«Поліглот» Григорій Штонь

Читати онлайн твір Григорія Штоня «Поліглот»

A- A+ A A1 A2 A3

— Олівець, йолопе! Роблю начерк олівцем, а фарбами...

— Рисуєш...

— Фарбами малюю, малюю, затям собі!

Толку з цього малювання. Ось де фарби. Кожна квітка аж кричить. Богдан перегнув складену вчетверо хустку, щоб трошки пригасити її палахкотіння, вийшов у сіни і штовхнув двері у кімнатку, єдине вікно якої до п'яти його років теж чим тільки не яріло. А зараз ніби осліпло... І все одно очі щось лоскотну-ло — адже тут він ріс. Повільніше, ніж ота вишня, що випростала над тином ген яке вже гілля, а тоді ж, особливо взимку, ледь-ледь з-поза нього виглядала. Й горіх, напевне, вже родить. Ще б не родити — через хату скоро буде дивитися. А тут все як було. Баба хіба що постаріла. Не дуже, правда, тримається рівно, однак чогось у ній вже не стало. То ж, бувало, заходить іще тільки до сіней — і її вже тут повно, а тепер...

— Оце вам, бабо...— Богдан протягнув старій подарунок і відчув, як і його кольнуло незвичне для запахущої тут тиші (чим же вона пахне? Полотном. Чистим полотном... Але де його стільки? Один... два рушники, фіранки. А-а! — постіль. Ти ж спав на полотняних простирадлах. І обрусок на столі з полотна)... Він уже забув, про що секунду назад думав. Ага — "оце" тут звучить інакше. Треба казати "ото". Той, тамово, стамітсе... Ніколи б про них не згадав поза отими стінами.

— Дякую...— баба розгорнула хустку, підсліпувато відвела від неї очі і поклала на... бамбетлю. Вернулася тутешня назва і до довгої лавки зі спинкою, на якій баба спала. Бо він до чотирьох, вважай, років... Що було, то було. І — загуло...

— Ще не розпився у тому Києві?

— А що?

— Вишняк маю.

— Вишняк? Такий самий?

— А який же?..— Малим Богдан їв з дядьками, що привозили дрова або сіно, на рівних і вимагав, аби йому наливали "чарку" теж. Баба, щоправда, в шклянку з узваром лише капала з бутля тою смакотою, проте він її в завше набитому животику відчував...

— Добра штука. Але — не треба.

— Такі як ти тут уже й до самогонки тягнуться.

— Нехай собі тягнуться. Ото що — голубці? Давайте тарілку.

— Нащо?

— Зрозумів — влуплю всю миску. А ще що є?

— Кроля зажарила. Виймати?

— А ще?

— Деруни.

— Зі шкварками?

— Зі шкварками, з чим же...

— Давайте їх сюди.

Богдан ковтнув слину, посунувся зручніше на бамбетлі і дивився вже тільки на бабині руки, які ставили перед ним полумисок з синюшно чорними хрускавками з тертої картоплі. У матері вони чомусь виходили товстішими, а він звик саме до таких, щоб аж у вухах від них лящало. Проте хоч як голосно деруни на зубах тріскалися, Богдан почув, як баба тихенько зітхнула. Він запитально хитнув масною бородою — в чім справа?

— Нічого, сину, їж.

— Кажіть-кажіть.

Порізно прожитих років уже наче й не було: все повторювалось за давнім сценарієм — баба почне зараз говорити ніби сама з собою, він те все вислухає, і обоє трохи помовчать. А тоді вже, не тратячи часу на зайві балачки, візьмуться до діла: він злізе (ні — тепер зведеться) з бамбетля і піде на вулицю видивлятися тих, хто може черговій їхній біді зарадити. А баба буде чекати.

— Завтра ж Петра.

— Ну то що? — Петра у них в селі було храмовим святом.

— А я під лісом копичку трави назгортала. Йшла якось, дивлюся, а вона вже по коліна. І ніхто її не випасає. Я тоді де серпом, де косою — нащо добру пропадати? Дощу цілий тиждень не було, бадиляччя сухе повикидала... Ряден з п'ять набереться...

Он воно що. Світ упевнений, що міняється, а баба як була до теї трави захланною, такою, видно, і вмре. Півстодоли торішнього сіна може мати, а вгледить де необкошене кротовисько — бігом додому за серпом і несе в запасці хай жмут того добра, але певний, бо хто його знає, що з ділянки напікребе. І хоч щороку з неї привозила добрих два драбиняки сіна з отавою — бідкатися не переставала ніколи.

— Корова вже мала теля?

— Бичок росте. І теля скоро з'явиться. Дотримаю до весни, а там зобачу. Ціни на товар знову піднялися. Той ваш Чорнобиль усіх поналякував, люди поспродувалися, а тепер вертають до пам'яті. То правда, сину, що всьо вже минулося?

— Звідки я знаю?

— А так — звідки людям всю правду знати? То брехня легко себе видає — як не м'ясом, то цукром вилізає. Є в Києві, сину, м'ясо?

— Мати варить щодня.

— Ти їж, їж...

Баба на хвильку замовкла, прикидаючи, видно, як повернути мову на ту копичку знову. Богдан уже знав як: піти перевдягнутися, взяти рядна і гайда під ліс. Чергова порція усних вправ хай день-два почекав. Дратувало його це чи ні — він ще не розібрався: до всього треба звикати. Нічого — звикне.

— То йдіть, готуйте рядна.

— Які рядна?

Баба з онуком стрілись очима — і малого Богдана в хаті не стало. Сидів на лаві і ледь усміхався її очима ще не парубок, але вже й не хлопчина, з яким можна хитрувати. Таки мудро їй казали колись: "Будеш мати, Ксенько, ще з ним клопоту, ой будеш... То він зараз скрізь за тебе горою, бо тебе не розкусив. Він же, бач, як тими зіньками всьо ловить. Ще тілько подумаєш, про що його спитати, а він уже тобі: "Сало баба всьо посолила". То значить, не йдіть, тітко, за свіжиною, бо коли в себе кололи, нам не продали нічого. А скажи йому, що й баба твоя не дуже-то продає в селі — надметься. Знає тільки твою правду. А вона ж не одна..."

Та так — не одна. Зате я — одна. Думала, вивчиться донька — легше стане. Не стало. І довіку не стане для таких, як я. Того й кручуся, як можу, щоб не мені діти, а я їм помагала. Вам при чоловіках добре. А в мене тільки й того щастя, що отой божий дарунок. Всьо б йому віддала. І віддам, коли виросте...

— Може, відпочинеш?

— Після чого? Завтра ж, самі казали, свято. А нині — поработаем.

— Навчився, бачу, язик вивертати. Мати писала, що й по-німецькому можеш, і по-англійському.

— Можу, коли треба. А що?

— Кому воно, сину, треба голову даремно сушити. Підеш до войска — всьо з неї виб'ють.

— Коли те войско ще буде. А може, й не піду.

— Як-то не підеш?

— А так — вчитися поступлю.

— Куди? — бабі не раз кортіло написати, аби онук поступав до Львова — то ж, вважай, удома.

Баба глянула, як онук відсуває порожній полумисок і ставить на його місце пательню з кролячим м'ясом, і їй розхотілося що-небудь йому радити: все, що задумав, він, видно, робить так само — без поспіху, але знаючи наперед, чого саме йому хочеться більше, а чого, може, й не хочеться, але хотіти треба. А її забаганки — то пусте. Аби не забував про неї. Поки мала здоров'я, їздила до них в той Київ сама. А тепер...

— О! Ледве не забула. Тут до нас поляків понаїхало. Понавозили всього. Тобі ніяких лахів не треба?

— Дивлячись яких. Мати дала мені з собою дещо. Можу купити.

— Гроші і я маю. Глянь, що я взяла подивитися.— Баба зняла з диляки, що перетинала кімнатку від печі до глухої стіни, стару сукенку, під якою висіли акуратно складені майки з яскравими написами і дві куртки: легка сатинова і "варенка". Богдан, не кидаючи їсти, прочитав усе, що було на тому шматті понаписувано (баба його перед ним розгортала і потім клала на постіль), похитав головою і, проковтнувши давке м'ясо, пояснив:

— Віднесіть, де брали. Барахло.

— Наші його з рук виривають. Поміряй.

— Нікагда. Хай самі носять. Що за поляки?

— Пани. Є навіть професор з Перемишля.

— Там кожен якщо не пан, то професор. З машиною?

— Аж на двох приїхав. Обидві, правда, як Басова бричка. (Бас, що вернувся з війни без ноги, на все село славився п'яними виїздами на інвалідній трьохколісці, якою разом з синами ганявся за собаками, поки та пукавка не глохла або на місяць-другий ламалася.)

— До кого ж той пан професор приїхав?

— До Карольки. її діда ти знаєш — ще дзік до нього в яму попав. Ти ходив туди... Казав, що дзік дивився на тебе, як пес з буди. Вмер бідолаха. Ядуха замучила.

— Так — дід вмер, а дзіка тоді навмисне скалічили і добили. Далі...

— Ну то Каролька тому професорові доводиться тіткою.

— А старий — дядьком. Тепер ясно. Скажіть Карольці, нех оті майки на городі порозвішує. А курткою діжку з огірками накриє. На весну двісті за ню дадуть.

— В них ще светри є всякі.

— Про мене...

Богдан потягнувся за черговим шматком м'яса, прикидаючи, як би останні слова перекладав комусь із іноземців. Довелося б зовсім іншим реченням: "Мене це не цікавить..." їхня вчителька української теж, виходить, іноземка. Ляпни їй так — удасть, що не дочула. А скажеш: "Мені байдуже",— обов'язково вколе: "Тобі, Брисюк, усе байдуже. У кожнім реченні робиш помилки і вважаєш себе знавцем мов". Не знавцем, Вікторіє Семенівно, а дегустатором. То вам не ріже слух оте: "Поводьтеся, ні, ведіть себе охайно". Або: "Приймати їжу в класі негарно". Вас би, таких мовників, поприймати...

— Бабо, як би ви сказали: півень кукурікає чи якось інакше.

— Піє.

— А курка.

(Продовження на наступній сторінці)