півтемряві постеріг, як граф почервонів.
— Я радий слухати тебе, сину, — всміхнувся Йов.
— Звуть мене, преподобний отче, Олександром, графом Чорногорським. А при народженні звали мене Ях'єю. Я — син турецького султана Амурата Третього, онука великого Сулей-мана Кануні та Роксолани-хуррем. До самої смерті батька я жив і виховувався в Трапезонті. Коли ж стало відомо, що батько вмер, а на престол став мій брат Мухаммед Третій, ми втекли з Трапезонту. Бачте, новий султан повинен був знищити всіх своїх можливих суперників. На мене чекала смерть. Але моя хоробра мати — гречанка Єлена — разом з євнухом Махмудом та нянькою-рабинею Устею вирішили мене врятувати. Темної ночі ми втекли з палацу на корабель — і через кілька діб плавання по бурхливому морю прибули до Болгарії.
Олександр витер піт з чола — йому згадалися ті страшні дні й ночі, свист вітру, тріск дощок та бабахкання вітрил...
— Продовжуй, сину мій, — тихо мовив Йов.
— І от, діставшись до Болгарії, ми всі пішли пішки через гори, минаючи турецькі пости. То була дальня, тяжка дорога, в якій, захищаючи нас, загинув болгарин Махмуд. Голодні й змучені, ми прибилися до Чорногорії. Хоробрі чорногорські воїни підібрали нас, коли ми чекали на холодну й голодну смерть... Я був тоді малий, і все це пам'ятаю погано… Пам'ятаю ще — ми в Цетинському монастирі. Там я виховувався серед ченців і воїнів. Це були суворі й сердечні люди, які боронили свій край від яничарів.
Олександр зробив невелику паузу. Він шукав слів, які були б найвиразнішими.
— Ну, там мене й охрестили — назвали Олександром; з огляду на моє високе, — тут Олександр криво всміхнувся, — походження, надали мені титул графа Чорногорського. Я зненавидів турків, отче! Тяжко було мені думати, що й я — турок. Коли я охрестився, мені здавалося, що все минуле — то поганий сон. Та ні! Ніякі перехрещення й відхрещення, преподобний отче, не виривають кореня людини... Пам'ятаю, як прийшла вістка про те, що яничари загатили вбитими дітьми цілу річку. Як закричали тоді ченці й воїни! І як хтось гукнув: "Наші діти гинуть, а оце турченя — навіщо воно живе?!" Тоді архієпіскоп Душан ухопив мене на руки й заплакав. І сказав усім, що я — християнин Олександр Чорногорець... Я вивчив сербську й болгарську мови, навчився розмовляти по-італійськи, по-грецьки, по-українськи. Я навчився латини. Мої чорногорські друзі, які всиновили мене, добре подбали про мою освіту. Я вчився в Італії, в Болоньї. Якщо пригадуєте, понад сто літ тому там учився й був професором, а далі й ректором славний земляк ваш — українець Юрій Дрогобич...
— Чимало чув про Дрогобича... Славний муж землі нашої, — озвався Йов. — Шкода, що не своїй землі світильник мудрості він ніс...
— Та й як же? Тоді Київ димів руїнами...
— Продовжуй, сину мій... Те, що ти говориш, дуже цікаво...
— Я ненавидів турків, отче. Коли був молодий, молив Всевишнього, аби послав він на них мор страшний — щоби вимерли вони до одного й сліду не лишили на землі. А вві сні бачив Трапезонт, і снилась мені турецька мова, і з криком "ана!" я прокидався — кликав свою матір по-турецьки... Я вивчився, я був при дворах багатьох європейських королів. Я мав — і маю — багато друзів, я розумівся — й розуміюся — на придворних інтригах і на всесвітній політиці. Я маю й ворогів, які називають мене самозванцем-авантурником. Але я — чесна людина. Не раз доводилося мені брати участь у боях за того чи іншого короля. Я нажив маєтностей, я набув досвіду. В мене — славний титул. Та хоч як старався забути свою батьківщину і проклинати її — не міг її забути. Не міг її проклинати. Бо я — османли, панотче, я син своєї землі, свого народу... Але що зробити, щоби мій народ перестав бути бичем і прокляттям інших народів? Я довго думав про це...
Олександр важко передихнув.
— Я прийшов до вас, як бачите, не сам. Разом зі мною прийшов сюди мій український побратим Петро Скрипник. Саме йому належить ідея, яку я хочу здійснити з божою і вашою, отче, поміччю.
Петро сидів, роздивляючись свої здоровенні долоні, наче мовилось не про нього, а про когось третього.
— Я скажу цю ідею в кількох словах... Зараз у Європі немає такої сили, яка могла б протистояти османській навалі. Якби Європа — маю на увазі Іспанію, Францію, німецькі держави, Англію, Португалію та інші країни — об'єдналася, вона б щось могла вдіяти... Щоправда, турки били й об'єднані сили...
Олександр замовк, мов збирався з думками, хоч він говорив давно вже обдумане, вивірене, зважене.
— Але є сила, якої туркам не поталанило розбити ще жодного разу. Це — хоробре запорізьке воїнство. Вся Європа ось уже яке десятиріччя не спускає своїх захоплених очей з цих лицарів, які уособлюють у собі все краще, на що здатний ваш мудрий і мужній народ. Саме вони, ці лицарі, — якщо, звісно, вони погодяться, — можуть зробити свій вирішальний внесок у справу миру й спокою... Зрозуміла річ, європейські держави допоможуть, але головна сила — запорожці... Тим більше, що зараз обстановка вельми сприятлива.
— Для чого? — спитав Йов.
— Для того, щоби я, Олександр Чорногорський, став султаном Ях'єю.
— Знаю про це твоє бажання й вітаю його, — мовив Йов.
— Як вам добре відомо, зараз у Туреччині сталися великі зміни. Після поразки в Хотинській війні Османська імперія зазнала великого внутрішнього потрясіння. Перед тим, за яких десять літ, Туреччина кипіла в повстанні Каландара-огли, Петро Скрипник, до речі, був з Каландаром... То було повстання, як у Московії повстання Болотникова чи й страшніше...
— Ти добре знаєш сьогочасні події...
— Навесні цього року повсталі яничари скинули з трону молодого султана Османа Другого. На престолі нині мій племінник — дурноверхий Мустафа, який веде Туреччину до катастрофи. Він і раніше — до Османа — правив Туреччиною, і ви знаєте, що то було за правління. Знаю я, що там знову готуються розпочати війну з Персією. Наче мало тих втрат, яких зазнали в Хотинській війні... Турецький трон, по суті, порожній, його треба просто відібрати в Мустафи... І мусить це зробити справжній спадкоємець... Ви чудово розумієте, що в разі здійснення нашого плану всі сусідні народи — і передусім народ український — матимуть те, про що вони стільки десятиріч марно мріють, — мир...
Олександр замовк.
— Так, для нас це питання чи не першорядної ваги, — погодився Йов Борецький. — Я багато думав про це, як тільки довідався, що є на світі султанський син Ях'я. Ми не можемо не цікавитися, кому належатиме узавтра султанський трон. Ми кревно зацікавлені, щоб правили Туреччиною люди розумні й доброзичливі. Але, — Йов Борецький розвів руками, — не все в силах наших... Хоча, ти ж, певне, добре знаєш, сину мій, як українка Роксолана надоумила великого Сулеймана Законодавця не воювати проти України. Сорок літ турки не йшли проти нашого народу. І, певне, саме тому так розквітла ваша держава, ремеслами своїми, а не зброєю дивуючи світ...
— Саме так я й думаю, — мовив Олександр. — Саме тому я приїхав на Україну — просити допомоги в козаків. Річ не тільки в тому, що козаки — найдужча, наймогутніша сила, а в тому, що саме українці мусять бути зацікавлені в торжестві нашого задуму. Бо, — тут Олександр зробив невеличку паузу, — українській людності є за що боротися і всередині своєї держави. Якби не потреба щороку відбивати турецькі й татарські напади, козаки давно б уже визволили Україну з-під влади польських королів... Якщо мені вдасться посісти належний мені трон, така можливість буде забезпечена...
(Продовження на наступній сторінці)