«Поліглот» Григорій Штонь

Читати онлайн твір Григорія Штоня «Поліглот»

A- A+ A A1 A2 A3

— Сокоче. А часом і піє. Коли квохтати не може... Ти доїдай, а я віднесу то всьо. Чи, може, передумав?

— Нема вже чим думати.— Богдан вдоволено погладив себе лівою рукою по животі, а правою потягнувся до рушника на цвясі. Хіба б кросовки в них були. Спитайте.

— Що то таке?

— Мешти. З клинцями з матерії. Спереду і на обчасі.

— А по-їхньому як?

— По-їхньому... Зараз... Скажіть — пантофле спортове. Або "бути". Ліпше — "пантофле" — запам'ятати легше.

Баба згідливо хитнула головою, склала всі речі у хустину і взялася за клямку.

— Рядна в стодолі.

— Я вшистко єдно не вєм, де та копичка. Почекаю на вас.

Він вийшов за бабою на подвір'я і попрямував до пса, який ніяково крутив б*іля буди хвостом. Хлопця цього він впізнавав і не впізнавав. Та й вік у нього не той, щоб ні сіло ні впало починати лащитися чи гавкати — хай підійде, щось скаже.

— Ну, здоров.— Богдан присів навпроти пса, який одразу пострункішав і по-хазяйськи гавкнув у бік дороги, звідки почулося голосне "Тпр-р-р". Не віднімаючи рук від собачої голови, Богдан озирнувся, і йому здалося, ніби непорушно застиглий на передку фурман чекає саме на нього. Пес теж переводив очі з воза на хлопця, мовби стверджуючи: "Звісно, на тебе, на кого ж іще..." Довелося підійти до воріт. Фурман діждався, поки хлопець його пригадає, і коли переконався, що з цим усе гаразд (то був Федько, старий парубок, який колись з ним найчастіше розмовляв),— поліз у кишеню за цигарками.

— Надовго приїхав?

— На все літо.— Богдан ступив за ворота і вперше потис Федь-кову правицю, якою можна було б накривати ворчик з сиром — од одної тільки ваги запінився б.

— Як там мати?

— Вчителює.

Федько смикнув віжками, щоб коні не тягнулися до рову з самосійним соняхом, і так само спроквола спитав:

— На футбол там ходиш?

— Деколи.

— А сам?

— Що сам? Чи граю? — Богдан прикинув, як краще відповісти. Він до шостого класу ганяв м'яча в команді спортшколи міськвно, однієї з кращих у місті. Потім це діло кинув — набридло стояти у захисті, звідки його переводити тренер не збирався. Інших пробував скрізь, а йому як виставив на початку "трійку", так з нею на спині й залишив. Потім, щоправда, приїздив за ним до школи, водив у кабінет директора, але Богдан вперся на своєму: або в нападі, або ніде. "Ти ж читаєш гру! Зрозумій: твої ноги —в голові!" — "То й що: маю ганятися за безголовими?" Так тренер ні з чим і пішов. Директор на його прохання телефонував кілька разів батькові, але той відповідав щоразу: "Хай робить, що хоче. Я його туди не водив".

Десь до минулого літа Богдана до м'яча іще тягнуло, а зараз...

— Грав трохи...

— Може, за нас згуляєш? Завтра солдати приїздять, а хлопців мало. Приходь під вечір за клуб, подивимося.

— Хто буде дивитися — ви? — Богдан звеселів, уявивши Федька в ролі поцінувальника його перехватів з пасами, на які хлопці навіть не оглядалися. А тренер мовби витискав із себе: "Молодец. Неплохо",— після чого вдоволення собою моментально щезало...

— Найдеться кому. То як? — Федько очікувально натягнув віжки.

— Побачу.

Як Богдан і уявляв, команда у селі була ще та — кілька допризовників, а решта — парубота від двадцяти років і далі. Причому це "далі" розпізнавалося і на нюх: від перестарків, коли доводилось опинятися з ними віч-на-віч, чим тільки не відгонило...

Чекаючи, поки Федько викосить злизаною литовкою поле, хлопці перекидалися ліниво м'ячем, потім буцімто випадково сильно пробили в бік Богдана. Довелося зупинити м'яч головою, погасити і відкинути прямо в руки тому, хто його перевіряв.

Перестарок після того спробував на міцність Богданові пальці і назвався Михайлом — по-місцевому Міськом. Усі інші при ручканні себе не називали: якщо Богдан тямить щось у цій справі, запам'ятає кожного по грі. Біля воріт, де будяччя вже не було, почалася розминка. Богдана немилосердно штовхали, а коли він все-таки встигав зробити кілька кроків з м'ячем, віддавати того було нікому — всі бігли до нього. Наостанок Місько, зауваживши, що новачка однаково слухаються обидві ноги, поставив Богдана на лівий край і почав награвати свою "коронку" — штрикання м'яча після прострільних пасів головою. Для цього Богданові м'яч кимось із хлопців посилався на хід, і Місько одразу зривався з місця. Воротар теж. А м'яч кожен раз акуратно їх обминав і ставав голом. Коли ж воротар це врахував, взірцево навішеним пасом скористався Місько, після чого підбіг до Богдана і тільки й того просив, що: "Ану накинь отому. А тепер — тому здоровому. Ти диви! Маєш, певне, розряд?" Тренування врешті-решт звелося до Богданових подач з місця у будь-яку точку штрафної, які він робив, повертаючи поступово ногам ту самостійність у виборі сили, техніки удару, на опанування якою пішдо заледве не п'ять років, що тепер доточувалися до його віку і перетворювали його на парубка, як і всі.

На цьому команда й розійшлася, домовившись на завтра зібратися по обіді, щоб остаточно вирішити, де кому стояти. Богдан, зачувши це Міськове "стояти", відвернувся, аби приховати іронію, з якою подумалось: "Хіба з путами на ногах. Інакше жодного з вас до свого місця на полі не прив'яжеш". Годилося б взагалі про це сказати зараз, однак хтозна, як його зрозуміють? Скоріш за все знайдуть іще один привід для лайки, од якої і так вуха спухли. Може, завтра її поменшає, бо Федько, який був при команді чимось на зразок менеджера і завгоспа одночасно, попередив, що суддею на полі він умовив стати їхнього нового голову, а це в разі перемоги обіцяло добрий могорич за рахунок колгоспу. Кому що...

Богдан непомітно вибрався з гурту і через якихось півгодини геть забув про футбол, шепчучи у великій хаті самотужки складений чотиримовний текст з набором однотипних ідіом, які наближалися за змістом до українських "який Сава, така й слава" і "чує дзвін, та не знає, звідки він". Подібними вправами він хотів подолати книжність тих діалогів, що їх вів з уявним іспанцем, німцем чи французом практично кожної вільної хвилини, щодень густіше насичуючи їх вихоплюваним з радіопередач просторіччям, яким у підручниках і не пахло. Подумки ці вправи він називав "галопом по Європам" і тішився ними найбільше.

Зачувши з сіней бабине: "Йди їсти",— Богдан відклав зошита і замість крикнути: "Йду!",— скомпонував подумки фразу, од якої уявні його співрозмовники розреготалися: "Порожній шлунок — найголосніший дзвін". І тут же пригадав батькову розповідь про те, що у цих краях ще од уніатства залишилася традиція розхитувати не било, а сам дзвін, яким скликали людей на службу. Через що й окремої дзвіниці не будували. Так нібито робиться в усьому католицькому світі, тоді як в православ'ї що більша церква, то більше при ній дзвонів, половина з яких проти тутешнього велети. Тоненьке "дзень" (попробуй розхитати великі дзвони) і глибоке "бам-м-м" з десятками різнотональних бамдзе-ленькань, казав батько, теж підкреслює різність західноєвропейського світосприйняття і нашого. їхнє конкретніше, а наше — набагато об'ємніше. Вони, мовляв, шукали найкоротший до бога шлях, а ми як мали ще з поганських часів за бога землю і все, чим. вона нас годує, так і маємо. Того й такі опецькуваті. Що тілом, що розумом. Хіба — трохи поетичніші. Ти хоч раз чув наші дзвони?

— Чув. Біля Володимирського собору.

— Ну і як вони тобі?

— Ніяк.

— Згоден. Хіба то дзвони? От у нас, бувало, в селі як ударять до вечірні, все в тобі нишкне. І ти слухаєш невідомо що — чи себе в собі, чи небо, де те "бам-м-м" дзумкотить все тихше й тихше, поки не підхопиться іншим. Тобі вже цього не зрозуміти...

Чому ж? Зрозуміти можна все. А от відчути — тут я згоден: кожен відчуває своє. Богдан на підтвердження цього запитав у баби, коли вона поставила перед ним борщ з куркою і цілу тарілку кооперативної ковбаси:

— Вам коли жилося краще: колись чи зараз?

— Ніколи, сину, не було краще, як було.

— Не зрозумів.

— А що ж тут розуміти? Була молода — молодим тішилася, зістарилася — старим... То вас тепер спішать зістарити. Того й про таке питаєшся. Он по радіо щодня чути: те було неправильним, те... А світ, він, сину, ніколи не був правильним. А тілько пояснював себе правильно, щоб потім звалювати на тих поясню-вальників всьо.

— Виходить, ніхто ні в чому не винен?

— Хто винен, той і пояснює...

— Цікаво...— Богдан уже і їсти перехотів.

— Рема тут, сину, нічого цікавого. Не заважали б людям жити своїми війнами, і про мир кричати не треба було б. А то скрізь одні завоювання, а життя нема...

От де б його старий не завадив. Його хлібом не годуй, а дай про таке побалакати. А мені (Богдан почав поволі сьорбати борщ) до таких розмов ще так само далеко, як до паризького сленгу: слова вловлюю, а зміст тікає.

— Що, може, пересолила?

— Та ні. Я думаю над тим, що ви сказали.

— Що ж я такого сказала? — Баба сіла на ліжко і поправила в скручених у вузол косах гребінець.— Кого не спитай, кожен те саме скаже. Як шарпали людьми, так і шарпають. Я в себе на городі не помилялася ніколи.

(Продовження на наступній сторінці)