Унизу в саду починала грати оркестра, і перша скрипка, здавалось, панувала над настроями міста, виводячи тягучі й швидкі мелодії. Трохи пізніше в супровід під музику починалась деклямація круп'є в рулетці, і його викрики здавалися іноді фатальними присудами долі.
Вечір прикривав своїм присмерком увесь бруд міста. Він облудливо робив потворні речі гарними. Те, що вдень впадало в очі, теперь стиралось, ставало непомітним і майже не існувало. Хильчук часто зі свого вікна викривав такі омани цього штукаря-вечора. Вранці, коли Хильчук прокидався і підходив до вікна, він щоразу бачив понад містом якийсь туман. Туман вставав над будинками й затуляв обрій. Це було дивне явище. Ранок був гарячий і задушний. Сонце сліпучо іскрилося в цьому тумані. Було надзвичайно сухо. Ї вже згодом він зрозумів, що це не туман, це була курява, порох, збитий попереднім днем, що навіть за цілу ніч не міг осісти або розвіятись. Вечір-штукар, він прикривав місто й заховував цю хмару пороху й диму, що висіла в повітрі.
Вечорами Хильчук читав, думав, а скрипки в саду роздирались у захопленні від "Фокстроту" і, "Шиммі". Голос круп'є вигукував фатальні слова, що визначили присуд закономірности.
Останніми днями спокій Хильчука був порушений.
Хтось неспокійний оселився в готелі за стіною Хильчукової кімнати. Хтось там був переповнений енергією метушливого міста, яка виливалася в жалісних криках та риданнях якоїсь жінки. Хильчук спочатку не звернув на це уваги, він ще пам'ятав, як перед цими новими мешканцями попередні мешканці вночі не давали йому спати. Вночі крізь сон він щоразу чув, як хтось вовтузився за стіною, сміявся й безугавно рипіло ліжко. Коли одного разу виведений з терпіння, він постукав кулаком у стіну, дужий регіт відповів йому на це. Чомусь одразу заспокоївшись, Хильчук звик до цього й пересгав звертати увагу. Але тепер у нових мешканців ці крики починалися ввечері. Тільки починала награвати оркестра, як за стіною починалася метушня й крики. Якась жінка жалібно скаржилася комусь, схлипувала, або починала ридати.
За деякий час після цього унизу, в рулетці, круп'є вигукузав свій присуд.
— Гру зроблено...
— Ставок більш нема...
Цей вигук здававсь якимсь фатальним присудом над цією жінкою, що схлипувала за стіною.
Хильчук спочатку не звертав уваги на ці крики за стіною. Чого, мовляв, не буває в людських стосунках. Але закономірність між криками жінки за стіною й вигуками круп'є в рулетці притягувала увагу Хильчука. Між плачем жінки та вигуками круп'є в рулетці завжди був певний протяг часу. Може, він був неточний за годинником, але коли за цим стежити інтуїтивно, то в цьому протязі часу відчувалася рівномірність.
В чому справа?— думав Хильчук. Яка трагедія, чи комедія відбувається щоразу за стіною? Який чорт не дає їм спокою? І Хильчук щоразу тепер став стежити та прислухатися, щоб зрозуміти ці події.
Стіна, що відокремлювала його від сусідів, була досить товстою, а тому звичайної розмови не було чути. Було чути глухі голоси, але розібрати слів не можна було ніяк. Коли ж за стіною починалася бійка, розмова ставала голоснішою, доходила до крику, й тоді Хильчук розбирав деякі слова й фрази.
Бійка за стіною відбувалася майже щовечора. Спочатку до Хильчука доходило беззмістовне гудіння розмови. Він чув, як за стіною бубонів грубий чоловічий голос, що в нього встрявали верескливі нотки жіночого обурення. Поволі голос чоловіка зростав у викрики, й тоді можна було розібрати окремі лайки. Жінка починала протестувати, і її тонкий голос переривався схлипуванням та плачем. Майже одночасно в саду унизу починала грати оркестра. Спокійні, урочисті звуки скрипки були яскравим, майже грубим контрастом до того, що робилося за стіною.
— Защо ти менемучиш! Відпусти мене!—схлипувала жінка.
— Бу-бу-бу... падло... ти мені... кар'єру... ва-ва-ва-мерзавка ти!.. уб'ю...
— Посмій... посмій... а-а-а... бий мене, бий!..
Потім гуркіт зрушеного з місця стільця, тупіт, важке борюкання й м'які удари по жіночому тілу.
— А-а-а... убивця... шулер...
— Замовчи... у-у... задушу... гадина!..
Потім удари ставали частіші. Було таке враження, ніби місили тісто; тупіт і безперервні крики й плач змішувались у нерозбірливу колотнечу.
Хильчук, затримуючи подих, слухав, що робиться за стіною. Він сильно напружувався, і йому здавалося, що він не витримає й стрибне на стіну. Розруйнує її ударом плеча. Думки розвіювалися, голова ставала порожня, й лише бійка за стіною впливала на напружені нерви. Іноді виникала думка постукати кулаком у стіну, але Хильчук стримував себе. Яке йому діло до цього скандалу. Пам'ятаючи історію зі своєю дружиною, він боявся вплутуватись у новий бруд.
Згодом бійка стихала. Відчувалось, що чоловік втомився працювати кулаками. А жінка плакала й крізь сльози розпачливо вигукувала:
— Убивця ти.. мене убиваєш... і-і а...
— Я голодую... ю... ю... гроші...
— Відпусти ме-не... я... а-а...
Чоловік деякий час мовчав. Потім він схоплювався, бігав по кімнаті й розлютовано хрипів:
— Мовчи... за...рр...а.. задушу гадюка.. замовчн.. и...
— А-а-а гроші... поїду...
— Що ти зі мною ро-обиш... пусти...
Чоловік знову щось кричав, потім гріокав дверима, скреготів ключем і зникав.
За стіною ставало тихше. Хильчук полегшено зідхав і лягав на ліжко. Тепер, після цієї колотнечі, ставало тихо-тихо, поки Хильчук знову не починав сприймати звуки оркестри, що виводила сумних і жагучих мелодій.
За стіною ж схлипувало й тихо скиглило. Начє бездомне цуценя плакалося насвою долю.
Тоді в рулетці круп'є починав вигукувати фатальні слова, що визначають не зипадок, а залізну закономірність.
Свої
Одного разу, після такої бійки за стіною, Хильчук лежав на своєму ліжкові, думаючи на різноманітні теми і слухаючи музику. Він ке засвітлював електрики, і в кімнаті у нього був присмерк, золотавий од вечірньої іліомінації міських вулиць. За стіною ще тихо схлипувала жінка й жалісно скаржилась на когось своїй порожній кімнаті.
Хильчук вже багато разів був свідком колотнеч за стіною, і сьогодні його особливо вразила ця безпорадність жінки, що ще досі плакала від пережитої образи.
Що робиться між ними?— думав Хильчук.—Яке собаче життя в них? І Дивно стає, чому вони не розійдуться. Навіщо вона це терпить? А, може, там якийнебудь злочин? І тоді в Хильчука стискалися кулаки від цих думок.
Скрипки оркестри сплутували думки й переносили Хильчука в різні уривки його життєвих переживань. Він згадував про свою ранішню роботу, революційні пригоди, згадував свою дружину, й усе це проходило перед ним, як в калейдоскопі.
Ось у нього з дружиною теж були непорозуміння, були недоговореності, незадоволеність, і вони розійшлись. Не можна ж жити з людиною, щодня в одній кімнаті, разом Їсти, разом спати, коли вона ворожа тобі, коли вона нічого спільного з тобою не має, коли вона не поділяє твоїх думок, а ти не поділяєш її, коли у вас різна мета. Як багато нового в нашім житті, і як ще багато старого. Нове зі старим ніяк не можуть ужитися. Правда, вони обидва часто йдуть на компроміс, але цей компроміс здебільшого кінчається катастрофою. Чи винен він, чи його дружина? Вони обоє по-своєму праві, вони мають різне виховання. Іноді можна перевиховати, але ж часто могила виправляє. Що ж, ми розійшлися, і кожний з нас пішов своєю дорогою, я роблю своє діло, а вона живе як хоче.
— Гру зроблено!..
— Ставок більш нема!.. ,
Вигукнув круп'є в рулетці. Його вигук перетяли швидкі звуки "Шиммі", і він потонув, як вигук піфії, у вечірньому присмерку. Хильчук мимоволі посміхнувся. Цей круп'є наче зробив висновок його думкам. Його до комічности фатальні вигуки відповідали дуже влучно думкам Хильчука, і це породжувало в ньому дивний хаотичний настрій. Цей круп'є нагадував йому ворона Едгара По, до того його вигуки здавалися містичними.
Скрипки нескінченно тягнули журливі ноти, й Хильчукові вже здавалося, що це грає йому в голові, в його тілі.
Йому в голові швидко біжать кульки рулетки, перестрибуючи через події, пригоди, дні, місяці. Натовпи товпляться йому в мозкові, захоплені настроєм і різноманітними вчинками. Де зупиниться кулька рулетки, який щасливець виграє ставку? Біжить і кружляє життя, перестрибуючи через події, а події лишаються ямками в історії. І повторює свій біг колесо і веде свій круговорот життя. У море ведуть свої кораблі капітани, і республіки ведуть в океані часу керманичі. Море з берегами, а час безмежний. Багато зміниться моряків часу, а республіки не закінчать свою путь, Історія посунена історію і скаже доба добі:
— Гру зроблено!..
— Ставок більш нема!..
І знову закружляє життя, а доба застрибає по ямах подій. І який круп'є зможе спинити цей круговорот!
Ось якась жінка схлипує і скаржиться порожній кімнаті за стіною, а на волі вітер летить по морях, лісах і степах, і нема йому кімнати, а він теж схлипує й плаче в негоду, темними бурхливими ночами. І цієї години, цієї хвилини тисячі жінок плачуть і скаржаться порожнім кімнатам. Камери кімнат міцним колом стін обступили закоханих у мрії в'язнів. Все нове народжується у вузьких стінах старого. Курча пробиває шкаралушщу яйця, зерно товщу землі і життя товщу часу. Почуття б'ється в стінах традицій. Нова доба зароджується маленьким паростком в стінах старої доби й довго б'ється в цих стінах, поки не зруйнує їх і не вийде в простір свого часу й заквітне пишним, радісним цвітом.
(Продовження на наступній сторінці)