Всі в'язні знають, що робиться в тюрмі, вони перестукуються через стіни, й ми зговоримось через стіни держав.
І в цей синій вечір, сине золотаве повітря і в золотавий вечірній час Хильчукові здалося, що він, як і всі нові паростки, ще знаходиться в камері часу. Він — молодий час — мусить пробитись крізь мур, мусить договоритись зо всіма, й пробившись, розквітнути в просторах нових часів: — це все думки.
Оточення впливає на думки. Хай в мозку перемістяться клітинки і те, що було чорним, стане білим, жовте — зеленим і синеє — золотим. Жебрак стає королем, кравець —геніяльним музикою і бездара — винахідцем — це зветься божевіллям. Ми теж інакше дивимось на світ, у нас перемістилися в мозкові клітини й у нас інші очі — ми бачимо ширше, заглядаємо далі. Хай нас вважають за божевільних. Нам потрібна божевільна упертість, божевільна сміливість і божевільна хода вперед.
В кімнаті електричний присмерк, і в цьому присмеркові Хильчук намацав рукою стіну. Його пальці машинально застукали по ній:
Тук... тук-тук-тук... тук-тук... тук...хто... ви... ми мусимо... зговоритись...
Стук полетів кудись під стелю й раптом в кімнаті стало тихо-тихо. Було чути лише, як випиналось життя, як воно вихилялося Й настовбурчувалось в просторах, часу. Хильчук напружено прислухався, але все було тихо, Й стіни були мовчазні, як стіни камер, як мовчазне каміння, як мовчазні цегла й цемент. Коли він прислухався до цієї тиші, його напруження зникло, тіло стало млявим, і він потягнувся на ліжкові. Він лише тепер зрозумів, що він захопився своїми думками, що вів на мить дійсно став божевільним, що тієї хвилини, коли він стукав, у нього в мозку щось сталося, що породило такий надзвичайний вчинок. Але не всі ті божевільні, що їх вважають за божевільних.
Хильчук посміхнувся зі свого вчинку й вже почав снувати нові думки, коли враз глухо, ніби під самою стелею, хтось сторонній застукав швидко й ритмічно, й звикле вухо в цих стуках почало розбирати літери, слова і фрази...
Тук-тук-тук... тук... тук-тук... котилося з-за стіни... тук... тук-тук-тук... тук...
Хильчук од несподіванки аж підскочив на ліжкові, він оглянув кімнату, що була вся в електричному золотавому присмерку, поглянув на вікно, де перед ним закружляло в електричних гірляндах місто, схвильовано притиснувся вухом до стіни...
Тук-тук-тук... тук... тук-тук-тук... лунало звідти... я... те... саме... що... і...ви... тук... тук-тук... мене зовуть Маріє, а прізвище моє тепер Вінцішек. Мій чоловік поляк, він круп'є, оце ви чуєте його голос...
Хильчук слухав і хвилювався. Марія? Це ж жінка. Він чомусь згадав вичитане в романах, що чорношкурі тубільці всіх жінок називають ,марійками". Це та ж ,марійка", що плаче за стіною й що її щодня б'є чоловік і знущається з неї. Хто вона? Звідки вона знає Морзе? Телеграфістка, чи справді наша?
— Ви телеграфістка? — вистукав Хильчук.
— Я ж вам казала, що я те саме, що й ви…— відповіла жінка.
Хильчук безпорадно оглянувся навколо себе. Він знову побачив у кімнаті золотавий присмерк і в тищі відчув, як настовбурчується й глузливо посміхається життя. В цій тиші він також почув, як сильно колотиться його серце й як плавно хвилюються груди жінки за стіною. Він припав грудьми до стіни, і йому здалося, що він обіймає тепле, м'яке жіноче тіло і вже відчуває йому рідні зворушливі пахощі. Адже кожна жінка така близька й така рідна кожному чоловікові, — це пережиток дитинства, це є почуття близькости матері, її тіла, її пахощів. Хильчукові здалося, що він спить, бо тільки уві сні можна так реально відчувати людей, що їх справді поблизу й немає, Тільки уві сні можна відчувати справжнє кохання, геройство, боязкість і печаль, в дійсності все це переживається не так сильно.
— Чого ви мовчите?... Ви здивовані?...
Я теж страшно хвилююсь!... застукала жінка, ніби вона справді знала, що він переживає.
Тоді Хильчук, до краю зацікавлений, став швидко стукати в стіну, розпитуючи й відповідаючи.
Він був здивований, і ще ніколи ніщо не вражало його так, як це знайомство.
Він знав, що кораблі зустрічаються в океані, вітри в просторах, світи в космосі, але щоб так зустрілися люди, як він зустрівся з Марією, це буває багато рідше. Иого думки, його радіохвилі було кинуто в світ, і вони створили цю зустріч. Не всі ті божевільні, що їх вважають за божевільних. Життя настовбурчилось і вже випиналося зі стін.
Мур руйнується
Хильчук умовився зустрітися з Марією Вінцішек в саді літнього театру, що коло готелю. Тут Хильчук мав уже справді зазнайомитися з цією "марійкою", як він її на зивав, і що він мав пережити: чергове розчарування чи нове піднесення хвилювало його, зацікавлювало безмежно.
Цього вечора бійки за стіною вже не було, Хильчук чув, як Марія з чоловіком вийшли з готелю. За деякий час він теж мусів піти до саду літнього театру, щоб там зустрітись з нею. Він одягся, трохи походив по кімнаті, щоб якось прогаяти час.
Вона буде в чорному солом'яному капелюсі і в руках у неї буде жовта троянда. Чекатиме вона його на другій лавочці від входу. Такі зустрічі йому не були нові. Колись за часи підпілля йому часто доводилось так зустрічатись, додержуючи конспірації. Але ж це не конспіративне побачення, це просто знайомство чоловіка з жінкою, що цікавлять один одного. Так зустрічаються коханці. І таким чином зустрінеться тепер Хильчук з нею. Чи впізнає він її, а що як він помилиться й підійде до сторонньої жінки?
Такі зустрічі завжди хвиліоють. Вони утворюють дивне піднесення, напружений настрій. Людина перед такими зустрічами наче хвора, але ця хворість приємна — вона освіжає людину. Це пропасниця кохання. Вона трусить всіх закоханих, — хто б вони не були. Підлітки чи дорослі, — всі однаково переживають її. Кохання це така хворість, що її мусять пережити всі, проти неї немає лікарів і проти неї не лікуються: бо ця хворість — приємна.
Хильчук купив квитка й пройшов досаду. Оркестра вже награвала якогось вальса, і в рулетці вже кричав круп'є. В саді було темніше, ніж на вулиці. Електричні лихтарі кидали величезні тіні від акацій, і в цих тінях стримано лунали сміх і розмова. На освітлених алеях вже гуляла публіка. В повітрі пахло задушними пахощами від жинок, пудрою і потом. Ця сумішка пахощів була приємна й трохи дратувала, підвищуючи настрій.
На другій лавочці від входу, що до неї підійшов Хильчук, нікого не було. Він підходив до неї хвилюючись, сподіваючись, що ось він зараз зустрінеться з цією жінкою, що так хвилювала його. Коли ж він побачив, що на лавці нікого нема, його хвилювання зникло, й Хильчук відчув досаду, ніби його обдурили. Він присів у тіні й став чекати.
Повз нього проходили жінки, що своїми вбраннями нагадували вітрини модних крамниць. Хильчукові спали на думку ці вітрини з шовками, лякованими черевичками, краватками, капелюхами, косметикою. Йому пахло різноманітними пахощами пудр, і він помітив, що всі жінки силкуються виставити всю свою принаду особливо знизу, з ніг. Чим потворніше була жінка, тим вище вона показувала свої ноги, коліна, і розпалена уява вже малювала собі пристрастні картини. Євангелія й жіночі коліна примушують замислюватись про вище.
Вгорі під покрівлею дерев'яного театру стояла дата: 1910 рік. Речі й будівлі довше живуть за людину. Скільки ліодей вже проходило повз цей театр, думаючи свої думки, думаючи, про що завгодно, тільки не про те, що в 11-му році повз цей театр вже ходитимуть інші люди, які також думатимуть про що завгодно, тільки не про це. Люди помруть, стануть землею, а театр стоятиме, й інші люди проходитимуть повз нього, і їм буде байдуже, що зниклі люди проходили тут і мріяли про своє щастя та майбутнє.
Хильчук підвівся й пішов у напрямку до рулетки. Крізь прочинені двері, за великим столом, що був розмічений цифрами, Хильчук побачив круп'є — чоловіка Марії Вінцішек. Круп'є був прилизаний, сорочка його блискучо лищала під модним костюмом, своїм обличчям він нагадував дамського перукаря. Воно було підстрижене, поголене, підпудрене, — це було обличчя самозакоханого красуня, бездарного й пустоголового. Хильчук, подивившись на нього, став дещо розуміти. Він пригадав свою дружину й поставив її поруч із цим круп'є. З них вийшла б чудова парочка. Вони так підходили один до одного, ніби були дуже близькою роди— ною. Хильчук тепер догадався, що з ним і з Марією могло трапитись одне й те ж. І ці камери кімнат в готелі з'єднали в'язнів традицій. З'єднали людей, що потрапили до пастки власних помилок. Хильчук відчував, що він з Марією свої люди, які впізнають один одного й на північному бігуні, і в нетрах лісів, і на вулиці людного міста.
В рулетці вже було багато народу. Од шикарно одягнених дам та чоловіків, од ро— бітників до підозрілих типів перукарського вигляду, — всі ці люди жадібним, запаленим поглядом стежили за кулькою рулетки, що байдуже стрибала й крутилася в своєму колі. Людей трусила пропасниця газарду. Вони сиділи й стояли блідими привидами, замагнічені бігом кульки й шелестом паперових грошей. Було моторошно на них дивитись.
Хильчук, не заходячи до рулетки, з саду силкувався розглянути всіх, хто є в рулетці. Иого очі старанно розглядали жінок, але він не знаходив тієї, що цікавила його.
(Продовження на наступній сторінці)