— Ха-ха! О Филиппе заговорили, — пишет расскази!.. Да он сумасшедший, верно. Давно я уже заметила ато за ним. Ненормальний, идиот какой-то. Часто он смотрит й смотрит в одну точку. Особенно, когда Оля вечером на рояле играет, — как статуя стоит. Не раз видела его у ее окна под тополькой. А то иной раз месяц всходит за садом, — стоит возле кухни й все смотрит на него, — воображает. Нарочно прохожу раз мимо него — й головою сволочь не кивнет мне. Тьфу, противний!
Справді це так було зо мною. Сходить місяць оце, якось прямо мене тягне дивиться на його. Визирає, визирає з-за дерева, простягав пасма золоті.
А було заграють в покоях!.. Йде щось по тілові, йде, а чуб так вгору й стає. День і ніч слухав би, здається. Тільки, як там грають, а я сиджу в канцелярії, — негаразд чуть мені, двері позачиняні, — така досада. Ото вже, як увечері іноді з ділами упораюсь та вийду надвір, та ще як і вікно яке у Олі одчинене! Так там... Картини висять: рямця золоті, та так проти світла і сяють, а стіни такі блакитні. Дерево всяке листате зеленіє; щось, як скриня, стоїть, рояль той, мабуть. І тут вона... Така русява, щічки повні, рум'яні, — сидить, грає. Линуть згуки, линуть... Небесні згуки, божественні! Співають, плачуть, сміються, дрижать. Танцює світ, танцює мені... Лечу кудись, лечу. І тільки що не крикну: боже! Як гарно! Оля, гарнесенька Оля!
І от помітить мене так під туполькою пані, найбільш з саду, кричить:
— Ты зачем там торчишь? Пойди вон у ту кадушку воды наноси. А ты закрой окно, Оля.
Так зітхнеш було іноді. Такий світ чарівний, думаєш, та він не для тебе. Живуть... та не ти.
Дивлюся звідкіль на Олю було:
"Ну, як воно, — думаю, — якби з нею побуть? Панська дочка... Живе у такому... ходить в шовках... вчиться десь, грає отак... У неї, мабуть, і тіло не таке, як у простої дівчини, і розум, і все".
Ех, не для тебе цей світ, не для тебе! Здумаєш про той світ було: як хоч там? Для кого хоч той? Станеш іноді в прихожій було, шепочеш, шепочеш молитви, — не легшає. Нема тії віри, тії надії, що раніш.
Смішно здавалось якось. Батюшка як почне було: царство та царство і все: багатирям трудно, трудно попасти у його. А сам, дивлюсь, і пасіку має, й стоги в огороді, й ще й ще землю купує. "Як же це так? — було думаю. — Не хоче у царство, чи що б то? І такий повний увесь".
— Молиться треба, до церкви ходить, — навчає було, — бо хто не ходить, той і сякий і такий... і дороги не достоїн перейти батюшці.
А Бовкун і не загляне ніколи у неї, а проте батюшка, дивлюсь, такий ласкавий до його і бриль скине перед ним, і вклониться йому. А батько мій, дивлюсь, і до церкви ходить, і молиться, і він... "ти" на його. Примічаю було. Та, й. пани... Ніколи ніхто з їх і не згадає про пекло, про рай, а живуть, не горюють.
А чи похопився б за панами у рай?
Стиснеш зубами було: страждаєш... для чого?
Та понаїздять було паничі, панночки до Миші, до Олі, вирегочують, бігають. Дивишся тільки. Та їх поважають пан, пані та "ви" на кожного, по батькові кожного. Ой, що робить? І я ж чоловік!
Вигарчав раз грошей у пана, — винен був за два місяці, — справлю хоч піджачок, думаю... і я... як у їх. Справив. Новенький, чорненький, нічого собі. Ну, думаю, нехай... може, хоч не морщитиме носа пані, як ітиме поз мене. Позирне на чумарчину стареньку мені, так було поведе ним.
І от сиджу раз в канцелярії, селянинові одному про суд щось балакаю. Сидить коло мене, так слуха уважно. Страх мені гарно, ще і "ви" на мене.
Як ось: "Филипп! — з дверей пані. — Пойди муки на кухню внеси".
Почервонів я, чую. Так, от думаю, новий піджачок, так сидів з чоловіком, піди вробись в борошно. Мнусь.
— А може б... хто інший отам... хурман... Я ось... — почав їй.
Як залящить вона:
— Не учи меня! Я хочу, чтобы ты...
Дивиться чоловік той то на мене, то на неї. Іду з канцелярії, він за мною і вже й він — "ти" на мене.
А то... тут уже лопнув терпець.
Стою раз надворі. Ніч. Тихо, тепло і полем так пахне. Вийшов за хвіртку. Жито сіріє туди і сюди; дорога чорніє, бовваніє дерево збоку. Дивлюся, стою. Як ось ідуть з поля: Миша і якийсь гість — товариш його, впроходки ходили.
Так закортіло й мені піти походить. Ніколи та ніколи все, — піду, думаю.
Погасив в канцелярії світло; позапирав вікна, двері, — пішов.
Так й гарно ж! Не чуть, не чуть нічого оце, та й трісне щось в житі: десь візьметься жук, загуде — пролетить; перепелка хававкне... А вітерець так лоскоче тебе. А вгорі що! Зорь, зорь!.. Сяють, тремтять. Та небо скрізь синє, глибоке. Так мені...
Боже, що таке воно ото все?
Гай он чорніє; за ним жевріє небо; висувається, висувається місяць.
Ходжу й ходжу. Туди пройтись хочеться, туди. Там он верби в напівтемряві купчаться, деркач обзивається, і несе-несе травою, квітками звідтіль. А там он мріє левада, тополі стоять, сріблом віддають.
Не знаю, чи довго я так проходив, чи ні, тільки як прийшов з поля, уже в домі не світилось нігде. Кухня заперта була, — а з кухні був хід і в прихожу, — переночував я в сараї, в стружках.
Переночував і нічого.
Аж ось повставали в покоях; слухаю, пані:
— Да как он смел?! Стул на крмльцо надо мне вимести било: "Филипп, Филипп!.." — его нет... Из-за него я й горло повредила себе... Что за отлучки?
Вибігає пан, сердитий.
— Ты где по ночам шалаешься? Тебя нужно тут, а ти шалаешься?!
— Ты что?! — витріщивсь і письмоводитель на мене. — Как это так?! Тут же й воры в канцелярию могут, все.
Пан: "С-скотина" — та як виважить долоню, та по виду мене лясь!
Годі. Зібрав я своє збіжжячко й з богом. І гроші, два карбованці, зістались у пана.
Куди ж тепер? Що тепер? Було б хоч здоров'я, а то вийшов од пана й од вітру хилюсь. Блідий, очі глибоко. Нічого не зробиш, не полізеш у яму живий, — ходжу з сокирою, з ціпом, виглядаю роботи. Тяжко.
— І як воно так, — почав до дядьків, — той розкошує: є й переє у його всього, а той страждає.
І от почали примічать дуки.
Не кидаюсь і писання. Так хочеться пожаліться комусь, розказать про щось, — пишу в вільний час.
Налітає поліція.
— А, голубчик, так тебе крестьян возмущать! А бомаги? Какие еще бомаги пишешь?
Забирають і бомаги, й мене.
Скільки ще в тюрмі попосидів! Скільки ще в їй переніс усього. Згадувать важко. Поновив бік після прихожої пайової, та й добре. Іноді як затрудить оце... Ну, та годі. Усе рівно не пожаліє ніхто. Мати вже не встане з могили, — загнало лихо, — не нагріє ромашок, липини. І хлібом ніхто не нагодує, щоб не крутить ціпом. Нехай.
Ех, не для мене цей світ, не для мене!.. Чого?
Почуваю: не дурно б прожив на йому!.. Ну, та нехай. Нехай живуть на йому товстошкурі, туш, — він для їх. Коптять небо, обростають салом, — нехай!
* * *
Оддувають вола пан, пані. Живе й Ларіон Михайлович: земельку купує, домок збудував. Живе й Ничипоренко — учитель. У ґудзиках ходить, в кокарді, — учителює зараз у городі. Пішов вгору!
Бачив я його восени. Дибаю городом знесилений, зморений; на плечі заступ у мене, торбина, — з роботи іду. Листячко жовтіє на дереві, сонечко заходить.
Гуляють по пішоходах: панки всякі, євреї. Дивлюсь, суне і він спереду у мене, тільки він — пішоходом, я попід ним. Така туша, в'язи через комірець так і перевисли, пальто нове. Ще й не сам. Красуня якась, стіжок на голові, поруч з ним, ще й до бока притулилась йому. Гомонять щось так весело. Наближаюсь.
— Да, — він до неї. — А главное, нужно заслужить внимание: чтоб у тебя дисциплина в школе хорошая, никакого свободомыслия, украинофильства...
Ще дужче вона притулилась до його.
— Да, моя милая, — всміхається він, — хороше жить на свете!
Всміхнувсь і я тут... Ех! Ще й "моя милая". А в селі у нас і досі сидить з дитинкою одна дівчина. Така чорнявенька. Плаче: звів з розуму й кинув.
Навпроти театру дійшли, він:
— Билеты нужно купить. — Повернули. Ось афіша. Дивлюсь: се, те і буде музика.
І то ж... Ще й театри, музика скотові такому! Ех, коли б швидче літо, ярмарок, піду слухать шарманки. Крутілка крутиться, хлопці, дівчата стоять, — грає шарманка жалібно-жалібно; шарманщик: "На што мя ма-ать родила", — підтягує. Біжить комашня, біжить по тобі...
А як воно в опері? Балакають пани про неї було. Коли б швидче ярмарок, — книжечки порозкладають щетинники, картинки — дивиться піду. А як воно, як ото в кого є книгозбірня? А борщ так нудить, голова так болить. Ху! А як воно, як ото він не нудить кого, в кого він не пісний, не вонючий і кому часник не воняє?
Та холодно як! Пишу ось у чумарці, у свиті, підперезаний, а руки померзли, не вдержу й пера. Та й ноги, й ніс... Чорт знає що! Оце зима! Вікна аж снігом взялись, а одвірки, а двері, а куток мокрий який! А бік все поболює! Рве кашлять. Та хоч би не чадно. От чортовина!
А як воно, як ото не дрижить хто од холоду, не чадіє од топлива мерзлого, хто живе в теплому, гарному: картини у його, квітки, звучить йому музика?
Гарне кладовище у нас: на горі, кучеряве; вишеньки, трава літом, квіточки по йому. Гарно звучать слова: "ве-ечный покой!.."
Ну, буде уже... Написав. Як написав, так і буде. Малописьменний... сядеш прихватком коли А щось би з мене було!
Страшні запори могили, безповоротно замкнуть вони все.
А що б з мене було?
* * *
На цьому й кінчався рукопис. Почув, кажуть, пан про цю смерть. — Хм, — промовив. — А це був неабиякий малий і так рано... у могилу зійшов... Жаль.
4 февраля, 1911