Він був, мабуть, веселий чоловік, бо весь час пританцьовував та підштовхував ліктем вайлуватого залужанина, що стояв собі спокійнісінько, злігши на воза, так, ніби виїхав на ярмарок. Вигляд у нього був такий байдужий, що скажи йому зараз, що треба їхати на край світу, та й то не здивується, а лише підійде до коня і скаже: "Ану ж, ногу! Дай ногу!" — подивиться, чи підкови при копиті, розплутає віжки, у які клята худобина "заступила", помаца себе за кишеню, чи досить тютюну та чи вистачить його на далеку дорогу, крикне "н-но" і поїде собі поволеньки.
На слова веселого манилівця залужанин довго не відповідав, бо саме клинцював сало з хлібом, потім утерся рукавом, вийняв кисет, закурив і аж після цього обізвався:
— Їм видніше, — і кивнув головою на сільраду.
— Воно ясно, що видніше, — зараз же підхопив манилівець, — та якби знаття, куди їдеш? Сінця он поклав рептушок, та чи й вистачить? Як у Полтаву або аж на саму Охтирку, то й не вистачить.
— Це не інакше, як за крамом, — пролепетав хрипківець. — Там, кажуть, на станції чобіт та шапок навалили стільки, що й на весь район хватило би.
Дядьки гомоніли собі та ламали голови, куди то їм випаде їхати, а в кабінеті Гната ішла таємна нарада. Завдання, поставлене райвиконкомом перед Гнатом як головою сільради, було зовсім не таємне і не носило будь-якого прихованого від людей змісту. Навпаки, про нього треба було якнайширше сповістити всіх селян, але Гнат вирішив огорнути цей важливий захід суворою таємницею.
Тепер він сидів при наглухо зачинених віконницях, і при світлі сільрадівської лампи обличчя його було суворим і заклопотаним. Зодягнений він був як до військового походу: в шкірянці, перехрещеній ремінцями двох польових сумок, напханих паперами, на голові — кубанка, на руці пльотка. Проти нього з очікувальними обличчями сиділи Дорош і Оксен.
— Я покликав вас для того, — голосом, повним таємничості, почав Гнат, — щоб ви допомогли мені провести одне мєроприятіє державної ваги.
— Яке саме? — питає Дорош, мерзлякувато кутаючись у шинелю. — Ти вже нас півгодини тримаєш, а про діло ні слова. А нам сидіти немає коли. Нас робота жде.
Гнат вилазить із-за столу і крадькома йде до дверей, щоб перевірити, чи не причаївся там підслухувач в образі виконавця або одноокого Кузьми, якого вже не раз було ловлено на гарячому. Підозра Гнатова розвіюється: виконавець спить на столі під телефоном. Кузьми не чути ні слуху ні духу. Гнат прикриває двері, стріляє, немов з гармати:
— Район наказав нам переселяти хутори. І допитливо дивиться на Дороша та на Оксена, щоб побачити, яке враження зробила його заява.
— Оце й усе? — щиро дивується Дорош, в'їдливо посміхаючись. — Ні, Гнат, ти таки оригінал. Єй-єй. По твоїй поведінці можна було подумати, що на нас іде війною Франція.
— А ти чого баскаличишся? Переселення — це теж війна, — рипить шкірянкою Гнат.
— Починається свайба, — з досадою говорить Оксен. — І сівба, і переселення — все на мою шию. А куди ж я хуторян діватиму?
— По колгоспниках розмістиш. Ось у мене списки, давай зараз розподілимо, кого куди.
— А хати коли строїть? Польові ж роботи почалися!
— Організуй будівельників бригаду. Пиши трудодні, люди тобі хмарочоси возведуть.
— Я пропоную переселяти по частинах, — обізвався Дорош. — Переселити кілька сімей, збудувати їм житло, потім — слідуючу групу. А то як усіх розкуражимо — промах може вийти. Це тобі не курку в гніздо перенести. З людьми маємо справу.
— Хе-хе! — блиснув золотим зубом Гнат. — Тебе як послухати — на два роки тяганини вистачить.
— А хоч би й так. Спішити нічого.
— Ну, от що: за переселення одвічаю я лічно, і нічого мені вказувати. Ваша задача обезпечити мене транспортом і розмістити людей, яких я буду направлять.
Гнат сховав список у сумку і встав із-за стола.
— Навіщо ж ти тоді нас викликав? — скипів Дорош. — Щоб поплескати тобі в долоні?
— Згідно з положенням я повинен з вами радитися, щоб ніхто мені не вказував, що я нарушаю. Ну, ти їдеш зі мною чи ні? — звернувся він до Оксена.
Дорош швидко застебнув шинелю, шепнув Оксенові на вухо:
— Чує моє серце — наріже він січки. Наглядай там за ним.
— А що за ним наглядати? Не мале дитя.
— Робимо справу великої державної ваги, а його одне слово, одна яка-небудь дурна витівка зможе зіпсувати все. Дави на всі гальма. Хай він відчує, що ми не збираємося потурати його неподобствам... Так де, по-твоєму, краще закладати літній табір для худоби:
— Треба глянути, чи на конях збруя справна, а то, може, назад тікати доведеться, — клопотався Охрім.
— Розумному — плач, а дурневі — радість, — скосив на нього очі Тимко.
— Жалієш? — несподівано обізвався Сергій.
— Люди вік прожили. Прощатися з рідним гніздом кому охота? Витрушували б тебе із хати — і ти б кусався.
— Нічого їм кусатися. Радянська влада для них добро робить.
— Відколи це ти таким розумним став?
— Тобі хоч і розкажу, то не розчовпаєш.
— А це ж чому?
— Душком від тебе антирадянським припахає.
— А ти хіба з тих, що принюхуються?
— Ні, я з тих, що нутром чують.
— Ну, зчепилися! — крикнув на них Охрім. Хлопці замовкли. Шдводи зупинилися посеред хутора. Гнат, не злазячи із сідла, постукав пльоткою у чиїсь ворота. Вийшов пристаркуватий чоловік у сірячинці і рудих розтоптаних чоботях. Побачивши Гната, привітався коротким "растуйте" і зняв шапку. Гнат, сіпнувши за поводи, осадив коня, що гарцював прямо на дядька.
— Надінь шапку. Я тобі, знаєш-понімаєш, не губернатор.
Дядько поволеньки зодяг шапку і, спершись на тин, очікувально дивився на Гната.
— Обійди зараз хутір і скажи од мого імені, щоб усі збиралися на майдан. Мітинг буде.
Дядько поправив шапку і недовірливо перехнябив плечима:
— Якщо на предмет хлібозакупки або про м'ясо, то трудно. Не зійдуться.
— Це вже не твоя хвороба, а моя. Роби, що кажуть.
— Так вам же, мабуть, швидко треба? Ге ж?
— Якнайшвидше.
— А я ж не зможу. Ногу ушиб. Уже баба й пареними висівками обкладала — не допомага.
Оксен, що слухав ці переговори, смикнув Гната за рукав:
— Чого ти з ним зв'язався? Пошли якого-небудь хлопчика, він тобі за десять хвилин весь хутір обліта.
— Ей ти, Васько, чи як там тебе! — крикнув Оксен до гурту хлопчисьок, що юрмилися біля, підвід. — Ану, біжи сюди!
Бліденький хлопчик років десяти, плутаючись у полах материного піджака, підбіг до Оксена, зупинився, захеканий, і націлив на Оксена чорні, як смородина, очі. Оксен поплескав його по блідих щоках, які свідчили про те, що дитина просиділа цілу зиму в хаті і не бувала на свіжому повітрі. Хлопчик опустив голову і підшморгнув носом.
— В школу ходиш?
— Ні. Не ходжу. У нас із хутірських ніхто не ходить.
— Чому?
— До школи далеко, і взувала нема. Оксен грубо, по-чоловічому, пригорнув до себе хлопчика, зашепотів йому в прозоре вушко:
— Ось переселимо ваш хутір у село, тоді заживете по-новому.
— Правда? — радісно скрикнув хлопчик, і очі його засяяли, як зірочки.
— Правда. От зараз пробіжи по хутору, клич усіх людей на майдан. Збори будуть.
— О, то я такий, що мене тут ніхто із хлопців не дожене.
Хлопчик вирвався із обіймів Оксена, підбіг до своїх хуторян, що стояли осторонь, щось їм сказав, потім заклав два пальчики в рот і гучно, з протягом свиснув по-вівчарському — і тоді хлопчаки з галасом гайнули широкою хутірською вулицею, і їхні тонесенькі голоси відлунювалися якось весело і дзвінко у свіжому повітрі.
Через півгодини майдан став наповнятися людьми. На зеленому вигоні — людське вириво: білі жіночі хустки, старі пом'яті картузи, сірячини, кожухи, облізлі заячі шапки, глухий гомін, стримане покашлювання, сухий тріск соняшникового насіння. Дівчата перештовхуються поміж собою, перешіптуються. Парубки стоять осібно гамірним гуртом, поводять себе розв'язно, по-хутірському:
— Пилипе!
— Що?
— Куди це ваші худобу порозпускали?
Пилип одвертається до тину, застібає ширіньку.
— Пастися пішла, — відказує він тихим баском.
— На чию ж толоку? Варчину чи Маріїну?
— В них обох паша добра...
— Варко! Ти не зустрічала Пилипової худоби?
— На налигач налигала та до воріт припнула, — граючи очима, теревенить язиката Варка і лізе собі в пазуху за насінням. Пилип підходить до неї і теж запускає туди руку. Варка не противиться, тільки осудливо зиркає на його широку, мов корито, пригорщ, повну насіння.
— Ого! З чужого засіка брати не дурень!
— Не збіднієш, — басовито гуде Пилип і знову підходить до хлопців.
Регіт, гамір, шум. Голоси дробляться, як на ярмарку. На лівому крилі молодиці та жінки. Язики як линви, лиця розпашілі, в них прихована гроза.
— Чого тримаєте? Починайте! Нам на роботу треба йти.
— їсти не доварила. В хаті все кидьма. Досі і в печі погасло!
(Продовження на наступній сторінці)