«Поліглот» Григорій Штонь

Читати онлайн твір Григорія Штоня «Поліглот»

A- A+ A A1 A2 A3

Пірнувши у ліс, де вистуки крапель у скло стали рідшими і невдовзі зникли, він ні з того ні з сього пискнув удруге. Богдан, що вже почав було дрімати, інтуїтивно глянув не вперед, а ліворуч і встиг побачити високого і виробленого, як стара коняка, лося, що повільйо йшов уздовж стіни ожинника і через секунду щез. Богданом хитнуло й почало хилити набік. Ага, це ми вже десь близько. Після повороту випірне ще один лось, з гіпсу — ось він!.. Потім зависочить щось дуже яскраве... Точно. Батько, коли вони їхали до Києва, саме отут нахилився до нього і голосно, щоб він, напевне, запам'ятав нове слово, сказав, показуючи на щит: "Дивись, сину. Це буквар для ідіотів. Вивчишся читати, теж до них пристанеш". Що ж там написано? "Ліс — зелений наш друг". Справді, розуміти можна по-всякому: поки зелений, доти друг, або — друг, але ще дуже зелений, можна його й повчити... Ні, найкраще це розшифрувати так: ліс — наш друг, а земля чи річка — ворог, якого, коли він не здається, знищують.

А потім виставляють отакий напис: "Перевірено. Мін нема". Лісів, кажуть, теж.

Богдан притулився лобом до скла, чекаючи на мить, яку нізащо не хотів пропустити. І хоч як виразно її уявляв, все одно здригнувся, коли в сосновому рідколіссі заясніла, а після нього — вусібіч рвонулася і застигла на місці дозахідна, із шпилястими на хмарному тлі костьолами, високим монастирським муром і прямокутником ратуші межа дитячого його світу, що була колись столицею Белзського князівства, а тепер — материзною. Для всіх, хто тут живе, чи тільки для таких, як він, зальотників — про це зараз не думалось: птахи над цим не замислюються теж. А просто знімаються, щоб поміняти... краще на гірше. Звідки ж тоді оцей холодок усередині? Чому він жодного разу не відчувається в Києві, де мені справді краще?.. їдь, бовдуре, може, хоч там щось втямиш? А що саме — не сказав... Сам жодної мови не знає, а казиться. Я ж не винен, що мене до них тягне. Боїться, певно, що буду поступати не вдома. То й що? Таким, як він, філологом я давно вже став. Хіба дат стільки не пам'ятаю...

Богдан відсунувся од вікна, спробував, граючись м'язами зчеплених на шиї рук, іще чимось уколоти батька і враз схопився на ноги: ПАЗик підрулював до зупинки. Таки правда бовдур. Он скільки людей тут виходить, а він до них так і не придивився. Мати ж наказувала: вітайся зі всіма. А він заліз у куток і тільки що не читав. Бабі вже до вечора передали б: "Бачили твого онука. Така панська дитина. Навіть оком ні на кого не повів. Сів у автобус і одразу за книжку..."

Зістрибнувши на асфальт, він стягнув із передньої площадки сумку, підважив, щоб книжки, які повпиралися в її боки, вляглися на місце, зробив міцніший хват і почув:

— Чий то такий? Часом не Ксеньчин Бодьо?

У голосі жінки, яка це питала, ніякого докору не було, тільки простосердна цікавість, та все одно незручно. Як тепер повестися? Піти, не оглядаючись, чи все-таки оглянутися? Богдан пересилив себе, залишив сумку і з дурнуватою посмішкою, од якої сам же й почервонів, став так, щоб його бачили краще:

— Він самий. Добрий день.

Жінку він упізнав одразу: то була їхня далека сусідка, аж із кінця вулиці, яка завжди сварилася з бабою за сіно — їхні ділянки десь за річкою були поруч. Згадався і день пізньої осені, з болотом на всю вулицю, яке вони з батьком місили, йдучи до когось на телевізор. З ними ще був якийсь чоловік, здається, зі Львова. Старші шукали, де подивитися футбол, а він величався обновою — довгим до п'ят зимовим пальтом, яким черкав болото, але на руки брати не давався, наполягаючи на звичному: "Я сам". Оця сама тітка, яку він з бабиних слів знав більше ніж добре, зустрілася їм біля клубу, здалеку почала всміхатися, першою сказала "добрий день", ще раз показала зуби у відповідь, а потім нащось нагнулася до нього й улесливо запитала:

— Бодю, а ти чого зі мною не здоровкаєшся?

— Бо маю розум.

Батько, коли про це згадує, регочеться досі. Хоча, каже, такої ніяковості, як тоді, не відчував до цього ніколи. Та й сусідка розгубилася, сховала зуби і пішла від них, як побита. Одержала своє, то й пішла — чого до баби чіплялася? Але коли то було...

З тіткою стояли ще кілька жінок, що не зводили з нього очей, і в Богдановій голові з'явилося щось схоже на автоматичне довідкове бюро на вокзалах; у ній швидко-швидко почали перегортатися списані невитравним дитячим досвідом сторінки, де, виявляється, стільки всього занотовано і таким чітким почерком ("Сину, якби ти знав, яким ти моцним був мужичком. Тебе вся вулиця називала — господар"), що хоч бери і зараз кожній із цих жінок розповідай про все, чим... вони насолили бабі... Господарювати він любив, що правда, то правда. Стане зранку посеред подвір'я і через якусь годину, не рушаючи з місця, знає, хто і що нині на обійсті робить чи збирається робити, кому бригадир дав коней, а кому не дав, розбереться, які зі сварок на їхньому кутку вже вичерпали себе, а які ще тільки набирають сили, вицідить із вуличних балачок головні новини сільського масштабу. І аж тоді рушає на дорогу, де з ним заговорювали всі, хто нею їхав чи йшов. Особливо — літні дядьки; спиняють, забачивши його, без-тарку чи воза, закурюють і на повному серйозі питають:

— Ну що там, Бодю, нового? Баба зорала город?

— Ще ні. А ви?

— Я по обіді буду орати... Сиро ще, можна було б почекати. Як ти гадаєш?

— Гній пересохне. А то ваші коні?

— За мною записані. А що?

— У нас за хатою вже сухо.

— А ти ні з ким ще не домовлявся?

— Ні.

— То скажи бабі, що надвечір загляну. Вйо-о!

Дядько їхав далі, а Богдан ішов до магазину. Дивитися, чи привезли хліб...

— Коли ж ти такий вигнався?

Очі сусідки, з яких годі було зрозуміти, добачають вони на десять років назад, чи зі старечою сльозою з них вже повиті-кали всі дрібні спогади, кілька разів пробігли від Богданових кедів до настовбурченого чуба. З ним Ксеньчин бахур виглядав іще вищим і якимось не ло-тутешньому намоцованим; таких часом по телевізору показують — ніби тесані з добре влежаного дуба.

— Скільки ж тобі вже років?

— Шістнадцять.

— Ще до школи ходиш чи вже десь вчишся? — сусідка глянула на жінок, чи тим, бува, не закортіло йти. Ні, ждуть...

— До школи. В десятий клас перейшов.

— А батьки ж як? Чого нікотре не приїздить? Може, розвелися?

Богдан помітив, як чекання його відповіді звело посічені зморшками губи решти тіток. У такі ігри він уже тут грався і з неприхованим глузом — з ним же не церемоняться, вважають за дурника — відповів:

— Поки ніби тримаються. Але вернуся — спитаю...

Жінки нагнулися кожна до своєї сітки, думаючи, напевне, одне і те ж: яке поїхало, таке й приїхало. Викапана Ксенька — нікому свого не попустить. Богдан теж підхопив сумку і, перекладаючи її з руки в руку, пішов у глиб вулиці, здивувавши іще раз тіток тим, що навіть на віддалі не малів, залишався все таким же відзигорним, з вихитом плеч, які аж ніби доторкувались до неба, обіцяючи дуже скоро його комусь затулити...

Баба вже ждала (хтось, видно, не полінувався підійти до вікна й крикнути: "Ксенько, виходь! Гостя маєш") його на подвір'ї, дала поцілувати себе в щоку, після чого стала від онука ніби меншою. Щоправда, не настільки, щоб збоку не було видно, кого Богдан у цім світі продовжує, але щось у ній на мить надломилося. Так, він читав (або колись біжки бачив і тепер думав про це прочитаним), поволі никне під вагою роси прижовкла стеблина, щоб непомітно в новому дні схитнутись, ту росу скинути і знову звестися над землею наче й такою ж пружною і вже не такою.

— Довго на автобуса чекав?

— Трохи чекав.— Богдан зупинився перед сінешними дверима, щоб пропустити бабу, але та з місця не зрушила. Нагнувшись, він переступив поріг і не бачив, як баба швиденько тернула горіховою рукою по щоці і аж тоді увімкнула в сінях світло.

— Йди до більшої хати. Я там тобі постелила. Може, з дороги поспиш?

— А їсти щось є?

— Я принесу. Ти розкладайся.

— Нащо носити? Я сам прийду.

Богдан швиденько виклав на застелений цератою стіл книжки, вигорнув із сумки різний дорожний дріб'язок і дістався до загорнутої у спортивний костюм великої японської хуртки з френ-злями, яка чекала цього дня більше трьох років. Мати позаторік хотіла її відвезти сама, але він впросив цього не робити: гадав — вирветься з піонерського табору у Славянську, куди після подій у

Чорнобилі виїхала майже вся їхня школа. Але не вийшло: щове-чорові танці, кавеени, дивовижна якась дружба з вожатою, що тримала його од себе ніби й на відстані, та все одно чорти зна що тими незмигними очиськами обіцяла — двома місяцями тільки хрумкнули. Минулого літа поїздка сюди теж поламалася: вони одержали нову квартиру, поки її вичистили, все у ній розставили і трохи обжили, надійшов час вибирати школу, клас, де б, на батьків смак, бодай учителі не розмовляли суржиком. Його це смішило: він же суржиком не розмовляє. Але спробуй старого в чомусь переконати — сміття, кричить, є сміттям. Скільки його з рота не випльовуй, там все одно щось залишиться. От що я в руках тримаю?

— Карандаш. (Батько час од часу, як мама каже, дурів: залишав писання конспектів, нагромаджував стоси неперевірених зошитів, до пізньої ночі накидаючи на шматках картону різну дивовижу: композицію лисих берегів з хащами на них під хвилястою водою або храмом, якщо на березі горбляться купи тесаного каміння.)

(Продовження на наступній сторінці)