— Филипп, беги сейчас в село, позови прачку Настю. Да чего это в канцелярии пол грязный такой? Вытри.
Кидаю ручку, дивлюсь: що ж робить, чи те спершу, чи те.
— Чего ж сидишь?
Біжу за Настею. Прибігаю, починаю поміст витирать, знов вона:
— Филипп, внеси ванну, пойди да затопи печку сейчас.
І ото не одмагайсь:
— Бариня, — раз їй кажу, — писать ось на завтра багато.
— Что-о? — запищала. Голос такий противний у неї: товстий, а вона його робить тонким. — Что-о? Не хочешь служить?!
Інший день так прямо хоч розірвись було. Приходе письмоводитель бувало, коли не се, то те не готове.
— Гм, — починає. — Это же почему? — І теж: — Не хочешь служить?
Похнюпишся, і ні слова, пишеш. Бо скажеш "почему", ще гірш буде. Сказав раз:
— Бариня до другої роботи одриває.
Нічого він. Ходить по канцелярії, щипа вуса. Ось пить чаю гукнули його. Балакають там, мені крізь двері й чуть.
— Такой отой Філіп негодяй, — провадить Ларіон Михайлович, — нікакого почтєнія у нєго, нікакого послушанія.
— Да, — підхоплює пані. — Й сама я говорить хотела об зтом. Обращаешься к нему, — такую недовольную рожу строит. Й нет того: посмотреть барине в глаза веселенько, встать перед ней.
— Да вот і зараз: лєнітся, дєлов не виготовіл, сказал я ему, он: "бариня одриває"... І главноє: не "одривають", а "одриває", і так грубо.
Загрюкотів стілець, вискакує така червона.
— Что это в самом деле? — кричить. — Что за грубости? Что за жалобы? Разве я не вправе над тобой? Я? В своем доме? Пошел сейчас, дрова складывай. Скотина!
Часто було й сам Ларіон Михайлович:
— Філіп, бєгі до мене додому, портабак візьмеш, забув. — Або:
— Філіп, бєгі до мене, кроліка принесеш сюди, покажемо барині.
Хапаєшся було там і тут. В канцелярії і до після півночі сидиш іноді. Заболить, заболить у грудіх, а в очіх тільки миг-миг... Сіріє у вікнах, встаєш.
І це я був тільки за "мальчика", — "привчавсь"... Плати ніякої не було мені. Дивися тільки: переводять гроші пани на ляльки, іграшки всякі, дурниці, а тобі й... на книжку нема.
Пожив так з півроку, прошу в батька на чоботи. Він:
— А жалування? Коли вже воно буде тобі? Требуй! І гребувать у пана й боюсь. А як увільнить бува, думаю. До його давно вже хлопчак якийсь проситься. Де дінешся тоді? А може ж, таки поживу — полегшає. Осмілився раз:
— Призначте... — до пана балакаю, — се й те... трудно.
Нічого пан, дивиться в діло одне. А письмоводитель:
— Ну, який скорий! Послужіть надо єщо. — Позирає до пана, оскиряється.
Почула це, мабуть, і пані. Увіходить.
— Какого тебе жалованья? — закопилила губи. — Кормят тебя, квартиру дают... Чего еще тебе?
А я харчувався на кухні. Борщ сьорбав не дуже чим смачніший, ніж і дома, кашу глизяву їв. Квартирував у прихожій канцелярській. Для панів окрема була. Постелю було чумарчину на помості під грубою, вкриюсь ряденцем, лежу. Зима. Холодно, в двері віє і груба не помагає нічого, — скнієш. Болить у боці, — почало у прихожій боліть.
Похваливсь раз про таке спання панові.
— Нічого, — каже. — І дома не краще у вас.
Жалко було зробиться іноді, жалко. Там за стіною брязкають тарілками, ложками: смачне щось, смачне чуть, їдять, і чуть: лоп пробка, лоп в плящці, а ти сидиш над повістками, копіями, слину ковтаєш. Там за стіною стоять ліжка й переліжка, а ти витираєш поміст.
Ще минає з півроку. Почав уже сам батько шапкувать перед паном за жалування мені. От ще! Подивишся було: такий худий, зігнутий стоїть ось, і угодований, ситий сидить он. Пригадаєш ще матір: працює десь застуджена, зморена, обличчя змарніле, і на пані подивишся: походжав в шовках, оддуває воло. Так було здавить у горлі тобі: чого так?
Призначив пан таки аж цілих три карбованці на місяць.
— Ну, что, доволен? — питає мене і питає з таким осміхом, ніби це хто його зна й яке цим він мені щастя зробив.
Хоча, правда, я й повеселішав-таки. Як же? На жалованні вже! Таки йде до кращого, думаю.
І то було напишу статейку яку, часу ввірву, не показую йому, сердито, — а це написав, підношу. А ця була про парубка одного, що, мов, і світ гарний, і все, а йому так сумно... Прочитав.
— Да, — каже, — розвивай дарованіє, розвивай. Читать усе ж надо тобі, читать.
Ага, думаю, оце якраз шанець... Може, хоч книг дасть.
— А як розвивать? — усміхаюсь. — І книг нема й ніколи.
Стиснув пан плечима.
— Ну, что ж? — та й з канцелярії.
Сидиш було, думаєш тільки: книг, книг там за стіною, а тут і подивиться нема. Тягають там їх, рвуть паненята, а тут читав би, читав, голубив, нема.
Вимітає було дівка з покоїв, дивишся: чи не мете листка з журналу якого, щоб узять.
А то одного разу стою коло комори, стружу палички нащось, загадала пані. Сад зразу за коморою. Так гарно в йому. Липа цвіте, бджоли гудуть; понад стежкою каштани стоять. І от під одним лавка, а на лавці Миша сидить, такий опецькуватий, очі зверху. Блузка на йому якась... шовкова, мабуть; картуз з кантами жовтуватими, — десь у якомусь реальному вчивсь, — на коліні книжка у його така здорова. Перегортає. Дивлюсь.
"Ну, якби до його забалакать про неї, — думаю, — та підійти, хай покаже, — кортить страх".
Позираю-позираю, ніяк не насмію, далі таки:
— Ну, то й книга, видно, у вас!.. Яка вона? Підняв панич голову та:
— А тебе на что? Почервонів я, чую, а все-таки:
— А так... Подивиться якби.
— Гм, — помовчав. — Ну, йди "дивись". Так я й став біля його. Перегортає, — дивлюсь, стою. Портретів, портретів.
— Хто воно? — питаю.
— Сочинители, — буркнув панич.
Лізе, лізе комашня по мені... "Сочинителі! — думаю. — Це ж вони, вони самі?!" Дивлюся вже, дивлюся на їх. Під кожним читання якесь...
— Про віщо? — питаю. Помовчав він, далі:
— Про жизнь их.
— Про жизнь?.. Хм-хм!.. А як же живуть вони? — всміхаюсь.
— Да так... На что тебе? — Знов помовчав. — А это вот й сочинения каждого: рассказн, стихи.
— Рассказы, стихи!.. А якби... а якби прочитать що? І тут: "Филипп!" — залящало збоку. Зирк, пані іде.
— Ты зачем сюда ходишь? — витріщилась на мене. — Пошел вон отсюда!
Почала щось до Миші, щось... "зачем водиться", теж суворо так, та я вже не дослуховувавсь. Удавило, удавило мене, — пішов паличок достругувать.
"Пішов вон!" — як на собаку. А треба поливать дерево, прочищать доріжки: "Филипп, йди!" Поливаю було живці, квітки, — обльопаюсь так, носячи воду. Тоді можна.
Увечері, чую крізь двері, за стіною балакають.
Пані:
— А Миша... пусть не смеет водиться с Филиппом. Что за компания? Смотрю: сидит в саду, перед ним Филипп, — смотрит в книгу ему й, главное, воображает, усмехается.
— Да, ато скверно, — обзивається пан.
— Й ручищи такие грубые, а он, наверно, трогал й книгу еще?! Й сам грязный такой... чумарка зта на нем... тьфу! А язик! "Чого, що..." Чтоб я его больше не видела с Мишей.
— Да, — позіхнув пан, — что, что, а язык может привиться. Хотя я й сам, как малоросс, говорю с мужиками на нем, но... детям... нужно следить.
— Подальше от мужиков... А знаешь, Ваня, Мишу определить бы в военные; он такой способный: взял ружье й с одного разу сороку убил.
— Серьезно?
— Да. Нужно обратить на ато внимание.
— Интересно, нужно.
— Только... бедный мальчик, как он страдает! У Козлових єсть автомобиль, — катаются, — у нас нет... "Ах, — говорит, — вот бы селом прокатил!" Ах, сколько переживаний, сколько страданий! Ах! Такой мальчик способний й так страдает!
— Действительно. Нужно приобресть. — Помовчав. — А ти знаешь, Леночка: Филипп тоже малий способньїй. Такой... пишет расскази.
— Что? Ха-ха!
— Серьезно.
— Ха-ха! Филипп пишет расскази! Мужичонок несчастний пишет расскази! Ха-ха-ха!
— И такие содержательньїе, такие грустние... с переживаниями.
— Пх!.. Филипп с переживаннями! Ерунда! Читала я вчера в журнале рассказ... вот: чудная вещь!.. Там жена статского советника одного решает вопрос: любить или не любить своего мужа, — вот! Сколько тут переживаний!
— Действительно.
— Филипп... пх!.. Лучше бы он не писал зтих "рассказов" своих да к господам бмл почтительнее.
— Да, й то правда.
(Продовження на наступній сторінці)