— На яку крадіжку? — здивувався Тимко, потискуючи плечима.
— Ніби не знаєш? А бочонок з медом хто вкрав? Тимко зодяг картуз, крутнувся до дверей. Дівчина кинулась йому навперейми. Він відштовхнув її і вискочив надвір. В двадцять стрибків опинився біля воза, схопив сонного Охріма за петельки, рвонув на себе; той махнув головою, витріщив очі.
— Де мед? — коротко запитав Тимко.
Охрім витер рукавом сонну слинку, закліпав віями:
— Який мед?
Не випускаючи Охріма з рук і не даючи йому встати, Тимко поволік злодія до хліва. З хати вибіг розпатланий господар, кричав, розмахуючи руками:
— Пусти! Що ти робиш? Пусти!
Але Тимко не чув того крику, волочив Охріма далі, тяжко сапаючи, лице його було озвірілим і страшним. За господарем вискочила донька, підбігши, схопила парубка за рукав, але Тимко так глянув на неї, що вона відсахнулася, як від вогню. Прискочили заспані троянівці і з криком: "Чи ви не показалися?!" —стали розтягати їх. Тимко водив безтямними очима навколо себе, крутився, як в'юн, намагаючись вирватися із дужих дядьківських рук. Охрім стояв, злісно посміхаючись, витирав долонею розбиту губу.
— Чого пристали, дурні? — деренькотів він зляканим голосом. — Ну, знайшов бочонок меду, поласував трішки.
Він пішов у хлів і приніс звідти загорнутий у солому і різне тряп'я бочонок, видимо, вже підготовлений для перевезення до Троянівки. Господар взяв бочонок і перед тим, як іти в хату, сказав таким голосом, ніби вибачався перед Охрімом:
— Ще якби хоч попросив, а то... — і, не договоривши, поплентався до хати.
Троянчани теж розійшлися до свого діла, але не дивилися один одному у вічі і не розмовляли між собою.
Увечері, коли навантажені вози рушили в дорогу, хутірська красуня догнала Тимка аж за цариною, сунула йому в руки щось тверде, замотане в чистеньку ганчірку, опустивши очі, сказала:
— Чи ще приїдеш?
— Не знаю. Як пришлють, то приїду. У неї ревниво блиснули очі:
— До своєї селючки рвешся?
— А хоч би й так...
Вона круто повернулася і, опустивши голову, пішла в хутір. Тимко теж побіг наздоганяти свою підводу. Наздогнавши її, озирнувся. Степова красуня стояла на дорозі із якоюсь хутірською дівчиною і щось говорила з нею. Потім вони обидві обернулися, глянули Тимкові вслід, голосно засміялися і повагом пішли до хутора. І потім, скільки Тимко не озирався назад, ні одна з них не подивилася в його бік. Вони розмовляли про щось своє, хутірське, яке їм було діло до приблудного парубка, що приїхав руйнувати їхні хати? "От і зрозумій. цих дівчат, — гірко думав Тимко. — То листочком припала, то бурлить, немов вода. Напевно, вони тільки для того й народжені на світ божий, щоб свій характер паскудний показувати".
Тимко розгорнув ганчірку: в ній лежала грудка іскристого меду. Він лизнув її язиком і замружився від солодкої розкоші. "Точно, як Орисині губи, солодкі", — подумав він і враз відчув, як під серцем ворухнулася дрімаюча туга і боляче вкусила його, і він тяжко зітхнув і зупинився на хвильку посеред шляху, щоб згорнути цигарку.
Пізно вночі останнім із хутора виїхав Гнат Рева. Він їхав трохи п'яненький, бо його підпоїли хуторяни в надії, щоб декого з них переселив пізніше: часом зупинявся біля розібраних хат і довго дивився на чорні купи сухих парок, що валялися на подвір'ях. Світло в хатах уже погасло, і весь хутір поринув у густу темряву теплої весняної ночі. Над хутором залягла тиша, тільки десь далеко у степу, чути було, погуркував трактор. "Передам у зведенні, що половину хутора вже переселив, а завтра нажму, щоб і останніх перевезти", — вирішив Гнат і, стьобнувши коня, поскакав сонним хутором.
В нічній тиші тупіт кінських копит віддавався лунко і виразно. Незабаром він виїхав на степову дорогу, що вела до Троянівки, і пустив коня тихіше. Гнат був у тому мирному воркуючому настрої, який завжди охоплював його тоді, коли справи ішли добре, і, їдучи, насвистував пісеньок. Але втома і легке сп'яніння все дужче налягали на нього, і часом він дрімав, опустивши повіддя.
Навколо в обіймах степової тиші ніжилася земля, як приласкана коханим дівчина: вона дихала і сходила парою, і якби людина захотіла припасти до неї щокою, почула б, яка вона тепла, і спіймала б тонкий, ні з чим, не зрівняний запах ніжного дихання, в якому особливо відчувався гіркуватий трунок зрізаних плугом корінців. На полях, що розстилалися обабіч дороги, чулися невиразні шерехи: то тріск сухого бур'яну під чиїмись обережними кроками, то причаєне шарудіння, то стриманий писк. Може, то гуляли біля своїх нірок ховрашки, а може, поверталися із невдалого полювання лисиці.
Іноді в повітрі шуміли пташині крила: то пролітав ворон, а може, летюча миша. Іноді із степової пустелі линув тужливий людський крик, не залишаючи після себе ні луни, ні відголосу: то кричала сова. Від того крику робилося страшно і моторошно, так, що навіть Гнат прокидався від нього, сполохано озираючись навколо.
Одного разу він, прокинувшись від дрімоти, на хвилину зупинив коня, постояв, прислухався і навіщось повернув на глуху дорогу, об'їздом, але не проїхав і десяти метрів, як знову повернув назад. Коли б його запитали, навіщо він так робить, він би не міг відповісти.
Кінь, зачувши під ногами знайому дорогу, пішов охотніше, але біля троянівського яру затупцювався і, тремтячи шкірою і поводячи вухами, закляк на місці, не бажаючи йти далі. Гнат боляче вдарив його канчуком попід пузом. Кінь пішов, але все рівно неохоче, обережно промацуючи тонкими ногами грунт і ще більше тремтячи шкірою. Стали спускатися в темний яр, звідки повіяло холодом і проваллям. За кущами терну почувся тихий шелест.
— Хто там? — голосно крикнув Гнат, мацаючи в кишені рублену ручку револьвера.
Темрява мовчала. Тоді Гнат рушив далі і став переїжджати струмочок, що дзюркотів унизу. В один стрибок кінь перелетів його і, напружившись, поніс вершника на крутий схил. І тут Гнат почув, що ззаду нього щось ляснуло. Він припинив коня і озирнувся, щоб глянути, що там таке, але в ту ж саму хвилю з яру бабахнуло ще два рази і кулі просвистіли десь зовсім близько. Гнат зрозумів, що то по ньому стріляють, і, припавши до гриви коня, погнав селом.
Скаженим чвалом пролетів усю Троянівку і зупинився лише тоді, коли добіг до Беєвої гори. "Що ж це я? Куди це я? Я ж проїхав сільраду". Він крутнув коня назад і раптом відчув, що в нього поміж пальцями тече щось тепле і що повіддя в лівій руці зробилося слизьким. "Мабуть, руку об сідло розбив". Він труснув рукою і тихо застогнав від болю, і тільки тоді зрозумів, що поранений. "Треба перев'язатися, а то кров'ю зійду", — майнула в голові думка, він тихіше поїхав до сільради.
Кинувши біля порога коня, розбудив виконавця і послав його за фельдшером. Той прибіг, переляканий, і при світлі сільрадівської лампи став робити перев'язку. За його словами, рана була пустяшною: куля пройшла через м'які тканини, так що через тиждень заживе. Коли перев'язка була закінчена, Гнат взяв з нього слово, що він нікому не скаже, що трапилося з головою сільради, і відпустив його додому, а сам подзвонив у район і викликав міліцію. Зробивши це, Гнат сів за стіл і став чекати Дороша і Оксена, за якими було послано виконавця.
Дорош і Оксен увійшли, стривожені і збуджені: дорогою язикатий виконавець розказав їм, що "голову ранено, і хто зна, чи до ранку доживе. Там кровищі натекло — повна сільрада!"
— Що сталося? — запитав Оксен, витираючи спітнілого лоба.
Гнат ворухнув рукою на перев'язі, зморщився від болю.
— Якась зараза стріляла по мені із троянівського яру.
— Коли?
— Годину назад. Я викликав міліцію. Вранці розпочнемо слідство.
— От тобі гіркий доказ того, що притаєний ворог ще не перевівся по наших селах, — нервово посмикуючи шиєю, обізвався Дорош.
— Ну, знаєш-понімаєш, про теорію потім будеш говорити. — Гнат узяв у здорову руку олівець. — Давайте розберемо, хто в нас є такий на прикметі, щоб накрити, доки він нам п'яток не показав.
"Що ж тут? Особиста помста чи політична акція? Як би там не було, а могли б Гнатові голову продірявити, і тоді думай, як хочеш. Ясно одне: який би там Гнат не був, які б у нього не були помилки, а він — Радянська влада на селі, і раз по ньому стріляли, значить, комусь ця влада кістю в горлі стоїть. Ось які справи творяться в тихій Троянівці", —роздумував Дорош, мерзлякувато струшуючи плечима і щільніше загортаючись у шинелю.
— Це хтось із хуторян жахнув, — обізвався після довгої мовчанки Оксен. Від пережитого страху у нього покруглішали очі і тихо посмикувалися вибілені тривогою губи.
— Я ваших людей не знаю, — вставив Дорош. — Але мені здається, що без Джмелика тут не обійшлося.
— Трудно вгадувати. Може, якраз Джмелик тут і ні при чому. Хоча... звичайно, він наволоч. Про це всі знають, — в тяжкій задумі опустив голову Оксен.
— А в мене є другий на приміті, — загадково примружився Гнат, — Улас Хомутенко.
Дорош пильно подивився в очі Гната, ламаючи його гостро відточений погляд.
— Ну, ти під цей шумок чесного хлопця не заплутуй. Я за нього ручаюсь.
— Ти мені не вказуй! — закричав Гнат і стукнув здоровою рукою по столу, аж перекинулася чорнильниця. Чорна, як дьоготь, пляма розповзлася по чистому аркушеві паперу. — Я, знаєш-понімаєш, в жизнь, як в орлянку, граюсь, а ти всяких гадів покривати будеш?
(Продовження на наступній сторінці)