А там дряпічка! Сидить на шиї у наших людей, родився, живе між нами, та й сам не з кого, — батько простісінький селянин — "хохол", тільки що багатий, — а там що виробляє, як з усього нашого глумиться, маніжиться, чваниться!
Розказує раз нам, як числа складать. Написав двоє на дошці та:
— Ну, вот, например... — обертається до мене, — по-йди сюда: ну, вот, где бы ты здесь крестик поставил?
— Ось, — показую йому. Як крикне він:
— Только не ось? Какая тебе ось? Ось только в телеге бмвает.
Так от скотина! Хлопчиком був я тоді, а так і тоді противно зробилось мені: ще й кричить, думаю, не знає он він, що по-нашому "ось"!
Противним робився вчитель мені, та й вчиття не кращим. Ну, таке ж уже воно круте було, кляте, ніяк не второпаєш. Ну, хоч і це, — є у мене в записі:
"Сложением называется действие, цель которого — отыскание сумм двух или нескольких чисел".
— Повтори! — почне до котрого учитель.
— Сложением... действие... цель... а... мм...
— Болван, стань у порога!
Не до душі. Арихметика так прямо спротивилась — страх! Розказує оце він, що чим "называется", — і не слухаєш було. Однаково не второпаєш, думаєш. Та ще вона показалась мені такою сухою, мертвою. Нехай, було думаєш, ставить краще "у порога", та одчепиться з нею.
І все навиворот, все не те, не миле, страшне.
Раз в одній статті "пьяная рожа" читаєм.
Що воно? до чого? — дивуємось всі.
Ось увіходить учитель, я й питаю:
— Як це так? Квітка... п'яна! Оскирнувсь він, схитнув головою та:
— Да й болван же ты, — почав. — Разве это какая рожа! — Помовчав. — Это, это... Дурацкая башка на тебе!.. Ну, это... понимаешь... Стань у порога!
Другого дня:
— Ну, теперь знаешь, что рожа? Это... ну вот... у тебя это что? — показує на обличчя мені.
— Пика, — кажу.
— Только не пика! Нужно, — рожа. Дивлюсь я.
— Понял?
Іде, іде мороз по мені. "Та що ж це таке? — думаю. — Це, значить, квітки, які так літом цвітуть, червоніють у нас на вгороді, — не рожа?! Квітки, на які мати, батько і всі: рожа та рожа, — не рожа! Та невже? Як же воно?" Жалко-жалко якось стало мені.
На перемінку ось вийшли. Слухаю, школярик один:
— Бач, — каже, — що рожа! А ми, дурні, на квітки — рожа. От дурні! Воно наш язик, мабуть, ніщо.
"Може, й так, — думаю. — Тільки ж... батьки, матері... всі дурні?"
Вчусь далі, аж уже й гай — не гай, і місяць — не місяць.
— "Луна, роща", — тлумачить учитель мені, а мені: "місяць", "гай" — казать хочеться; так і вчувається, ввижається так. Ось мов вечір: соловейко щебече, хрущі гудуть, а мати: "А місяць за гаєм сходить он як!"
І це все не те! Сумно, тяжко якось. І світ уже не тим, мов, здається мені, батько, мати... І це, мов, я десь далеко-далеко од дому.
Жалко було, а все-таки трохи-потроху почав я й навсправжки думать: мабуть, ніщо-таки наша мова; для мужиків темних, нетямущих тільки й є вона. У письменному нігде немає її, вчитель лає за неї, і сам тільки тоді і вживає її, як глузує з котрого, кривить кого: "Га? що? " — так уже твердо вимовляє слова ці. Мабуть, вона тільки для смішок і е людім письменним.
Почав і собі в учителя розуму набираться. Було мати як скаже таке що, як от "книш, паляниця", — я:
— Так як, як?.. — хихочу.
А то перед вечором раз трапивсь у хату до нас книгоноша один. Такий: бородатий, в чумарці бобриковій. Розгортає книжечки по столу: "Вова Королевич", "Еруслан Лазаревич"...
— А це ось... — показує синеньку одну, — "Кобзар", по-нашому.
— Ану?! — Розгортаю: "Думи мої, думи мої...". Справді... по-нашому. "Як же це так?.." — думаю. —
Хіба... хіба годиться й по-нашому? — всміхаюсь до книгоноші.
— А то ж як! — каже. — То по-руському, це по-нашому; то язик, і це. Дивлюсь я.
— А чого ж учитель у школі... — почав я йому.
— Мало чого не буває, — повів бородою він. — Шевченко — сочинитель, чоловік не вчителя твого, і... що він каже... — Перегорнув листків з скільки. — Ось... — показує.
Читаю: "І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь..." Дивлюсь тільки. Далі читаю: "Бо хто матір забуває, того бог карає".
Пряде мати на полу, в керсеті, в очіпку, така худа, бліда... Глянула на мене та:
— Так, так, моя дитино... не забувай, не цурайся свого. — Помовчала. — А то... годувала, кохала, знесилилась, а ти... ще й глузуєш тепер...
Так мені зробилось... і жалко й досадно: своє рідне... мати... і то ж учитель... противний такий!
Розгортаю далі. "Садок вишневий коло хати..." Яке гарне! "Хрущі над вишнями гудуть..." Ну й книжка!.. Ще й ще перегортаю: таке рідне усе... Що, якби купить її, думаю. От якби гроші! Як воно, як ото в кого є вони?
В мене тоді тільки й бували вони, як піст, та батько на говіння дасть копійок п'ять, шість; або як норий год, та випосіваю. Було й зараз випосіваних чотири копійки, лежали аж у кутку на полиці, в папірчик угорнуті, так хоронив, дістав... Що ж за їх? За книжку аж тридцять шість хоче. А купить так бажається.
Питаю у матері.
— Є трохи, — каже, — держу на платок, зап'ястись нічим.
Як почав я зазирать коло неї, як почав, — розв'язує вузлик, дає. Купив!
Другого дня взяв і в школу її. Обступають школярі мене з нею, дивляться.
— По-нашому, по-нашому! — усміхаються. "Отакі книжечки, — думаю, — якби читав нам учитель!"
А він іноді таки й читає було, — особливо, як батюшки нема, — замість закону божого. Так такі якісь усе... Мови не розумієш гаразд, і про таке все: "стройсь, равняйсь!" Або про те, як кого поважать, величать... Сидиш, тільки нудишся. Страх і сам було любить, як ото вклоняються йому, та ще як низенько, — всміхається.
"Отакі якби... — думаю. — А якби, щоб він побачив її, може б, і справді... Така гарна".
Ось увіходить і він, — не ховаю її, на парті лежить. Ану хай...
Аж він... дивиться, дивиться на парту, далі:
— А это что? — визвіривсь на мене. Ухопив її, шарпає, шарпає. — Ти где это взял? — Та за вухо мене. — Болван, болван, нельзя этого, нельзя!.. — Та йшов з класу, взяв і її.
Боліло серце: і чотири копієчки стратив, і мати платка не купила, і... книжечка загинула... така гарна.
Боліло й вухо довго.
Отже вже інакше я став думать про своє рідне. Дороге. миле!
Любив я писать статейки, віршики... на зразок тих, що учив. Страх хотілось писать! Особливо про ліс, квіточки... Прийду було з школи, сідаю, пишу. І от до цього часу писав по-руському все, — звісно, як умів, мішаницею, а по-нашому хіба тільки як похихотіть було схочеться, а це вже по-нашому став. Пишу, і любо-любо мені, так воно й пристає до душі: як думаєш, так і пишеш.
Написав раз був статейку про гай: як там пташки, ягідки... Так по-нашому й написав: пташки, ягідки, гай. Читаю, і так мені гарно. Намалював ще малюночок: травичка, дубки в їй. І малюю було, як в книжці, що вчу, — гарно ж, гарно мені, аж не втерпів я: а дай, думаю, покажу це й те вчителеві. Що хоч на це скаже. Невже-таки йому байдуже до гарного такого всього? Невже він таки противний такий? Даю. А хай...
Подививсь він на те й те, схитнув головою, далі:
— Болван, идиот! Арифметики не учишь, а то делаешь, что не нужно совсем! Да еще по-хахлацки! — Та статейкою й малюночком по пиці, по пиці мене.
Як здумаю й тепер... Що за чвара така? Ще й "по-хахлацки"!.. От голова куряча. Що й сам же... Ничипоренко й прізвище.
Так отакі-то бувають вчителі. Ось чим я згадую свого! Скотина! Живе, щоб тільки світ поганить.
І сподівавсь я ще взнать од його про місяць, про сонце! Якось уночі осінню така здорова зірка десь з неба упала. Як летіла, так іскри й сипались з неї і видно-видно було. Прийшов я уранці у школу й давай до хлопців:
— Так от! Що воно зірка ото? Упала вона... як? чого? А на небі їх стільки! Як воно там?
Він і підслухав, — мистець на це, — одчиняє двері.
— Что, что? — до мене, так єхидно. Помовчав, далі: — Ты где нахватался этого? Что за мысли? Молокосос ты паршивий! Уроки нужно знать, а не это. Вечно он: то се, то то тебе... Как собаку выгоню! Дурак! Без обеда сегодня.
Противно було в школу ходить.
Як настав оце ранок, як на заріз, не хочеться в неї збираться. Посилають, а ти так і норовиш заподіять що собі, заслабнуть, дома зістаться. А сидиш оце в їй за вроком було, тільки те й робиш, що позираєш на сонце: чи швидко додому уже. Це там дома усе рідне, гарне тобі, думаєш, мати, батько, Андрійко, Ганнуся... І вони це спокійні собі: ні вчиття клятого такого не знають, ні вчителя противного, страшного такого. І це мати казки розказала б мені, — люблю казки! Ніч надворі, хуртовина, я: "Я хочу казки", — до матері. Пряде чи шиє, розказує. І це там снігарики, синички по дереві...
(Продовження на наступній сторінці)