Раптом у самому центрі коло круп'є він побачив її. Вона була ще молода й струнка. Вся в чорному убранні, в чорному солом'яному капелюсі, вона стояла притуляючись до стіни й задумливо притискала до обличчя жовту, чайну троянду. Капелюх кидав маленьку тінь на її очі, але в тіні його вони здавалися ще ширші й задумливіші. Обличчя було тонке й трохи суворе. Хильчук поглянув на неї і раптом якось розгубився. Це вона, це вона, — не могло бути ніяких сумнівів.
Вона оглянула залю рулетки, й її погляд зупинився на прочинених дверях, і раптом обличчя їй почервоніло, вона збентежилась і затулила обличчя трояндою, з-під капелюха поглядаючи на Хильчука. Він зрозумів, що вона якось інтуїтивно впізнала його, зніяковів і відійшов од дверей.
Вона зараз же вийшла з приміщення рулетки й просто підійшла до нього, все ще, очевидно, збентежена та схвильована цією зустріччю:
— Ось і я!...Ви, мабуть, вже давно чекаєте на мене... і простягнула руку Хильчукові. Він міцно по-товариському стис Її.
— Так ви, я бачу, захопилися грою!...
— Я дивилась на людей, — посміхнувшись відповіла вона, — вони самі влащтовують собі трагедії...
Вони підійшли до лавочки, що стояла поблизу рулетки, й сіли в тіні акацій.
Крізь освітлене вікно приміщення було видно відвідувачів і круп'є. Шкло вікна потворно викривляло постаті, і круп'є здавався якимсь спрутом з величезною розтягнутою вздовж головою, з широкими руками, що коливались і тремтіли, як холодець при кожному рухові... Вони скидувалися вгору, тягнулися вперед і завмирали, ніби схопивши когось за горло смертельним вхопом.
Хильчук і Марія розмовляли просто й ненапружено. Вони розуміли один одного, їм не треба було хитрувати, заховувати свої почуття, свої настрої. Вони знали, що їм нічого критися, що кожна фалшива нотка, кожний фалшивий рух викриє зараз же один із них. Вони свідомо відчували, що вони товариші, але одночасно й чоловік і жінка, що в їхніх стосунках не може бути і не мусить бути якогось ламання, удаваного сорому й любовної політики, що стала традицією між жінкою та чоловіком. Вони не заховували, що сподобалися один одному, вони не заховували й того, що ця зустріч приємна їм.
— Як це у нас вийшло, — сказала Марія, тримаючи Хильчука за руку, — ніби ми дійсно сиділи досі поруч у камерах тюрми, а тепер вийшли на волю в зустрілися після довгої розлуки.
— Я думав про це, — відповів Хильчук,— щоразу, коли чув ва стіною ваш плач і ці сварки, що доводили мене до божевілля. Чого він так поводився з вами? Ви ж могли піти від нього...
— В цьому й уся мука, що я не могла піти від нього, ось тепер я знаю, что від нього піду…— і вона одверто подивилась на Хильчука, даючи цим розуміти, що це він допоможе їй зробити це...
— Я за всяку ціну допоможу вам, — щиро відповів він на її погляд.
— Я зробила помилку—
— і в її історії, в її житті Хильчук побачив майже точну копію свого життя. Підпілля, революційна боротьба, тюрма панорамою пройшли перед ним, потім непомітний одрив од свого оточення, будні, що їх силкуєшся оздобити кольоровими ганчірками, новими почуттями, вражіннями й, нарешті, чужі ворожі стіни, — полон. Той самий полон, що в ньому був Хильчук, що в ньому перебувають багато їхніх товаришів. Полон кімнаток, розкішних жінок, вечірок, чоловіків, артистів, полон річей, оздоби, самоварів і канарок.
— Я одірвалася від оточення, від товаришів, я вмерла в обставинах, що вже запліснявіли, що не мають повітря, що не мають свіжої думки. Я захопилась оцим круп'є, як і ви в свій час закохались своє дружиною. Я загубила зв'язки, загубила то варишів, які повмирали, яких порозстрілювано, аті, що лишилися, десь розпорошились, забули мене. Я теж вмерла. Духовна смерть страшніша за фізичну. Живеш і бачиш, як розкладається твій світогляд, твій мозок. Я стала звичайною дружиною свого чоловіка, і, коли зрозуміла це, було вже пізно. Стіни вже міцно тримали мене, й можна було лише голову розбити об них. Він же цей круп'є, я вже давно не вважаю його за свого чоловіка, цей шулер, ця моя помилка, став моїм ха зяйчиком. І коли я одверто оголосила бунт, він став знущатися з мене. У мене не було зв'язків, не було ні копійки грошей... Куди я втічу від нього? Тепер же не військовий комунізм, коли можна було їхати поїздами без квитка, одержувати по талончиках обіди… Як без копійки піти в незнайоме місто, як видертись з нього? Стати проституткою? Але це, — вона почервоніла, — це чомусь огидно мені, просто фізично неможливо, хоча мої погляди й не обивательські. Я сиділа в камері і ось теперь я, вірніше ви, зруйнували цей полон, і я...
Вони остаточно договорились. Тепер перед ними обома знову була праця, була хода вперед, було одкрите море життя й часу. Вони могли пливти кораблями й боротися зі штормами, їм треба було лише розплутати останні нитки, що ще сплутували Марію, і на допомогу їм прийшов старий мур протухлих традицій і побуту, що сам поволі руйнується.
Вечір вже напружився прохолодою ночі. В алеях стало тісніше, золото електрики гострим і сліпучим.
Круп'є викрикував у куряві залі свої фатальні присуди. В рулетці набилося багато
народу, було шумно й напружено.
Хильчук і Марія, що захоплено розмовляли, раптом здрігнули й подивилися в бік рулетки. Там в залі пролунав постріл. Юрба збилася й кинулась урозтіч. Другий постріл спалахнув у залі, й Хильчук з Марією, підскочивши від несподіванки з лавочки, побачили крізь освітлене скло вікна, як змахнула руками потворна постать круп'є і провалилася кудись у ніч — в ніщо...
Погасла електрика, й вікна рулетки стали чорними й страшними. Юрба бігла алеями, щось кричала, лунали постріли.
Незабаром хтось біля Хильчука спокійно промовив:
— Вбито круп'є і пограбовано касу...
Хильчук і Марія поглянули один на одного, і в них промайнула одна й та ж думка, що її вони добре розуміли.
— Стіни самі руйнуються... ви вільні…— промовив Хильчук і докончив за круп'є:
— Гру зроблено!...
— Ставок більш нема!...
Продовження
Дзень-зень-зень-ень-нь...
— Алло, це дитячий будинок? Покличте до телефону Марію Вінцішек!
Це Хильчук. Так...
І знову праця.
Знову: металюргійні, хемічні, паровозні, цегельні, гути, гуральні, цукроварні, тартаки, майстерні, фабрики й контори...
Знову: телефони, відвідувачі, папери, — праця.
Вумба-пумба-зумба-крах жох-з-з-ень. ..
І пішло, і пішло кружляти життя, настовбурчуватись і випинатись.
Харків 1930 рік