Приходив Бовдюг, мовчазний і стриманий і, запитавши: "А де ж тут поставити сокиру?", сідав завжди на одному ж місці: на лаві під мисником. Кузь не входив, а влітав у хату, наче на сполох. У нього ніколи не було постійного місця, і він ніколи не сидів, а маячив по хаті, гарячився, встрявав у розмову, чи були тому раді, чи ні, рішуче вимагав відповіді на питання, які він ставив, і через кожні півгодини, потираючи руки, вигукував: "Ах, боже ж мій, коли б то я все знав на світі?" — і тут же, повернувшись до кого-небудь, канючив тютюну на цигарку. Це його старцювання набридло всім, але до нього уже так звикли, що коли б Кузь був серед людей і не просив закурити, то на нього б дивилися як на новоявлене чудо. Сергій же як молодий господар, в обов'язок якого входило турбуватися за своїх гостей, не обійшов своєю увагою і Кузя: у своїх далеких родичів по материній лінії дістав кулик тютюнового бадилля, змішав його із сухим потертим листям та й поставив в коритчатку біля дверей. Кузь аж ахнув, побачивши таку розкіш. Поглинав багатство очима та все примовляв: "Бож-же ж мій, які добрі люди є на світі!" Цілий вечір він просидів навпочіпки біля коритечка, раз по раз, перехнябивши голову, зазирав у нього, як сорока в кістку, чманів від курива. Санька не любила Кузя і часто, простягши руку, перекривляла перед людьми, як він просить тютюну. Тоді Кузь дивився на неї, як на заморського артиста, і кивав головою: "Понімаю, понімаю", аніскілечки не гніваючись, і додавав при тому: "Ви знаєте, якби оцій жінці дав бог річ, так і мертвого передражнювала б".
Коли люди, наговорившись досхочу, виходили із хати, Кузь на секундочку присідав до коритечка, набивав махоркою кишені, примовляючи: "Воно хоч уже й на весну потягло, та ночі довгі, хай їм лихо". Тоді Санька підбігала до Кузя, тягла його за рукав і аж клекотіла від злоби, показуючи йому на мигах, щоб висипав махорку назад. "Понімаю, понімаю", — кивав головою Кузь, але висипати й не збирався. Санька хапала його за петельки, і хто знає, чим би воно закінчувалося, якби не заступався Сергій.
Приходив на посиденьки і Андрій Блатулін — Латочка. Переступивши поріг, скаржився, що діти заженуть його в труну. "Якби можна було, позв'язував би всіх на один шнурок та хоч би попорепав для острашки, а поодинці не справлюся. Одного б'ю — п'ятеро навдьори. Подумайте тільки, — скаржився він далі, — якось приходжу вечором із роботи, прошу в жінки повечеряти, а вона повертається з хатини заплакана, очі від мого погляду одводить, так, ніби соромиться сказати щось дуже важливе або серцем себе нечистою почуває.
— Чого це ти очі опускаєш, як на другий день після весілля? Може, десь у гречку вскочила та тепер глипаєш очима?
— Чоловічку мій рідненький, дітьми своїми присягаюся, що ніяких балощів я ні з ким не мала. Одному тобі вірна. Хоч — долівку язиком лизну. А тепер одне нещастя трапилося, що не знаю, як і сказати.
— Захворіла, чи що?
— Я здорова.
— То, може, тебе зобидив хто? Ділянку невірно заміряли в артілі чи трудодень неправильно записали?
— Ніхто мене не зобижав, а тільки таке в хаті трапилося, що ти як дізнаєшся, то битимеш.
— Чоботи шкапові, ті, що я на ярмарку купив, украдено?
— Ні. Чоботи цілі.
— Гроші, що на корову збирав?
— І гроші цілі.
— Та що ж тоді сталося? Кажи, не мотай з мене душу!
— Вечері немає.
— Як немає? Хіба ти не варила?
— Варила обід, але всі горшки пусті, піди хоч і сам подивися.
І правда. Глянув я: всі горшки пусті. Від двох паляниць тільки крихти лишилися.
Що за оказія? Аж ось заходить моя найменшенька Тетянка, та й хвалиться: "Тату, а в нас сьогодні весілля було". — "Яке весілля?" Вона пальчик у рот і далі продовжує: "Наша Марійка за Вихорового Петруся заміж виходила. Оце недавно до сватів поїхали. Гостей було — повна хата!" Я при цих словах аж отетерів. А вона далі своє: "Горілку пили, пісень співали. Особливо отієї, що: "Виглібай, мати, жал, жал, комусь буде дочки жаль, жаль". Та — плиг із моїх колін і під піл рукою показує. Я туди — аж там ціла батарея пляшок з водою, "горілка", значить. Я тоді до жінки: "Не горюй, — кажу, — раз таке діло, що в нас весілля було і ти свою дочку заміж віддала, то не плакати, а радіти повинна. Вари галушки, та тільки пошвидше, бо таки добре мені живіт корчі зводять". А Тетянка тоді підходить до мене та так радісно: "Ми тепер, —каже, — тату, багаті стали. В нас у стайні аж пара коней стоїть". Вийняв я батіг із-за сволока, дай, думаю, піду подивлюся, що воно там за коні такі об'явилися? Підходжу до хліва, чую — іржуть. Видно, господаря зачули. Побачили мене — притихли. Дивлюся, аж то мій Микола і Тетерин Федько. Стоять, понасуплювалися, куди та й ржачка поділася. Питаю я свого: "Ви поїли борщ і весь обід?" Мовчить. Я знову питаю: "Ви поїли, кажіть? Бо так зараз батогом одрепіжу, що й на травичку не сядете!" Мій тоді й каже: "Ми — коні. Ми борщу не їли. Нам овес давали". Я до ясел, а там вівса повно. "Як же ви, — питаю, — мішок з горища зняли?"
А він: "Ми, тату, коробкою згори носили". Закипіло в мене серце — сім шкур би з них зідрав за таку шкоду. Та як згадав, як з мене мій рідний батько линтварі дубив ні за що ні про що, — опустив батіг і вийшов із хліва. Хай, думаю, хоч мої діти небитими ростуть, коли вже мені перепадало".
Дорош уважно слухав розповіді селян, але відчував, що вони приходять до нього не для того, щоб розповідати такі невинні історії, а що в них на умі е щось важливіше. Він допитувався в Сергія, який, по всьому видно, знав, у чому справа, але той тільки знизував плечима і прикидався незнайком.
Одного разу після того, як дядьки порозходилися із посиденьок, Дорош не витримав і вирішив повести із Сергієм розмову, як то кажуть, навпростець.
— Скажи мені: чого вони сюди ходять? — запитав він, роздумливо суплячи брови.
— А я почім знаю? — щиро здивувався Сергій. — Ви у них запитайте.
— Коли ж вони мене бояться, — спохмурнів Дорош. Сергій, що плів ятір посеред хати, на секунду припинив роботу, спідлоба глянув на Дороша веселим оком:
— З якої речі?
— У мене таке враження.
— О-о, — зрадів Сергій. — Потрапили у саму точку.
— Тільки я не можу зрозуміти, в чому тут причина.
— А ви пильніше придивіться, тоді й побачите.
— А може б, ти мені прямо сказав? Без загадок? Сергій сердито перегриз зубами сирову нитку, заплутався пальцями у вузеньких вічках, і рука його затріпотіла в ятері, як спіймана риба.
— Те, що в нас у селі робиться, — сліпий побачить, а глухий почує. Ви тільки не ображайтесь. Це я жартома. Само воно в мене з язика виплигує. Ви бачите, — продовжував він далі уже без насмішки, — до вас горнуться люди, а це не так легко заслужити. Оксен хоч чоловік ніби й непоганий, а до нього так не ходять, як до вас. А чого? Бо він хитрий. Любить хвостом крутити. І перед районною владою хоче бути хороший, і перед людьми не спасувати. А воно. не завжди вгадаєш. Воно Радянська влада за народ стоїть, але в нашому селі з цим ділом нерозбериха виходить. З такою владою, яку ми маємо в особі Гната, люди не погоджуються. Сесії проводить для форми, грубіянить, ображає людей, одним словом, хазяйнує, як хоче. Я от часто дивився на вас і думав: невже і вас заставить Гнат танцювати під свою дудочку. Як їздили ми по жом — гарно ви говорили. І про правду, і про добре ставлення до людей. Та слова одне, а діло — друге. Гнат он теж розпинається, що він за Радянську владу жизнь готовий віддати, а сам її ногами топче, за корінь рве. Кажу вам як комсомолець, е в нашому селі хлопець, змовилися ми: не прикрутять Гната місцеві товариші, поїдемо вище правду шукати.
Сергій швиргонув недоплетений ятір на солому, вийшов у сіни за пряжею. Дорош залишився сам, повний душевного сум'яття. В його пам'яті виринув давно вже забутий епізод, бачений ним колись на одному з вокзалів півдня. Серед метушні, гамору й крику, страшенної спеки, штовханини, огидної вокзальної пилюки бігає дівчинка років шести в білій панамочці, в трусиках і кричить переляканим голосом: "Бабусю, бабусю!" На її личку — жах, очі благальні і шукаючі. А розкішна, засмагла, нафарбована, тілиста пляжанка, що маніжилась під зонтиком, суворо крикнула: "Треба було не ловити гав! Велика вже!"
В цей час побіля вагонів, приклавши долоні до грудей, старечою трускою бігла бабуся в широкому солом'яному капелюсі. Побачивши її, дівчинка закричала ще дужче і сховала своє заплакане личко у рясних складках бабусиного плаття. Потім взяла міцно за руку і пішла за нею, гордо піднявши голову і блаженно похлипуючи. Ідучи, вона озирнулася і глянула на ту пляжанку, що дорікала їй за неуважність, і той погляд був такий ненависний, що коли він ковзнув по Дорошеві, то йому зробилося моторошно і він відчув, що совість у нього нечиста. "Я міг би вискочити із вагона і допомогти їй відшукати бабусю, — подумав він. — Але я цього не зробив. Що ж це таке? Як же це сталося? Я надіявся на крайніх. Я думав, що хтось там надворі це зробить. А треба було не надіятися, а робити самому. Виходить, у мене є багато слабостей, і виходить, що я не святий і, може, навіть гірший за інших".
І тоді його охопило почуття палючого сорому, і він довго не міг дивитися в очі людям.
(Продовження на наступній сторінці)