Чи тоді, коли їхали вони вночі, ховаючись від убивць, розбурханим морем, чи отоді, коли брели пішки горами Болгарії? Чи тоді, коли Махмуд залишився з кількома пістолями й шаблею при виході з провалля, щоб затримати турецьких дозорців, які погналися за невеличким загоном утікачів? Про що думав Махмуд, якого він, Олександр, так не любив змалку за його тонкий голос і м'якенькі щічки та ручки? Він пішов на смерть, аби врятувати того, хто його ненавидів...
Чи, може, зрозумів він, що таке людина, в ту хвилину, коли архіепіскоп Душан узяв його, маленького мешканця грізного Цетинського монастиря — твердині християнства й незалежності в нескореній Чорногорії, — взяв його на руки й заплакав, бо тільки-но сказали йому, що турки загатили гірську річечку трупиками чорногорських немовлят — і та річечка відтоді стала називатися Крвавицею...
"Ну, чому люди стають нелюдами? Чому Туреччини бояться всі? Усі проклинають турків. Чому? Звідки оця дикість у народу, який створив таку велику державу? Хто винен у цім? Іслам?
А чим кращі служителі Христа? Віра Христова істинна, це так, але ж скільки підлого й чорного цією вірою прикривається? Що, отой поляк — хіба він не християнин?"
Позаду Йован — несміливо до Джузеппе:
— Ну, так що ж далі було з отією ,доньею, до якої ти таємно прийшов уночі?
— Сакраменто! — визвірився Джузеппе. — Нічого не було. І доньї не було. І дайте мені спокій.
Двоє новачків їхали мовчки, роздивляючись своїх визволителів.
Обличчя Максима Балабая було вкрите якимось темно-червоним струпом, запорошеним пилюкою. На цей струп Петро звернув увагу одразу.
— Збив, чи що? — запитав він зараз. — Може, шмаровидлом яким-небудь помастити?
— Не допоможе, — скривившись, мов од болю, промовив Максим. — Це в мене від народження. Моя мама, як мною тяжка була, вхопилася обома руками за лице — пожежа якраз сталася... От і вродився я такий — все лице мов попечене від самого народження... Увечері боюся вийти на вулицю, щоб людей не лякати...
— А, — видихнув Петро. І — знову тиша.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,
у якому розповідається про Лейбу, його сон і про те, як він збувся...
Надвечір турецька орта переправилася через Дністер. Та перед тим яничари ще заїхали в Лейбину корчму. Якби старий шинкар знав, скільки лиха принесуть йому ті відвідини, він ще вчора звечора зібрав би свої лахи і втік би звідси світ за очі, а корчму спалив би і забув про це прокляте місце. Якби то Лейба знав!.. А то ж ніщо не віщувало біди. Навіть сон приснився — воші. Сняться воші — будуть гроші... А бодай їх зовсім не було!
Турки під'їхали до корчми гомінливою веселою ватагою. Лейба виглянув з вікна і зрозумів, чого це вони такі веселі — взяли багато живого товару — дівчат. Нещасні, розпатлані, заплакані, вони виглядали з кількох критих возів, які під'їхали разом з вершниками.
— Ай-ай-ай! — скрушно похитав головою Лейба. — Бідні дівчата. Ай-ай-ай! Як це зараз їхнім матерям...
Він заглянув у кімнатку, де мала бути його донька Ривка, — і не побачив її там.
— Лемеле, Мотеле, Хаїме! — надтріснутим мідним дзвоном задеренчав його голос. — Де Ривка?
Діти повискакували з тісної кімнатки і дружно задзидзикали:
— Ривка пішла до міста!
— Лемеле, Мотеле, Хаїме! Біжіть до міста і кажіть, хай не йде додому, бо буде біда! Ой, біда на мою голову!.. Лемеле, Мотеле, Хаїме, хай вона прийде, як турки поїдуть... Ну, бігом! Через двір!
Тільки-но хлопчаки вискочили з корчми, як у двері затарабанили кулаками. Лейба вискочив, широко розчинив двері.
— Мерхаба! Мерхаба!
— Мерхаба! — відповів за всіх Селім, ступаючи в приміщення. — Усього — на всіх!
— Зараз буде! — зігнувся в поклоні Лейба.
— Негайно!
— Зараз буде!
Лейба забігав як навіжений, ставлячи наїдки на столи.
— Горілку маєш? — запитав Селім.
— Маю, але ж Коран...
— Ти, гяуре, знай своє діло, а ми, правовірні, знаємо своє... Ну, швидше!
Лейба тут же вийняв з десяток чотиригранних пляшок з жовтуватою рідиною й почав ставити на столи.
— Чи здалеку їдуть лицарі? — запитав, мовби між іншим.
— Не дуже, — неохоче відповів Селім. Потім, пильно подивившись на Лейбу, спитав: — Один богданець утік із зіндану. Молодий ще. Йон Кодряну з села Миндри. Не бачив?
— Тут багато народу буває, — ухилився од відповіді Лейба, а сам одразу згадав того, кого ще днів кілька тому мив, стриг, голив, одягав. — Та й... Та й звідки в такого розбишаки гроші? Чом би він заходив до корчми?
— А він був не сам! Його виручило кілька вершників, які їхали з Богданії, а може, просто через Богданію.
— Я там знаю?.. Тут буває багато всякого люду.
— Слухай, невірний, я тобі гроші дам — скажи тільки правду, — витяг з кишені гаманця Селім.
Очі Лейбині спалахнули, наче хто запалив у них по свічці, але хутко згасли.
— Славний лицарю, не мучте бідного єврея. Якби він хоч щось знав, він би сказав і без грошей...
В цю хвилину за вікном почувся пронизливий свист. Потім загупотіло, загоготіло, заревло, зарепетувало.
Лейба пополотнів і прожогом кинувся до вікна. Через мить він уже стояв на колінах перед Селімом:
— Славний і хоробрий лицарю! Найхоробріший серед найму дріших, найшляхетніший серед найясніших! Твої яничари схопили мою доньку Ривку. Змилуйся! Накажи її відпустити!
— А вона в тебе гарна? — лихо всміхнувшись, промовив Селім.
— І-і-і погана, кривонога, бруднуля, нечепура, та ще й заїкається, — ридаючи кричав Лейба.
— Скажи про Йона Кодряну. Ти його бачив? Лейба закліпав очима і тут же відповів:
— Я ж казав, ясний лицарю, що нічого не знаю. Та й куди вже вам упіймати його? Він уже, мабуть, на Січі... Скажіть, хай відпустять мою доньку! Я вам золото дам... Я маю трішки, з кров'ю збирав, ясний лицарю, але дам, дам, дам! Тільки пустіть мою Ривку, мою донечку кохану!
Селім підвівся.
— Ну, ходім, я скажу своїм хлопцям... Та йди ти зі своїми грішми!
— Спасибі, ясний лицарю, спасибі! — заспішив Лейба.
Вони вийшли надвір.
Двоє яничарів тримали за руки Ривку. Вона щосили виривалася й плакала, їй було років шістнадцять. Густе чорне волосся обрамлювало її вродливе личко. Брови були, мов два галчині крила, тонкий ніс, маленький рот, а над усе — перелякані, чорно-матові, як згасле вугілля, очі.
Селім гарикнув:
— Пустіть негайно!
Один з яничарів — це був Урхан Сирик — вигукнув:
— Це наша здобич!
— Пусти! — знову гукнув Селім. І, обернувшись до Лей-би: — Он йому дай гроші!
Урхан почув про гроші. Його худе, схоже на конячу морду обличчя ще подовшало.
— Ось нате вам, лицарю, гроші, — підбіг до нього Лейба і тицьнув гаманець із золотом.
Сирик відпустив руку Ривки, і дівчина, плачучи, впала на батькове плече.
— Біжи звідси скоріше! — сказав він Ривці. — Біжи в свою кімнату та замкнися!
Лейба ще раз поглянув на криті вози, звідки виглядали дівчата-полонянки.
Він повів доньку за корчму, і тут почувся пронизливий, схожий на ослячий крик. Це кричав Абдуррахман Ешек.
— Зінджир! — вигукував Ешек. Він біг від хліва й ніс у руках ланцюг.
Лейба похолов. Цим ланцюгом було закуто Йона Кодряну...
Селім стрибнув до Ешека, вихопив з його рук ланцюг, кинув тільки один погляд на нього і підскочив до Лейби. Щосили вдарив його по обличчю залізним ланцюгом.
Лейба вужем вився по землі, а Селім бив його і бив, аж поки він не зомлів...
...Шинкар отямився через кілька хвилин після того, як турки переправилися через Дністер. Стояли порожні вози — яничари позабирали дівчат на коней. У розгромленій корчмі з повибиваними вікнами та повідриваними дверима літало пір'я з подушок та перин. Валялися розбиті пляшки. Гостро смерділо порозливаною горілкою. Калюжа вина темніла біля розбитого барила.
Шинкар намагався підвестися, але в голові страшенно гуло, боліло все тіло, наче з нього зідрали всю шкіру.
— Лемеле, Мотеле, Хаїме, — простогнав він.
— Ми осьде, тату, — озвалися діти.
— Де Ривка? — простогнав Лейба. У відповідь залунало дружне ревіння.
— Де Ривка? — несамовито зарепетував Лейба.
— 3-за-а-забрали турки!
Лейба тут же схопився на ноги І, хитаючись, кульгаючи, спотикаючись, побіг до Дністра — за турками. Діти, ревучи, побігли за ним.
— Лемеле, Мотеле, Хаїме! — обернувся Лейба. — Сидіть удома. Чуєте?
Діти зупинились, а Лейбу ніщо не могло зупинити...
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
з якого читач довідується про вельми таємну і вельми важливу бесіду
— Прошу зайти, — вклонившись, мовив лаврський служка і прохилив невеликі залізні двері.
Олександр кивнув головою і пішов за ченцем. За ним — Петро.
У невеликій темній келії стояв біля столу сивий чоловік і дивився на тих, що зайшли.
— Добрий день! — низько схиливши голову й приклавши руку до серця, мовив Олександр. Потім став на коліно і поцілував простягнуту руку. Петро зробив те ж саме.
(Продовження на наступній сторінці)